Сашко їхав на малу батьківщину. Мама чекала його завжди. І сестра Галя, звісно, теж…
Хоч на сестру він був ображений.
Якось привіз мамі чобітки, такі, що очі привертали, з вишитим золотим візерунком на халяві. А вже за рік побачив ті ж чобітки на знайомій пані — директорці місцевого клубу. Побачив, коли прийшов туди на танці.
— Мамо, а де ж чоботи, мій подарунок? Не носиш, мабуть?
Мама відвела очі, забігала коло печі.
— Таж, синку, там каблучок… Не можу я таке носити. Пам’ятаєш, нога ж мені підверталась?
— Який каблук? Там начебто й немає…
— Як немає? Є… Мені вже не за віком, синку.
— І де вони?
— Галя продала. Бо ж їй вони малі були.
Олександр тоді добряче розсердився на сестру. Поїхав до міста й купив мамі нові чоботи. Грошей не шкодував, бо ж для рідної людини.
Коли сказав продавчині, що чоботи для літньої жінки, щоб без підборів, вона одразу направилася по “прощай молодість”. Олександр аж образився. Хіба він мамі пошкодує?! І вже з принципу взяв найдорожчі — шкіра та хутро натуральні.
Мама вдома взула — аж заплакала. Такі м’які, зручні…
І яке ж було здивування Олександра, коли через пару років знову приїхав у гості й побачив ті чоботи на Іринці — племінниці, яка вже добряче підросла.
— Ірко, це ж бабині чоботи! Я ж їх мамі дарував.
— Так? Ну… я не знаю. Вона мені подарувала, — випалила Іринка, грюкнула дверима і зникла.
А коли мама в калошах на вовняну шкарпетку повернулася з крамниці, запитав її — чому так? Вона розгубилася, засоромилася і якось плутано пояснила, що Іринці потрібніше…
Олександр знову розлютився на сестру.
— Це що таке?! Я, значить, мамі — подарунки, а ти — то продала, то Ірці віддала?!
— Не кричи! Це не я! Мама сама їй віддала!
— А ви й раді, і хапаєте?! Що мамі треба? Нехай у валянках ходить?! Я не вам, я їй купував за свої, за чесно зароблені…
Вони кричали, сварилися, аж поки не побачили, що мама плаче. Сидить на дивані, бліда вся, утирається фартухом і гірко-гірко плаче.
— Ти чого, мамо? Не плач, не переживай, я тобі ще куплю!
І крізь сльози почув:
— Тільки не сваріться, діточки мої… Не сваріться. Не треба мені нічого…
Галина грюкнула дверима, вискочила на двір. Мама з хвилюванням дивилася їй услід. А потім вийшла теж. І Олександр спостерігав, як принизливо мама ходила за нею, умовляла, а Галина відмахувалася, відходила вбік, бралася за роботу у дворі.
І здавалося йому тоді, що не цінують тут маму, принижують, а вона й сама того не розуміє через свою старість.
Роки, думки і нові надії
Усе це згадувалось тепер, коли Олександр знову їхав додому, до мами й сестри. Пролітали роз’їзди та посадки, поїзд мчав полями та степами. Два роки він не був удома.
Олександрові було трохи за тридцять. Був він білявий, міцний і сухорлявий. Життя його — мов перекотиполе.
Волоцюга за вдачею. Останнім часом він працював на лісопилці десь у Закарпатті. Жили вони на пологому березі річки, поруч із лісозаводом.
Навкруги — штабелі поваленого лісу. А в них — план, поспіх, сварки, шипіння деревообробних верстатів.
І ось нарешті в грудні — відпустка. Заробіток — на руки, та ще й який, з премією…
Тільки й дім у Олександра, що мамин. Більше немає жодного.
Та й його вже своїм домом вважати важко. Лишилася в маминій хаті його старша сестра Галина зі своїм сімейством. Хата розширилася, прибудував колишній зять собі великий кам’яну прибудову, яка розкинулася новими будівлями по двору.
Ось тільки невдовзі зятеві сільське життя набридло, він сам міський був. Розлучилася сестра з чоловіком, залишилася в хаті з мамою і двома вже дорослими дітьми.
Тоді про себе Олександр і вирішив, що одружиться він років у тридцять, і неодмінно на своїй — із села. Забере її, і приїздитимуть вони додому разом. Він був упевнений, що мама пригляне йому двох-трьох наречених, і що вони неодмінно будуть дуже гарні.
Але час минав, дівчата-однолітки повиходили заміж, уже й дітей до школи водили. Та й ті, хто молодші, теж не чекали його — такого принца.
А юні створіння почали називати його — дядько Сашко. Дядько Сашко дивувався, засмучувався і дивився в дзеркало, потираючи щетину на щоках. І з подивом бачив, що й справді — для них він, скоріше, дядько.
Дрижав вагон, тьмяно горіли лампочки під стелею. Усе приглушено, тихо. Олександрові не спалося.
Пронісся з пронизливим гудком зустрічний потяг, щільним струменем промайнули повз освітлені вікна.
Повз пропливали темні села, річки й озера. Стукали колеса. А Олександр усе думав — щаслива чи нещасна мама?
Тоді з Галиною вони не розмовляли кілька днів, а мама по черзі їх умовляла помиритися.
— Ти, Сашко, не гнівайся на Галю. Їй нелегко. Ірка — дівчина, Петро росте не по днях, а по годинах, не встигаємо штани купувати. А зарплата в неї — з заячий хвіст, а Микола її пропав, нічим не допомагає. А такий чоловік, наче, непоганий був, і от маєш…
— Мамо, ну, це не твої проблеми. Ти хоч трохи поживи для себе.
— Хіба це життя, коли для себе? Для себе, то й жити не варто. Діти ж — це ланцюги, що з’єднують матір з життям.
— То виходить, мамо, по-твоєму, моє життя не має жодного сенсу? Ні дружини, ні дітей. Так?
— Ну, що ти! Ось про мене піклуєшся. Хочеш про мене дбати, сили є. Переживаю за тебе, сину, — сім’ю ж треба.
— Знову розмову переводиш? Ми взагалі-то про тебе говорили, про твоє життя.
— А моє життя — це ви. Діти мої та онуки. А коли у вас миру немає, то й жити мені нема чого. І чоботи не потрібні ніякі. Чи до чобіт мені…
— Мамо! А здоров’я? Я ж тобі, щоб тепло було…
— А я ось бачу, що Ірці взути нема чого, очі сумні. Чоботи як дістала, як взула — очі горять, радості повні штани! Так і я щаслива, найщасливіша… Ми — родина, Сашко. А в родині хіба будеш щасливий, коли інший горює?
— А вони не горюють, що ти боса?
— Вони ще молоді. Настане і їхній час.
— Не зрозумію, мамо. Я теж молодий. На десять років Галю молодший, так і то розумію…
Того разу він не поїхав по чергові чоботи. Ну їх! Знову мама без чобіт лишиться. Хоч із Галиною й помирився. Заради мами, звісно.
Два роки не був він удома. Багато чого сталося в нього за цей час. А мама писала. Минулої осені написала, що чоботи їй купили, і ще дещо. Мамина мрія, щоб діти були дружні — так і проглядалася крізь рівні материнські рядки.
І часто думав він про слова матері.
А й справді. Це він відірвався, як лист осінній, а Галина з мамою залишилася одним цілим — родиною. Ось і болить у мами за неї серце. Воістину, материнська любов робить жінку найуразливішою істотою на землі.
Поїзд пригальмовував біля його станції. Олександр одягнувся, стягнув валізу.
На станції летів сніжок дрібним пилом. Олександр спустився, озирнувся, закурив. Крізь берези виднілася будівля станції. Але він попрямував в інший бік, на лісову стежку.
І тут з лісу вибіг з санками хлопчина. Олександр упізнав Петрика — племінника. І хоч було йому лише дванадцять, зростом він був з Олександра.
Обійнялися.
— Петрику! Ну ти й вимахав! Молодець!
Вони завантажили валізу на санки й покотили по рідкому ще снігу.
— Як там мама?
— Переживає. У нас Ірка заміж зібралася.
Олександр зупинився.
— Як це? А скільки їй?
— Та ще й немає вісімнадцяти, але по довідці реєструють їх з Генкою.
— По якій довідці?
— По такій. Дитину вона чекає.
— Оце так новини! Ну ви даєте…
— Це Ірка дає! — хмикнув Петрик і зиркнув на дядька, чи не перегнув із жартом.
— А мама що?
— А мама не знає, де грошей узяти на придане та на весілля. Не думали ж… Переживає, плаче навіть. У Генки ж батьки весілля хочуть, гостей багато.
— А бабуся як?
— А бабуся… А ось бабуся — молодець! Взагалі не переживає. Вона й сказала — нехай одружуються, знайдемо грошей. Хоче золоту каблучку свою продати, і дідову.
Петрик тягнув санки, вони погано ковзали по замерзлій землі. Олександр замовк. Пам’ятав, як цінувала мама ці каблучки. Раз вже їх жертвує, значить нічогісінько в неї не змінилося — готова все віддати заради своїх.
Їм треба було пройти кілометри два. Ліс був пронизаний димними косими променями. Сніг ішов усе сильніше, пеленою висів між стовбурами.
Ось і рідне село.
Дими підіймалися стовпами до неба, а потім звалювалися, розтікалися, закутували навколишні пагорби прозорою синню.
Як завжди, тут у Олександра завжди виникало трепетне відчуття — почуття батьківщини.
І ось із цим почуттям і прийшло усвідомлення того, що зробить він цього разу.
Ні, не для сестри, і навіть не для племінниці яка чекає дитину, а для мами зробить. Любов потрібно виявляти діями.
Сестри вдома не було, на роботі. Але вже з вечора, як завжди після його приїзду, в хаті було наготовано, як на святковий стіл. Тільки атмосфера висіла інша — хвилююча.
Мама постаріла ще на кілька років. І здавалося Олександру, що є у цих років якась геометрична прогресія, ніби старість наступає прискореними кроками.
Він обійняв маму, пригорнув міцно. Та утерла старечі сльози.
— Що у вас тут, мамо?
А мама так трималася перед Галиною, бо тій і так було нелегко пережити новини доньки, трималася перед Іринкою, щоб підтримати дівчину, яка вирішила різати собі вени, коли дізналася, що в положенні від однокурсника… так трималася, що, побачивши сина, розревілася.
— Такі справи, синочку, Іринка ж дитинку чекає. Ох, які справи в нас. А батьки нареченого її весілля хочуть. Заможні, мабуть. Кафе хочуть. Ірка плаче. Галина чорна вся ходить.
— Мамо, то наречений хоч хороший?
— Та, Бог його знає! — мама утирала сльози, — Наче, хороший. Навчаються вони разом.
— Тоді це щастя, а не горе. А гроші — справа наживна. Грошей я знайду. Зіграємо племінниці весілля! Тільки ти більше не плач, — нарочито бадьорим голосом примовляв Сашко.
Мама затамувала подих, підняла на нього очі.
— Правда, Сашко? Допоможеш?
— Звісно, мамо! Ми ж одна родина. А гроші в мене є. Ось у банк поїду, і зніму. Скільки буде потрібно, стільки й зніму. Тобі сукню купимо і туфлі. Ти в мене найкрасивіша будеш у тому кафе. Усіх затьмариш!
— Та годі, — вона махнула рукою, — Навряд чи ти так просто знайшов гроші. Іринці б…
— І Іринці, мамо, і Галі. Не переживай! Здається мені тепер, що я для цього й збирав.
І ось уже усміхається мама.
— Зараз обідати будемо, — починає звично поратися.
І тільки Галина прийшла з роботи, і вся у хвилюванні.
— Сашко, я віддати скоро не зможу. Ось рахую, рахую — не зможу. Навіть за рік, напевно… Кожну копійку рахуємо. Даремно ти…
— Забудь, Галю. Нехай це буде моїм подарунком вам усім, і тобі, й Іринці — з днем весілля. Адже мама має рацію — щаслива вона тільки, коли ми всі щасливі.
І закрутилася весільна метушня. І Сашко був як ніколи теж задіяний у всій цій метушні.
За день до урочистостей довелося йому в справах до нареченого, до Геннадія, поїхати. А в нього сестра старша — Марія. За стіл його посадила.
А він усе дивився й дивився, як нечутно вона снувала в сірих вовняних шкарпетках від плити до столу з відвареною гарячою картоплею, з яєчнею, як до блиску протирала склянки. Така домашня, в кофтині з короткими рукавами. Опускала очі, ніби соромилася гостя.
І зрозумів тоді Олександр, що хоче дивитися на цю дівчину все життя. Що не хоче більше по гуртожитках та вагончиках мотатися, а хоче ось так — удвох…
— Маріє, а Ви на весіллі з ким будете?
— Як з ким? З мамою, татом, з Геною…
Олександр уже додав до цього списку і своє ім’я.
— Дядько Сашко, я так тобі вдячна! Так вдячна! — шепотіла на весіллі на вухо йому юна наречена, — А Марійка в них просто розумниця! Хапай!
А він і вхопив. Весілля відкружляло і закрутило їхні стосунки. Відпускати, залишати дівчину Олександр уже не міг.
— Сашенько! Марійко! Дітки мої, дай вам Бог! — проводжала їх мама, — А ми вас чекатимемо завжди.
Марія поїхала разом з ним. Зареєстрували шлюб вони вже у Львові. Обоє влаштувалися там на роботу, орендували добротну квартиру, а згодом купили свою.
І приїжджали на їхню спільну батьківщину відтепер лише разом.
З тією пори вже пройшло багато років, а їхня любов тільки міцнішала.
***
Такі історії вчать нас, що справжнє щастя — воно не в матеріальних благах, а в теплі родинного кола. Хоч би як далеко нас заносило життя, серце завжди рветься туди, де на нас чекає мама.
І справжня любов вимірюється не тим, що ми купуємо, а тим, як підставляємо плече.
А як у вас, любі читачі, складаються стосунки з родиною? Чи завжди ви можете знайти спільну мову, щоб усі були щасливі?
