Пакет із продуктами безжально врізався в пальці, відтягуючи руки до самої землі. Наталя важко піднімалася на третій поверх, подумки перераховуючи скарби у своїх торбах: парне м’ясо, домашня курка, дорогий сир, свіжі ліки.
Усе для нього. Для її Богдана. Вона ще не встигла переступити поріг і скинути плаща, як із кухні пролунав невдоволений, вимогливий голос:
— Ти там довго ще? Курочку підсмажиш? З часничком, із майонезом, щоб скоринка хрумтіла! Я на тих лікарняних кашах зголоднів, як бездомний пес!
Богдан сидів за столом у її ж махровому халаті й ретельно, до блиску, вимакував шматком хліба жир з-під холодцю. Замружився, жуючи. Він і справді схуднув кілограми на три за той місяць, що провалявся в лікарні із запаленням легень.
А як інакше?
Поїхав із компанією на риболовлю, хильнув зайвого, та й заснув на сирій землі в самих трусах і гумових чоботях. Як він примудрився зняти штани, не знімаючи тих рибальських чобіт, — загадка століття.
Певно, оковита так у голову вдарила, що розум за розум зайшов. А вересень же надворі, ночі холодні, від річки тягне крижаною вогкістю.
От його й скрутило. Спочатку кашляв, а потім так зліг, що не те що на роботу йти — жувати сил не мав. Наталя ледь не силою тягнула його до лікаря, а він тільки відбрикувався.
— Я тобі що, шмаркач якийсь, по поліклініках бігати?! — кричав він, заходячись кашлем. — Подумаєш, спати їй мій кашель заважає! Іди на кухні лягай, якщо така ніжна вродилася. Цяця яка!
Але вона не здалася. Викликала швидку, коли він уранці навіть підвестися не зміг. Кудкудакала над ним, речі збирала, мало не на собі до машини тягнула, а потім слідом на таксі мчала.
Наталка — вона така. Турботлива, жертовна. За це Богдан її й терпить. Живе з нею вже третій рік.
Інший би, може, й місяця не витримав би, але Богдан — чоловік поблажливий. Зарплату, до речі, додому приносить. Не всю, звісно.
Частину залишає собі на пінне після зміни, на чарочку у вихідні. Та й на бензин треба — машина, хоч її й Наталя в салон купувала, постійно вимагає вкладень.
Зате на роботу Богдан їздить із вітерцем, на новенькому червоному кросовері, а не товчеться в маршрутках, як якийсь невдаха.
— Ти на ранок шинки хорошої купи, — командував Богдан, облизуючи пальці. — Досить із мене тієї лікарняної вівсянки. Мені для здоров’я м’ясо треба їсти, лікар так і сказав.
Наталя мовчки домила посуд, дістала з морозилки курку, а потім, трохи подумавши, витягла ще й великий шмат телятини. Раз лікар сказав — значить, так треба.
Буде годувати свого чоловіка до відвалу, аби лишень швидше на ноги став.
Слово «чоловік» вона вимовляла з особливою гордістю, поблажливо поглядаючи на незаміжніх колег. Ті лише перезиралися і час від часу повертали її з небес на землю: мовляв, твій ненаглядний — звичайний співмешканець, якого ти тягнеш на своєму горбі.
— Він працює! — гаряче захищала його Наталя. — От недавно знову влаштувався!
— У тому й біда, що «знову», — зітхали жінки у відділі. — Він хоч десь більше трьох місяців протримався?
— Працював! Ще й як працював! У торговому центрі, охоронцем!
— Ой, дурна ти, Наталко, — не витримувала головна бухгалтерка. — Він собі на шкарпетки не заробляє, а ти йому машину купила. Розсікає містом, як пан, а ти в трамваї трусишся. Сів тобі на шию, п’є, їсть, ще й морду крутить.
— Дарма ви так, — кривдилася жінка, ковтаючи сльози. — Він дуже хороший.
— Ну то й живи, раз хороший. Твій вибір.
Але правда була в тому, що вибору в Наталі ніколи й не було. Їй це втовкмачували з самого малечку.
— Ох, Наталко, і хто ж тебе таку заміж візьме? — бідкалася бабуся, розглядаючи її кирпатий ніс, рясно всипаний ластовинням.
Бабусю засмучували пухкі щоки й круглий животик онуки, але при цьому вона наполегливо підкладала в її тарілку ще один масний млинець зі сметаною. У їхній родині культ їжі був святим.
У величезних каструлях постійно мліло м’ясо, на сковороді шкварчала картопля, а миски з варениками ніколи не зникали зі столу.
— Чого ви її так загодовуєте? — іноді бурчав батько. — Через ті щоки вже очей не видно!
— Відчепіться від дитини! — гримала мати. — Знайдеться якийсь дурень, що й таку забере!
— А що, — втручався дід. — Он у сусідів Ганька в двері не проходить, а торік за Петра вискочила.
— Ага, за Петра-п’яницю, — хихикала бабуся. — Тверезий хіба б на таку глянув?
Дівчинка щиро не розуміла, чому її не візьмуть заміж. Маму з бабусею ж узяли, хоча вони теж були жіночками огрядними. Але запитувати в родині було не прийнято, тому Наталя мовчки вірила: сімейне щастя їй не світить.
Але ж як їй хотілося туди — у те загадкове «Заміж»! Це слово звучало для неї як чарівна музика. Вона мріяла, що з’явиться чоловік, який приноситиме їй квіти, купуватиме шоколадки й носитиме на руках.
Натомість у реальному житті худенькі однокласниці дражнили її «Пампушкою», а хлопці боляче щипали й били рюкзаками по широкій спині.
Вона ховалася за школою, плакала і заїдала образу великим бутербродом із ковбасою.
Мати купувала їй безформні сукні й розлогі блузи в дрібну квіточку.
— Ноги як стовпи, таке людям показувати гріх, — бубоніла вона, натягуючи на доньку чергову довжелезну спідницю.
На дискотеки її ніхто не кликав. А коли одна смілива подружка таки витягла Наталю на танці, охоронець на вході голосно спитав: «Дівчино, а ви нащо маму з собою привели?». Сміялася вся школа.
У двадцять років Наталя вже переросла розмірами власну матір. Вона вивчилася, влаштувалася на хорошу роботу, але особисте життя нагадувало випалене поле.
Час від часу на її горизонті з’являлися кавалери. Вони осідали в її орендованій квартирі, об’їдалися її домашніми пирогами до печії, а за місяць-другий, бурмочучи щось про «ти дуже хороша, але я не готовий», зникали в тумані.
Вона ридала до гикавки й знову заїдала горе солодким.
— Треба квартиру купити. Може, на метри хтось поласиться, — вирішили на сімейній раді дідусь із бабусею і дістали свої збереження.
Купили однокімнатну. І справді — охочі знайшлися. Але фінал завжди був один і той самий: ситий альфонс пакував речі й тікав.
— Кому ти така треба? — зітхав батько, приходячи «втішати» доньку після чергового розриву. — Тебе ж легше вбити, ніж прогодувати.
Він з’їдав приготовану вечерю і йшов додому з почуттям виконаного обов’язку.
Коли Наталю познайомили з Богданом, їй було вже за тридцять. Вона думала, що й цей довго не затримається. Але Бодя прижився.
Від’ївся, почав лисніти, як хазяйський кіт, і йти нікуди не збирався. Та й нікуди було: батьки жили в тісній квартирі, ще й розлучену сестру з дітьми прихистили. А тут — тепло, ситно і напружуватися не треба.
Спочатку його забавляли її покірність і сумні очі. Він почувався султаном. Але згодом ця мовчазна жертовність почала дратувати. Богдан швидко зрозумів, що виганяти його ніхто не збирається, а отже, можна розслабитися по повній.
Подружній обов’язок він невдовзі закинув. На червоній машині, яку купила Наталка, Богдан почав возити розкішну Жанну — з роботи додому, в кафе, на шопінг.
Увесь свій запал він віддавав там. Жанна була жінкою з характером: ганяла його до сьомого поту, ще й змушувала прибирати у своїй квартирі.
Якось Бодя спробував натякнути, що любить жінок «у тілі», то отримав шлангом від пилососа по спині й швидко закрив рота. З такими дамами жарти погані.
Найприкріше, що запалення легень він підхопив саме через Жанну. Захотілося пані на природу. Зібралася ціла компанія, пили до ранку, кричали пісні. Жанні захотілося чоловічого стриптизу, і п’яний Бодя танцював для неї на даху Наталчиної машини, клянучись у вічному коханні.
***
— Ти там після роботи не затримуйся! — напучував Богдан співмешканку наступного ранку. — Я тут голодним сидіти не збираюся. Одна нога тут, інша там. Воруши булками, вони в тебе ого-го!
Він поблажливо ляснув її нижче спини й випровадив за двері. Щойно замок клацнув, він дістав телефон.
— Жанночко, пташко моя! — заспівав він у слухавку. — Я вдома сам. Так скучив за цей місяць, що з’їсти тебе ладен!
— Ну сам, то й що? — голос Жанни пролунав різко й холодно. — А я от не сама. Зі мною Віталик.
— Жанно, не жартуй так. Ми ж домовлялися: я випишуся з лікарні, трохи оклигаю і переїду до тебе.
— На біса ти мне здався? Ані роботи, ані грошей. Машина — і та чужа, сам казав, що твоя дурепа на тебе документи не переписує.
— Я влаштуюся! Я все перепишу! — відчайдушно закричав Богдан, але у відповідь почулися лише короткі гудки.
Він набирав номер знову і знову, аж поки грубий чоловічий голос не пообіцяв поламати йому руки.
А ввечері Наталя летіла додому, як на крилах. У пакетах дзвеніли пляшки, солодко пахло випічкою. Вдома на неї чекав голодний, невдоволений чоловік.
Він дзвонив, квапив її, дратівливо називаючи «неповороткою коровою», а вона лише всміхалася, ховаючи обличчя від зустрічного вітру.
Її довгоочікуване жіноче щастя нарешті звило гніздо в її квартирі. Хай сліпе, хай криве, хай куплене за ціну власної гідності. Аби лишень не бути самій.
***
Від редакції:
Інколи глибокі дитячі рани та нав’язаний страх самотності змушують жінку купувати ілюзію сім’ї, розплачуючись за неї власною повагою, часом і здоров’ям. Ми погоджуємося на будь-яке ставлення, аби тільки в коридорі стояли чиїсь чоловічі черевики, не помічаючи, як перетворюємося на зручну обслугу для байдужих людей.
Але чи варта така фальшива любов сліз, схованих за зачиненими дверима ванної кімнати? Як гадаєте, чи настане той день, коли Наталя усвідомить свою цінність і виставить цього «квартиранта» за двері?
