Великі сімейні застілля Сашко ненавидів усім серцем. Це завжди нагадувало якийсь суд, де родичі в ролі прокурорів тільки й чекали нагоди, щоб винести вирок.
А відколи він привів у дім Настю, докори та насмішки сипалися просто з усіх боків.
— Ой, диви, молодуху взяв! Вона ж тобі в доньки годиться! — хором скандували тітки, ховаючи уїдливі посмішки за кришталевими келихами.
Сашко, якому було тридцять шість, лише стискав щелепи. Його Насті ледь виповнилося двадцять три.
— Не в доньки, а максимум у молодші сестри, — спокійно відбивав він чергову шпильку.
Та рідню було не спинити. Дядько Толя, чоловік із червоним обличчям, який свято вірив у власну дотепність, хихикнув, розливаючи оковиту:
— А як ти з нею «теє-то» робиш? Моторчик не барахлить? Серденько не вискакує? Коліна не риплять, рученьки не трусяться?
Сашко незворушно відрізав шматок пирога:
— Не скаржилася. На відміну від вашої дружини. Вона ж усій рідні роздзвонила, що ваші «подвиги» — то дві хвилини з перекуром, і то по великих святах.
Повітря в кімнаті можна було різати ножем. Дядько Толя аж багряним пішов, стрімко закотив рукави й підскочив, нависаючи над племінником, мов та скеля:
— Нагадати, хто тут старший і кому ти маєш дякувати?!
— А я нагадаю, в кого розряд із боксу, — так само спокійно жував Сашко.
— Сашко! — скрикнула мама, хапаючись за серце.
Втрутився інший дядько, вальяжно відкинувшись на спинку стільця:
— Толя, звісно, ляпнув зайве, манер у нього катма. Але суть же правильна, Сашо. Різні покоління, різні погляди… різні потреби.
Сашко тієї масової істерії не розумів. Так, Настя молодша, але ж не століття їх розділяють!
Тут подала голос тітка Надія. У неї завжди була така манера говорити, ніби вона директорка школи, а всі навколо — двієчники:
— Поквапився ти з цим шлюбом. Ох, поквапився…
— Думати ви можете що завгодно, тільки це не вашого розуму справа, — відрізав чоловік.
— Сашко-о-о… — мама сьогодні просто не знала, як його вгамувати.
Старша сестра Інна, скрививши нафарбовані губи, додала своє:
— З «цим самим» ви розберетеся, діло нехитре. А от яка з неї господиня? Чоловіку ж, крім ліжка, треба ще смачно поїсти й на чистому поспати. А ця твоя вчорашня студентка тільки й знала, що в гуртожитку дві кофтинки в машинку закинути. Яка з неї дружина?
— Якщо ще раз почую зневажливе слово про мою дружину, — Сашко втупився в сестру, — моє терпіння лусне. Називайте її Настею.
Заради маминого «Сашко-о-о» він терпів. Це був його третій шлюб. Попередні два розпалися не без допомоги ось таких «добрих» родичів, які пхали свого носа в кожну шпарину.
Тепер він точно знав, як захищати своє. Але мама… Вона потім місяцями питиме краплі від серця і страждатиме на безсоння, якщо він розсвариться з ріднею.
І тут Інна видала:
— А ми до вас із ревізією навідаємося! Цієї суботи. Подивимося, чим твоя студентка нас частуватиме, як стіл накриє.
Сашко хотів послати їх з їхніми інспекціями світ за очі, але зустрів повний благання мамин погляд. Промовчав. А рідня сприйняла це як згоду.
Додому він летів, як на крилах. Настя завжди зустрічала його так, що всі проблеми залишалися десь далеко. Коли він обережно сказав про суботніх гостей, дружина помітно занервувала.
— А що ж їм приготувати? — в її очах майнув страх.
— Настуню, замовимо їжу з ресторану. Тортик купимо, і все. Я ж їх знаю — вони знайдуть до чого причепитися, навіть якщо ти добу біля плити стоятимеш. Ти в мене одна, тебе берегти треба.
Але Настя затялася: «Я сама нагодую».
У суботу Сашко навмисне повернувся раніше, щоб допомогти, і застав дружину в сльозах. Над почорнілою піцою і чимось, що мало бути вишуканим супом, а стало густою кашею, витала атмосфера повної трагедії.
— Настуню… — він обережно обійняв її за плечі.
— Нічого не кажи. Я сама знаю, що я жахлива господиня, — вона закрила обличчя руками.
— Ти чудова. Просто перехвилювалася через цю дурну «комісію». Усе, я замовляю доставку. З того самого ресторану, куди ми всією родиною недавно ходили. Замовлю домашнє: картопельку, м’ясо, салатики. Вони ж змітають усе, не жуючи. Ніхто й не помітить підміни.
Доставка прибула вчасно. Настя, передивившись купу відео в інтернеті, бездоганно сервірувала стіл. Тільки-но гості всілися, почалося.
— Серветки якось не гармоніюють зі скатертиною, — одразу ж скривилася Інна.
— Ой, це ж молодьож, — ущипливо протягнув її чоловік. — Зараз такий креатив: поєднувати непоєднуване. Отак і тут: помаранчева скатертина і сині серветки.
Хоча насправді все виглядало дуже свіжо і красиво.
— Я можу змінити серветки, якщо хочете, — тихо сказала Настя.
Сашко вже хотів встати й виставити родича за двері, але знову побачив мамині очі. Сів.
— Та не треба, дитинко, — кинула тітка Галя. — Яка різниця, в що кістки для нашого Тузика загортати.
Сашко стиснув виделку так, що вона ледь не зігнулася.
А далі почалося справжнє судилище. Жодна страва не пройшла перевірку. Інна колупалася в запеченій картоплі:
— Нарізано абияк, шматки різні… І пересолила, звісно. Дитинко, сіль же не кілограмами треба сипати!
«Оселедець під шубою» теж рознесли на друзки:
— Буряк сто відсотків магазинний, смаку ніякого! — фиркала тітка Галя. — Треба було на базарі брати. І порізано грубо, я завжди дрібненько січу. А майонезу чого пошкодувала?
— І горошок якийсь несвіжий…
— А на тарталетках ікри — кіт наплакав. Три ікринки! Це ви так нас поважаєте?
— М’ясо сухе, як підошва…
Вони мололи язиками, при цьому наминаючи за обидві щоки так, що аж за вухами лящало. Жодного доброго слова. До десерту діло не дійшло.
Коли Інна, витираючи губи, поблажливо видала: «Ну, Сашку, така дружина — це ж тільки красива обгортка», — чоловік не витримав.
Виделка з брязкотом впала на стіл.
— А знаєте що? Це їжа з ресторану, — його голос дзвенів від стримуваної люті. — З того самого, куди ви всі ходили минулого місяця і де нахвалювали кухню, вилизуючи тарілки!
У кімнаті повисла мертва тиша. Інна аж ложечку впустила.
— А-а… То ти знав, що твоя молодуха готувати не вміє, тому й підсунув нам ресторанне? — спробувала вона викрутитися.
— Ні! — жорстко відрізав Сашко. — Я просто хотів переконатися, що вам начхати на їжу. Вам просто треба було прийти і вилити на когось свою жовч! Збирайтеся. Віднині в цьому домі я не чекаю нікого з вас. Крім мами.
***
Отакі бувають парадокси: найболючіше жалять ті, хто на словах бажає нам найбільшого добра. Будувати власну сім’ю — це не лише про кохання, а й про вміння вчасно зачинити двері перед чужою заздрістю та токсичністю, навіть якщо це рідна кров.
А як би ви вчинили на місці чоловіка: терпіли б дошкульну рідню заради спокою матері чи одразу вказали б усім на поріг?
