А одного разу Сергійко назвав Тетяну мамою. Вона його поправила, мовляв, я бабуся, а він знову своє. І на майданчику так називає, і в садочку, і вдома. — А хто ж ти йому? — сердито казав Василь. — Найсправжніша мама і є. Іншій-то все ніколи. Не до сина. Зозуля

— Рито, ну як ти не розумієш, це ж усе серйозно! Невже тобі байдуже? — допитувалася Тетяна, заглядаючи доньці в очі.

— Я все розумію, мамо, тому й відкладаю це питання на потім.

— Та скільки ж можна відкладати? Роки ж не стоять на місці!

— Не тисни на мене! — раптом вигукнула Рита так, що аж шибки забряжчали. Побачивши, як злякано здригнулася мати, вона прикусила губу. Стало соромно. — Пробач… Давай просто не будемо про це, добре?

— Добре, — зітхнула Тетяна. Але про себе подумала, що зовсім воно не добре. Ой, як не добре.

Тетяна Іванівна свого часу теж не поспішала. Знаєте, вони з чоловіком були молодими науковцями, палкими та амбітними. Працювали разом у науково-дослідному інституті, там і доля їх звела.

Кар’єра йшла вгору, особливо у Тетяни — попереду світили серйозні посади, конференції, повага колег. І руйнувати цю картинку світлого майбутнього вона зовсім не збиралася.

— Я не можу зараз піти в декрет! — гаряче доводила вона своїй матері. — Тільки не тепер. У нас такі важливі дослідження! Якщо я зараз випаду з робочого ритму, мій керівник, Роман Вікторович, миттю знайде заміну. І куди я повернуся через три роки? До розбитого корита? Невже не зрозуміло?

— Мені-то зрозуміло, — відповідала мати. — Але ж час не гумовий. Жінка має бути насамперед дружиною та матір’ю, а не просто науковою одиницею. Чекати на дитинку — ось твоє призначення! Дивно, що чоловік тебе в цьому підтримує.

Мати Тетяни була за старі порядки: чоловік — голова, жінка — берегиня. Сама вона все життя була господинею при чоловікові-вченому, подарувала йому трьох доньок.

Обидві сестри Тетяни рано повиходили заміж, стали бухгалтерками й швидко подарували батькам онуків. А Тетяна, як казала мати, «взбрикнула» — обрала зовсім не жіночу професію.

— Наука — то не для жінок! Теж мені, науковиця знайшлася! — фиркала мати.

Але Таня була впертою і твердо йшла до своєї мети. І от, якраз того дня, коли їй виповнилося тридцять вісім, вона раптом зупинилася. Основні успіхи вже були досягнуті, вона, можна сказати, спочивала на лаврах.

І раптом задумалася: а що далі? Ну, підкорить вона ще одну вершину, потім ще одну… А в кінці що? Чомусь колишні орієнтири потьмяніли, і так захотілося простого жіночого щастя.

— Хочу, щоб у нас з’явилося маля, Васю, — заявила вона чоловікові.

Той навіть подумав, що недочув. Колись давно він натякав, що хоче дітей, але, бачачи настрій дружини, відступив. Василь дуже любив Тетяну і не хотів бути егоїстом.

Сам учений, він розумів, що наука для неї — це і є перша дитина. Але час минав, і ось такий поворот!

Звісно, він зрадів, обійняв дружину і вдячно поцілував.

Однак усе виявилося не так просто. Здоров’я почало вередувати, довелося довго лікуватися. Були й невдалі спроби, Тетяна вже майже впадала у відчай, як раптом мрія здійснилася — вона почала чекати на дитину.

Був той день, що змінив усе. Їй тоді якраз виповнився сорок один рік.

З’явилася Рита — справжній промінчик світла для батьків. Тетяна остаточно залишила науку, цілком присвятивши себе доньці. Щоправда, щоб допрацювати стаж, їй згодом довелося вийти на роботу, але то вже був не інститут, а щось набагато простіше.

— Риточко, знаєш, як я намучилася! Не тягнула б ти з цим, — знову й знову заводила мати.

Останнім часом вони тільки й робили, що сварилися. Навіть на Новий рік не втрималися. Рита з чоловіком Андрієм приїхали до батьків, і знову почалося те саме. Батько Рити, Василь, мовчав.

Він добре пам’ятав, якою впертою була колись його Тетяна, тому в суперечки не ліз.

— Мамо, у нас навіть квартири своєї немає, ти ж знаєш, доводиться орендувати, — виправдовувалася Рита.

— Буде квартира! Які ваші роки! Люди он, у гуртожитках жили і нічого, не боялися, що в хаті хтось малюк зʼявиться.

— Мамо, нам на неї треба ще копійку до копійки складати не один рік. Я б навіть сказала десятиліття.

— Переїжджайте до нас! А коли дитинка з’явиться — допоможемо, правда, Васю? — не вгавала Тетяна.

Батько пробурмотів щось нечітке, аби не загострювати. Насправді він вважав, що донька права: варто мати свій кут і якусь «подушку безпеки».

Гроші в батьків були, але небагато — Тетяна любила подорожі, курорти та догляд за собою. Про допомогу вона, чесно кажучи, трохи загнула, просто їй дуже хотілося онуків. Її діяльна натура не знаходила спокою, от вона й пеклася цим питанням.

— Ні, мамо, — незмінно відповідала Рита.

Минуло п’ять років. Рита втомилася чинити опір. Вони з Андрієм хотіли ще трохи назбирати на житло, але здалися і вирішили брати іпотеку. Невдовзі Рита відчула, що під серцем у неї нове життя.

Проблем у неї не було жодних, усе пройшло легко.

— Я ж казала, мамо, а ти все хвилювалася! — усміхалася Рита, ніжно погладжуючи свій округлий животик.

— Це тому, що тобі тільки тридцять п’ять, а мені вже за сорок було, — бурчала Тетяна. — Ну, слава Богу, що все добре.

— Мамо, посидиш із Сергійком? Я у відрядження, — Рита зателефонувала матері ні світ ні зоря.

— Ох… — позіхаючи, відповіла Тетяна. — Ну добре. Тільки щось надто часто у тебе ці відрядження. Чоловік там часом не сердиться?

— Ні, мамо, ти ж знаєш, у нас нормальні стосунки. Словом, привезу тобі Сергія сьогодні, бо завтра рано-вранці у мене потяг.

— Рито, Рито! Не забувай, мені вже восьмий десяток іде, я не дівчинка, щоб бігати за малими дітьми! — промовила Тетяна вже в тишу: Рита відключилася.

Донька нікого не слухала. Віднедавна дитина стала для неї наче завадою. Пам’ятаючи, як мати випрошувала онука, Рита почала постійно «підкидати» малого батькам.

Спочатку Тетяна раділа, коли це було на кілька годин. А потім почалися ночівлі.

Сергійко ріс неспокійним: погано їв, кепсько спав, іноді пів ночі доводилося на руках носити. Тільки покладеш — плаче. От і сиділа з ним Тетяна в кріслі, куняла. Василь сварився, а що вдієш?

Ані він, ані Андрій не могли з малим упоратися. Тільки Рита й Тетяна.

Рита вийшла на роботу дуже рано — не сподобалося їй удома сидіти. Тетяна сварила її, ставила в приклад бабусю, яка трьох виростила і з хати не виходила. Риту це тільки злило.

— Мамо, це жахливо, я з глузду з’їду! Якщо я не вийду на роботу найближчим часом, я просто в вікно вийду. Нудьга бере, щодня одне й те саме!

Чоловіка вона теж пиляла. Постійно скаржилася, як їй тяжко в чотирьох стінах. Андрій хотів був нагадати, що дитина була і її рішенням теж, але мовчав.

Він працював за двох, приходив пізно, а вночі йому треба було виспатися, бо зранку знову на роботу.

І виявилося, що Сергійко нікому, крім бабусі, не потрібен. А Тетяна… вона навіть якось втягнулася. Найважчий час минув, малюк став спокійнішим, пішов у садочок. Тетяна його чекає не дочекається, сумує.

Вечорами забирає до себе. А Риті він наче й не треба, і Андрію теж. Тетяна з Василем тільки дивувалися — як так можна?

А одного разу Сергійко назвав Тетяну мамою. Вона його поправила, мовляв, я бабуся, а він знову своє. І на майданчику так називає, і в садочку, і вдома.

— А хто ж ти йому? — сердито казав Василь. — Найсправжніша мама і є. Іншій-то все ніколи. Не до сина. Зозуля!

— Ой, Васю, це я винна. Все наполягала, щоб вони зважилися, а їм, мабуть, і не треба було дітей, прости Господи, буває ж таке! От і напоролася я на те, за що боролася. А знаєш, я звикла. Мені навіть подобається.

Я ніби помолодшала. Бабки біля під’їзду зовсім розкисли, тільки про болячки й гомонять. А в мене життя ключем б’є. Все з Сергійком та з Сергійком. То літери вчимо, то в лото граємо.

То пасочки ліпимо, то пиріжки печемо. Пора на підготовку до школи записуватися, а він у мене вже читає! От. Горджуся ним.

— Ти молодець, Танечко, — сумно всміхався Василь. — Тільки все ж таки краще було б, якби дитина з батьками росла.

— Та хто знає, як воно краще? Людина планує, а Бог керує, — знизала плечима Тетяна. — Сергійку, ану злізь зі стільця, впадеш! Куди ти лізеш?

— Я лізу в шафку. Хочу цукерок дістати!

— Тобі ж не можна, матуся казала — висипи будуть, — кинулася Тетяна до онука.

— Так я вас пригостити хотів! — швидко знайшовся малий.

Василь і Тетяна перезирнулися й засміялися. І справді, хіба ж діти — то не найбільше щастя в домі?

Буває, що доля веде нас зовсім не тими дорогами, які ми собі малювали, але саме там, на несподіваних поворотах, ми знаходимо справжній сенс свого життя.

А як ви вважаєте, чи справді кожній людині обов’язково потрібно ставати батьками, чи іноді краще просто жити своїм життям, щоб потім не шукати, на кого перекласти відповідальність?

You cannot copy content of this page