Стара, трухлява віконна рама ледь чутно рипнула, коли Галинка всією вагою сперлася на неї. Третій поверх. Унизу — лише розлога яблуня та порепаний асфальт, але страху не було.
Було п’янке, майже забуте відчуття свободи й весняне сонце, що било просто в очі крізь брудні шибки. Їх треба було відмити до блиску — так мама сказала.
Цю кімнату, світлу й простору, мамі дали зовсім недавно.
П’ятнадцять років у тісному, сирому гуртожитку, де з вікна виднілася лише глуха стіна сусіднього будинку — така ж сіра й безнадійна, як тодішнє мамине життя, залишилися позаду. І ось, нарешті, свій, хоч і маленький, але справжній дім.
— А мій милий вареничків хоче. Навари, милая! Навари, милая! — дзвінко виводила Галинка, балансуючи на підвіконні. — Навари, у-ха-ха, моя чорнобривая!
Маму Галя жаліла до щему в серці.
Розуміла: крім важкої роботи на фабриці та єдиної доньки, в неї більше нічого й не було. А колись же був чоловік. Галин тато. І мама його так любила, що ладна була хоч на край світу за ним іти, та не судилося…
Батька свого дівчина зовсім не пам’ятала. Знала лише з маминих розповідей.
— Хороший він був, Галюню… — часто згадувала мама, вдивляючись кудись у минуле.
— Дуже добрий. Усе мене жалів. Сам молодий, а про інших дбав. Якось збирав гроші на гумовий човен, мало не рік відкладав кожну копійку. А потім пішов і купив мені новеньке пальто. З пухнастим коміром! Багате таке…
Я ж із села в місто приїхала, вбрана була бідненько. Бабця твоя як могла, так і споряджала мене, але ж у неї ще п’ятеро ротів у хаті сиділо. Де там на обновки взяти? Та я й не просила, звикла.
Тепла хустка, плетені рукавиці — і побігла! Молодість — вона ж і так гріє. А тут, у місті, я з твоїм батьком на танцях познайомилася. Він усе в кутку стояв, підійти боявся. Я ж дівка видна була, хлопці так і вилися.
А він — такий собі, звичайнісінький. Невисокий, хоч і кремезний. На вроду милий, але дівчата чомусь на нього не задивлялися. І добре! Мені дістався. Шкода тільки, що так мало ми встигли…
Мама важко зітхала, а Галя обіймала її за плечі.
— Я тоді якраз чекала на дитину, — тихо продовжувала мама, ховаючи сльози. — Батько твій із другом на Десну рибалити поїхав. А човен перекинувся… Осінь була, вода крижана. Друга він витягнув, а сам… Дуже перемерз.
Почалося запалення. Лікарі боролися, але нічого вдіяти не змогли.
Галя витирала мамині сльози, а сама думала: як би все склалося, якби тато вижив? Мама б частіше сміялася, і, мабуть, щастя в їхньому домі пахло б інакше.
— Мам, а ти його дуже любила?
— Аякже, пташко! Хто ж без любові долю єднає? Хоча… Бувають і такі. Була в мене коліжанка одна на фабриці. Все мріяла з нашого містечка вирватися. Казала: хоч за лисого дідька піду, аби тільки звідси забрав!
— І що, вийшла?
— Вийшла. Красива була неймовірно. От і знайшовся якийсь відряджений. Як побачив її — так і пропав! Заміж, каже, беру! А та й рада. Побралися, поїхали. А років через п’ять чуємо — розійшлися.
Бо виявилося, що той чоловік на дві сім’ї жив. У нього там, куди він її повіз, жінка була, ще й дитина. Потім у нашої красуні з’явилася дитинка, дівчинка, а трохи згодом і та, перша жінка, дочекалася сина.
Так би й жив, паразит, якби вони одна про одну не дізналися. Того судженого, одного на двох, вигнали втришия! А самі… здружилися. Дітей перезнайомили і разом піднімають. Навіть квартири поряд виміняли!
— Оце так чудеса!
— Та не кажи. Отакий він, розрахунок без любові. Хоча, якби вона його до безтями любила, то згарячу могла б і дров наламати… А так живе. Дітей ростить. І робота тепер не каторга, бо малечу годувати треба.
— Мам, а я — теж твоя радість?
— А ти — мій найбільший скарб, доню! Заспівай мені, га? Потіш душу.
Співати Галя любила понад усе у світі. Варто було їй завести улюблену мамину пісню, як та на очах розцвітала. Згладжувалися зморшки біля очей, губи торкала м’яка усмішка.
Мати розпускала свою важку, розкішну косу, брала гребінця і тихо підспівувала доньці, дозволяючи мелодії вимивати весь біль із серця.
— Ой, летіли дикі гуси… — якось затягнула Галя нову пісню, що почула по радіо.
— Не треба цієї, доню. Не хочу, — єдиний раз обірвала її мати. — Не кожне серце таку тугу витримає. Моєму — надто важко…
Галя тоді зрозуміла. Хоч їй і було всього вісім, але відчула все. Їй теж не вистачало тата, якого вона ніколи не бачила, то що вже казати про маму.
Відтоді сумних пісень вона не співала. Збирала світлі, душевні, щоб серце розгорталося й дихало.
У школі Галя завжди була першою солісткою.
Тільки вчителька кине оком, а дівчинка вже дзвінко виводить:
— Ой, є в лісі калина, ой, є в лісі калина!..
А от у музичну школу мама віддавати не поспішала — не було за що купити інструмент.
Аж тут сусідка, тітка Ірина, віддала Галі баян свого старшого сина, Ігоря, який саме пішов до армії.
Галинка аж трусилася від щастя, ніжно гладила перламутрові боки інструмента. І ледь не розридалася, коли мама сказала, що такий дорогий подарунок вони не приймуть.
На щастя, Ірина віддала баян за символічні гроші, і Галя стрімголов полетіла до музичної школи.
— Вчитися хочу!
— Дитино, набір уже давно закінчився. Приходь наступного року.
Галя похнюпилася. Як це? Вона ж так мріяла! І раптом, не стримавшись, на весь гулкий коридор завела:
— Розпрягайте, хлопці, конеееей!
Відчинилися двері кабінетів, обірвався хор у залі, а з директорської вийшов літній, огрядний чоловік і густим басом підхопив:
— Та лягайте спочивааааать!
Зірвавши оплески випадкових слухачів, Галя злякано закліпала очима.
— Що, співочко, трусишся? — усміхнувся директор. — Потішила старого! Дякую тобі! Вчитися хочеш?
— Дуже!
Отак вона сама собі виспівала квиток у музику. Музичну школу закінчила на відмінно, легко вступила до училища. А потім життя вдарило під дих.
Мама захворіла. Терпіла, не скаржилася, щоб не тривожити доньку, а коли зовсім злягла — довелося зізнатися. Серце.
— Прости, доню… Підводить мене моторчик, — винувато шепотіла вона з ліжка.
— Мамочко, та що ти кажеш! — плакала Галя, цілуючи її схудлі, натруджені руки. — Хочеш, я тобі заспіваю?
— Заспівай, моя пташко…
Галя тихенько виводила колискову, бачила, як рожевіють мамині щоки, як вирівнюється дихання, і вірила: все буде добре.
Тітка Ірина допомогла влаштуватися музичним керівником у дитсадок. І додому близько, і графік зручний — мамі потрібен був догляд.
— Співаєш гарно, дітей любиш. А там мама на ноги стане, щось інше придумаєш. Тобі б на великій сцені виступати, — зітхала Ірина.
— Де там мені! — сміялася Галя. — Руда, ще й ніс у ластовиннях! Які з таких співачки?
Маму Галя виходжувала довго. Майже рік пішов на те, щоб та почала потроху ходити, а потім і на легшу роботу вийшла.
Про повернення на фабрику не могло бути й мови, тому мамині коліжанки поклопоталися і влаштували її в лабораторію.
Життя знову зазвучало у світлій тональності, і Галинка повесілішала.
А коли їм ще й нову кімнату дали — щастю взагалі не було меж!
— Мій миленький, чорнобривий… — Галя саме затягнула останній куплет, стоячи на підвіконні з ганчіркою, як раптом з-під вікна пролунав чоловічий голос:
— Ой, дівчино, шумко-думко, поїдемо зі мною!
Від несподіванки Галя рвучко обернулася. Трухлява рама зрадливо хруснула під її рукою, подалася вперед, і дівчина з коротким зойком полетіла вниз.
Стара яблуня пом’якшила падіння.
Галя прослизнула крізь гілля, обдираючи лікті, і гепнулася просто в обійми того самого співака.
— Оце так краса з неба падає! — тільки й почула вона перед тим, як світ згаснув.
Отямилася Галя вже в лікарняній палаті. Поруч, бліда мов стіна, сиділа мама.
— Лишенько ти моє! Це ж як тебе так угораздило?! — сплеснула руками вона.
— Мам… а де він?
— Хто, доню?
— Той, що зловив мене!
— А, Ігорьок! Син тітки Ірини. Той самий, на чиєму баяні ти граєш. З армії повернувся. У коридорі сидить, чекає, поки ти прийдеш до тями. Покликати?
Галя аж підскочила на ліжку.
— Ні! Не треба! Я ж розпатлана!
— Ох, дитино! Знайшла проблему. Головне, що жива!
Весілля відгуляли через пів року.
Руденька наречена, що сяяла, мов весняне сонечко, після розпису раптом не витримала.
Розплакалася від надлишку почуттів — чим ледь не довела до інфаркту місцевого фотографа і викликала теплу усмішку в мами та свекрухи.
А потім розкинула руки, ніби хотіла обійняти весь світ, і дзвінко завела:
— А мій милий вареничків хоче. Навари, милая! Навари, милая…
Гості вибухнули сміхом, а мама лише хитала головою:
— Ох, співачко! Тобі вже репертуар міняти час!
— Скоро, мамочко, скоро! — хитро усміхнулася Галя, ніжно торкнувшись свого живота. — От на колискові перейду, тоді й побачимо, як ви з тіткою Іриною мені підспівуватимете!
***
Живуть вже Галина з Ігорем багато щасливих років душа в душу, виростити чудових діточок. З піснею по життю…
Ось так іноді буває: чекаєш на своє щастя, виглядаєш його, а воно бере й ловить тебе просто під вікном, коли ти найменше цього сподіваєшся. Ця щира історія нашої читачки ще раз нагадує, що навіть після найтяжчих втрат і життєвих бур завжди настає час для світлої, радісної пісні.
А у вашому житті траплялися такі випадковості, які в одну мить перевертали все з ніг на голову і дарували справжню любов?
