— Ти тільки не ображайся, Богдане, але нічого в нас із тобою не вийде, — Оленка відвела очі, ховаючи гіркі сльози.
— Але ж чому?!
Хлопець поривчасто схопив її за руку й міцно притиснув до своїх грудей.
— Чуєш, як стукає серденько? Оленко, ну скажи, що не так?
— Чую, Бодю, чую. Але ж ти зрозумій: я в село не поїду! А ти сам казав, що плануєш після навчання жити з батьками.
— Тобто вся проблема тільки в цьому? Інших причин немає?
Оленка задумливо похитала головою. Богдан їй дуже подобався: добрий, лагідний, роботящий. З нього вийшов би чудовий чоловік. Але за однієї умови — якщо вони залишаться в місті.
Бо дівчина зроду не бувала в селі й уявити не могла, як це — митися в мисці чи бігати в туалет на вулицю. Бо умови у всіх різні.
Та Богдан був упертий. Він кружляв біля неї, наче метелик біля лампи, не помічаючи жодних інших дівчат на курсі. Ну яке дівоче серце встоїть перед таким напором? От і Оленка розтанула.
Закохалася по самі вуха, незважаючи на постійне бурчання матері — містянки до мозку кісток, яка за все життя ні разу босоніж по траві не пройшлася, лише вицокувала підборами по асфальту.
Жили вони, відверто кажучи, скромно. На дві середні зарплати тягнули родину з чотирьох осіб. Але мама, Єлизавета Василівна, несла себе так, ніби вони щонайменше з давнього аристократичного роду.
«У нашій родині ніхто в гною не копирсався!» — любила повторювати вона з неймовірною гордістю. Батькові, Іллі, було абсолютно байдуже, звідки він родом — від сохи чи від верстата, але перечити дружині він не наважувався.
Покірно ходив із нею на вихідних до музеїв чи театрів, куди Єлизавета Василівна діставала безкоштовні квитки через свою давню коліжанку.
Звісно, сільський зять ніяк не вписувався в її грандіозні плани. Дізнавшись про кавалера, мама тупала ногами і так картинно хапалася за серце, що аж стіни дрижали.
Але було пізно — донька вже мала свій характер. Коли мати спробувала театрально знепритомніти просто у вітальні, Оленка, не довго думаючи, хлюпнула їй в обличчя склянку холодної води.
— Мої вії! — заверещала Єлизавета Василівна, обтрушуючись, мов перелякана качка. — Моя зачіска!
Зачіска була найважливішою деталлю в житті Єлизавети Василівни. Голову вона мила раз на тиждень, щоранку робила монументальне начісування і щедро заливала його лаком. Спала вона напівсидячи, аби, не дай Боже, не прим’яти цю архітектурну споруду.
Вона була просто схиблена на своєму зовнішньому вигляді. Вставала о четвертій ранку, щоб «намалювати обличчя». Процес був довгим, виснажливим і нагадував роботу реставратора.
Очищення, тонік, денний крем, основа, тоналка, консилер, пудра, рум’яна… Обличчя перетворювалося на застиглу порцелянову маску, на якій заново малювалися очі та губи.
А ще ж брови — розчесати, домалювати, закріпити! Уф, я б так не змогла, чесне слово. Добре, що я не Єлизавета Василівна!
Зрозуміло, що сільські свати, які, на її думку, в житті нічого солодшого за моркву не їли, викликали в неї лише зневагу. Вона ж мріяла про розмови про високе мистецтво і таємно сподівалася на багатого зятя.
Донька хоч і не була першою красунею, але цілком вродлива — ану ж би клюнув якийсь столичний бізнесмен?
Возив би родину на море, а Єлизавета Василівна походжала б білим пісочком у сукні з блискітками, як голлівудська діва. Хоч на старість пожила б гарно.
Але донька вибрала свого Богдана — конопатого, з простуватою вимовою. Ще й заявили батькам, що Оленка чекає на дитину. Розписалися тишком-нишком. І от, щойно отримали дипломи, на світ з’явилася дитинка — крихітний онук.
Усе сталося так стрімко, що Єлизавета Василівна навіть не встигла як слід наплакатися ночами. Та й не можна їй було плакати — від сліз же повіки пухнуть!
Як потім на роботу йти з набряклим обличчям? Люди ж одразу почнуть шушукатися: мовляв, не все там у них гладко. Грошей бракує, син від рук відбився, чоловік крадькома випиває і огризається, а про доньку годі й казати.
Розбила всі материні мрії про заможне життя, зв’язалася з хлопцем, у якого ні грошей, ні перспектив.
Але довелося змиритися. Завжди тихий батько несподівано гримнув кулаком по столу:
— Донька доросла, їй самій вирішувати, з ким життя прожити!
Від того удару горнятко з кавою підскочило, впало, і на світлому пухнастому килимі розпливлася величезна темна пляма.
— От нащо нам на кухні цей світлий килим? — пробурчав Ілля, скручуючи його. — Надивилася своїх дизайнерів у тих інтернетах. Це на картинках усе біленьке та гарненьке, а в житті — то борщ капне, то кава. Замахаєшся чистити!
Єлизавета Василівна витерла останню сльозу й вирішила, що він правий.
Треба змиритися з неминучим і прийняти молоду сім’ю у свою трикімнатну квартиру, адже дітям не було де жити.
До того вони тулилися в гуртожитку. Але коли з’явилася дитинка, почалися проблеми. Малюк не спав через вічний галас і регіт студентів у коридорах, а ночами своїм плачем не давав спати сусідам.
Тож Єлизавета Василівна крізь зуби процідила, щоб поверталися до них. Богдан відразу погодився. Він ще тільки починав працювати, грошей катастрофічно не вистачало, тож перекантуватися місяць-другий у тещі з тестем було найкращим виходом.
Цілий тиждень теща закочувала очі й тяжко зітхала, постійно чуючи в квартирі простувату вимову зятя. Та присутність доньки й онука допомагала їй пережити цю неприємність.
А потім Богдан радісно повідомив, що час би батькам познайомитися ближче. З’їздити в село на кілька днів, онука показати. Попаритися в лазні, погуляти садком, поїсти вишень прямо з дерева — він розписував це з таким запалом, що навіть теща мимоволі заслухалася.
Хоча в голові вже малювала страшні картини: півень кричить над вухом, гуси, корови… і ота дерев’яна будка надворі з діркою в підлозі. Який жах!
Та чоловік миттю приєднався до хору молодих, тишком-нишком побіг купувати нові риболовні снасті й так умовляв дружину, що вона здалася.
Село зустріло міських гостей рівнесеньким асфальтом і добротними двоповерховими будинками.
Біля розкішних воріт стояли солідні іномарки. Хата сватів теж світилася багатою заскленою терасою, де на гостей уже чекав накритий стіл.
— Ой, як же ми вас зачекалися! — пухкенька рум’яна мама Богдана кинулася обнімати й цілувати закляклу Єлизавету Василівну та її чоловіка, а тоді радісно заклопоталася біля онука.
— А наш Бодя все не пускав, як ми не просилися з вами познайомитися! — побурчала вона на сина. — Мабуть, соромився нас, сільських, у столиці показувати.
«І правильно робив», — майнула зверхня думка в голові Єлизавети Василівни. Вона скоса оглянула сваху: обвітрене обличчя, ніс лущиться, волосся просто стягнуте у вузол.
Хотіла було гордовито зітхнути, щоб випустити всю образу, але тут її погляд впав на стіл… і вона якось швидко передумала.
На міських гостей чекала така кількість їжі та наливок, що вистачило б нагодувати двадцятьох людей, і ще десятьом залишилося б на закуску.
— Зараз із дороги трохи перекусимо, а потім підемо в лазню, — заявила мама Богдана.
Єлизавета Василівна й незчулася, як опинилася за столом.
Рука сама потягнулася до хрусткого хлібчика з домашнім маслом, потім пішло в хід неймовірно смачне запечене м’ясо, крученики, язик… Забувши про талію, вона наминала так, що за вухами лящало.
А потім, розімлілу від ситної їжі, її повели в лазню. І там, забувши про всі свої міські манери, вона парилася дубовим віником, вилізши на самісінький полок.
Вийшла звідти червона, розпарена і абсолютно чиста. Вона сиділа під навісом, пила трав’яний чай із медом і навіть не згадувала, що на ній немає ні грама косметики, а зачіска розпалася.
Свій халат вона забула витягти з сумки, коли мов у маренні пішла митися, тож покірно вбралася в простенький домашній одяг господині.
— Доброго здоров’ячка!
Привітався з нею чоловік, пробігаючи повз із вудками. Чоловіки якось миттєво знайшли спільну мову і відчули споріднені душі.
— Ви сусідка чи родичка нашої свахи? А ми от із дружиною в гості приїхали, з новою ріднею знайомитися!
Єлизавета Василівна так і гикнула. Чай із медом мало не пішов носом, а перелякана сваха кинулася з рушником плескати її по спині.
— Ілле! — ледве віддихавшись, обурено крикнула вона. — Ну й жарти в тебе!
Чоловік різко зупинився. Примружився, вдивляючись у її обличчя.
— Лізко?! — він сплеснув руками. — Матінко рідна, не впізнав, хоч убий! А я ще думаю: що за приємна жіночка тут сидить. Я ж тебе таку, без отієї штукатурки, востаннє ще до нашого весілля бачив. Пам’ятаєш, як ми на річку з компанією бігали купатися?
Так воно й було.
Щовечора складний макіяж змивався у ванній, і на його місце накладалася маска. Чоловік засинав, не дочекавшись, а на ранок до його пробудження в Лізи вже було нове обличчя.
— Залишся такою бодай тут, у селі, — Ілля благально притиснув снасті до грудей. — Мені так хочеться бачити мою справжню, рідну Лізоньку…
Свати виявилися людьми тямущими і делікатними.
Постелили їм на ніч на веранді, подалі від усіх. Мовляв, хай міські оновлюють почуття, не соромлячись нікого.
І знаєте… оновили. А ви що, вуха нашорошили? Захотілося послухати про пристрасті неземні? А от і зозуля вам — самі здогадайтеся, що там було, я описувати не стану.
Єдине, про що можна згадати: давно Ілля не цілував дружині плечі. Ох, давно… сам ледь не забув, як це робиться.
Три дні в селі пролетіли непомітно, і Єлизаветі Василівні там щиро сподобалося. Прощаючись, вона навіть пустила сльозу. Більше вона не заперечувала проти того, щоб діти переїхали до батьків Богдана.
Тим паче, зятю запропонували гарну посаду в місцевій агрофірмі.
А як інакше, якщо там директором працював його рідний дядько, який тільки й чекав, поки племінник відучиться.
А Оленка вже й думати забула, що колись не хотіла жити в селі. Замість орендованої квартирки вони отримали весь другий поверх просторого будинку.
А бабуся щоночі підхоплювалася на кожен писк онука, берегла спокій молодої невістки й допомагала їй в усьому.
Ох і важко ж було Єлизаветі Василівні перший час! Вона сама собі здавалася голою без звичних шарів косметики, постійно хотілося сором’язливо прикрити обличчя рукою.
На роботі всі очманіли в перший день, але потім потроху відпустило, звикли — і все стало на свої місця.
Навіть забули, що колись вона ходила розмальована, наче стіна дитячого будинку творчості, де художники-початківці розписали все квіточками.
Гроші, які раніше йшли на косметику, вони з чоловіком вирішили відкладати на відпочинок, може, навіть на море. Тим паче, зять пообіцяв допомогти фінансово.
Дуже вже вони з тещею здружилися в селі, і йому захотілося порадувати маму своєї коханої дружини.
— Як тільки, так відразу! — сказав він, підраховуючи в голові зарплату та майбутню премію директора агрофірми. Дядько ж пообіцяв віддати йому своє місце, коли збереться на пенсію.
Це, звісно, буде ще не скоро, але теща — жінка міцна, ще поживе на радість усім.
А щодо тієї страшної дерев’яної споруди з діркою в підлозі… То таких у тому селі вже давно немає. Хочете побачити — ідіть у музей, може, там і збереглися.
***
Від редакції:
Часом ми роками вибудовуємо навколо себе такі міцні мури зі стереотипів, статусів та товстого шару макіяжу, що за ними вже й не розгледіти справжніх, живих нас. А виявляється, для того, щоб повернути в сім’ю тепло і відчути смак життя, треба просто змити зайве і дозволити собі бути справжньою.
Цікаво, а чи доводилося вам кардинально змінювати свою думку про людей чи обставини, яких ви спершу зовсім не хотіли впускати у своє серце?
