— А полуниця? Вона ж казала, що ви купили полуницю. — Купили. Яні. Бабуся сказала, що Яні мама дала грошей, а ти мені — ні. — А ти просила поділитися? — Я запитала, чи можна мені теж. А бабуся сказала: «Мама на тебе грошей не дала, тож нічого випрошувати»

— Мамо, Поля вже втретє телефонує, проситься додому. Вона що, захворіла? — Марина говорила тихо, але з неприхованою тривогою в голосі.

— Усе з нею нормально. Граються з Янкою. Може, не поділили щось. Буває, — Лідія Василівна важко зітхнула, ніби ця розмова заздалегідь її втомила.

Марина зосереджено примружилася, замислившись. Щось було не так. Поля не з тих, хто скиглить або вередує. Зазвичай її доводилося вмовляти, щоб вона поїхала додому.

А тут — дзвінки, ображений голос, лаконічні відповіді та запитання: «Мамо, коли ти приїдеш?»

Жінка напружила пам’ять. Що могло статися? Вранці все було як завжди. Марина висадила доньку біля будинку матері по дорозі на роботу.

Бабуся вийшла зустріти їх на ґанок, тепло обійняла Полю, а на прощання сказала доньці:

— Яна вже чекає, будуть сьогодні удвох бігати по двору.

Внучки давно не бачилися. Марина й Ольга перетиналися рідко, тому що тепер жили занадто далеко одна від одної, але їхні дівчатка дружили із садочка.

Вони зʼявилися на світ з різницею всього в три місяці, завдяки чому легко знаходили спільну мову. Під час сімейних зустрічей діти із захопленням влаштовували спільні ігри.

Не було жодних причин хвилюватися. До цього дня.

— Мамо, ну справді, щось не так. Ти ж її знаєш. Вона зовсім не така. Її ніби підмінили. Якби ти чула її голос…

— Марино, та не зациклюйся. Може, засумувала, ти ж її мати. Заспокойся і працюй далі, я все тримаю під контролем. Ми по полуницю сходили, вони мультики дивляться зараз.

Лідія Василівна говорила спокійно, але в цьому спокої було щось відсторонене, що нагадувало кубик льоду в склянці гарячого чаю.

Вона ніби намагалася швидше відмахнутися від доньки, а не розібратися і розв’язати проблему.

Марина поклала слухавку, але осад залишився. Руки не тряслися, проте кінчики пальців похололи. Вона вдала, що зосередилася на таблицях і дзвінках, але кожні пів години дивилася на екран, перевіряючи, чи не прийшло нове повідомлення від доньки.

Поля більше не телефонувала. І чомусь це стривожило ще сильніше, ніж її прохання забрати раніше.

Марина ледве досиділа до кінця робочого дня. Увечері, коли вона приїхала до матері, Поля стояла біля хвіртки. Не стрибала, не бігла, не кричала: «Мамочко!»

Вона просто стояла, притиснувши рюкзак до живота. Сліз в очах не було, але погляд здавався якимось занадто дорослим, не по роках серйозним. Без особливих емоцій дівчинка сіла в машину, якийсь час мовчала, а потім видала:

— Мамо, чому ти не залишила мені грошей? — голос Поліни ледь чутно здригнувся. — Я ж сиділа тихо, слухалася… Яна з’їла все одна.

Марина машинально кинула погляд на дзеркало. Поліна сиділа з опущеними плечима, дивлячись у вікно. Не плакала, але це було навіть гірше.

Дівчинка завжди була жвавою, балакучою, з цікавістю дивилася на світ, ставила сотню запитань за хвилину. Зараз у ній ніби щось зламалося.

— Зачекай. Що значить «з’їла все одна»? Хіба бабуся не пригостила тебе?

Поліна мотнула головою. Губи в неї затремтіли. У грудях Марини щось неприємно заворушилося, дряпаючи серце. Те саме почуття, коли щось іде не так, але ти ще сподіваєшся, що це помилка.

У погляді відбилися злість і тривога.

— А полуниця? Вона ж казала, що ви купили полуницю.

— Купили. Яні. Бабуся сказала, що Яні мама дала грошей, а ти мені — ні.

— А ти просила поділитися?

— Я запитала, чи можна мені теж. А бабуся сказала: «Мама на тебе грошей не дала, тож нічого випрошувати».

Марина вчепилася в кермо міцніше. Промайнула думка: «Може, Поля все не так зрозуміла? Може, нічого страшного не сталося, просто непорозуміння?»

Але голос Поліни звучав занадто сумно, занадто чітко, без натяку на фантазію.

Дитина не стала б говорити такими фразами. Це було не дитяче перебільшення. Це був факт.

Не чекаючи, поки емоції захлиснуть остаточно, Марина припаркувала машину і зателефонувала матері.

— Мамо, я щойно поговорила з Полею. Вона каже, що ти пригостила Яну полуницею, а їй нічого не дала. Це правда?

— Ну, так. Оля залишила мені трішки грошей, я на них і купила, — незворушно, навіть злегка роздратовано відповіла Лідія Василівна. — А ти нічого не залишила. Я що, з повітря повинна все брати?

— Мамо, серйозно? Це діти. Діти, мамо! Твої онуки! Ти справді вважаєш нормальним одній дати все, а іншій — нічого?

— А що ти хотіла? У мене що, пенсія гумова? Нехай кожна з вас відповідає за свою дитину. Наступного разу залишиш гроші — і в твоєї буде полуниця.

Марина замовкла. Повітря в машині раптом стало в’язким, задушливим. Кисню не вистачало.

Поруч сиділа п’ятирічна дівчинка, почуття якої щойно знецінила рідна людина. По той бік дроту шумно зітхала бабуся, яка вважає це нормою.

Бабуся, якій Поліна довіряла, щиро любила і була готова цілувати її і без жодної полуниці. Поки сама бабуся не поставила одну внучку вище за іншу тільки через гроші.

Марина так і не знайшла слушних слів. Просто поклала слухавку.

— Я до бабусі більше не поїду, — тихо сказала дівчинка. — Мені там сумно.

Мати кивнула. У горлі стояв клубок, що заважав пояснити або виправдати те, що відбувається. Та й хіба потрібні тут слова?

Довіра доньки не просто тріснула. Вона впала.

І тепер Марині доведеться збирати уламки.

Не заради бабусі, а заради цієї маленької, ображеної дівчинки, яка все зрозуміла сама, обпеклася і тепер може замкнутися в собі.

Говорити з Лідією Василівною було марно, але Марина не збиралася здаватися. Після повернення додому жінка зателефонувала сестрі. Вони завжди непогано ладнали з Ольгою.

З нею можна було спокійно обговорити ситуацію.

— Слухай, а Поля нічого не придумала? — Ольга щиро розгубилася. — Я дійсно залишила трохи грошей, було діло. Але я не говорила, що тільки на Яну. Я взагалі не подумала про це. Просто сунула їй, щоб про всяк випадок були. Може, Поля щось не так зрозуміла, перебільшила?

— Ще раз тобі кажу. Вона купила твоїй доньці полуницю. А Поліна сиділа поруч і дивилася. Уявляєш, як вона себе почувала?

— Господи, якщо це правда… Зачекай, я поговорю з Яною. Вона розповідала, що бабуся її пригостила, але про Полю — ні слова.

Через пів години Яна сама зателефонувала Поліні. Говорила тихо, соромилася, почувалася винною. Просила вибачення.

Яна, звичайно, пошкодувала, що не поділилася, але пояснила це тим, що очікувала справедливого розподілу з боку бабусі.

Дівчатка помирилися. Яна, може, й розгубилася, але дитячі серця рідко затримують образи. А ось у Марини всередині все, як і раніше, кипіло.

Наступного дня вона зателефонувала матері. Не кричала, говорила твердо, спокійно, але в душі все надривалося від обурення.

— Мамо, ти справді не розумієш, як це виглядало збоку? — почала вона. — Ти посадила поруч двох дівчаток. Одну нагодувала, іншій не дала нічого. Вони ж не розуміють, хто тобі скільки залишив. Для них ти — бабуся, а не бухгалтер.

— А чому я повинна купувати їм усе однаково? — вперлася Лідія Василівна. — Оля гроші дала, ти ні. Ось і результат. Я що, зобов’язана доплачувати зі своєї кишені? У мене самої небагато.

— Ти не зобов’язана. Але ти доросла людина, авторитет для них. У тебе двоє онучок. Ти могла поділити все навпіл або взагалі не брати цю чортову полуницю. Але ти обрала показати їм, що любов продається. Що в кого мама щедріша — той усе й отримає. Ти думаєш, це нормально?

— Це ти так усе бачиш. Я все зробила логічно. Мені передали гроші — я побалувала онучку. Не передали — не побалувала. Ти теж могла залишити трохи. Це твоя провина.

Марина замовкла. Мати ніби побудувала між ними глуху стіну.

Лідія не чула й не хотіла чути доньку. У голосі бабусі не було ні провини, ні каяття. Тільки інкасаторський розрахунок, за яким ховався холод.

— Добре, — сказала Марина. — Якщо ти не бачиш у цьому нічого поганого, значить, онучку ти більше не побачиш. Я не віддам свою дитину туди, де їй погано. Де їй показують, що вона гірша, просто тому що її мама не сунула купюру.

— Ну й гаразд, — відрізала мати. — Раз ти така вразлива.

Марина поклала слухавку. Дивно, але їй стало легше. Сум залишився, проте всередині ніби щось встало на місце, вправилося в паз. Вона нарешті спокійно висловилася, а не проковтнула образу.

Лідія Василівна дуже швидко забула про те, що сталося. Уже за тиждень вона знову кликала онучку до себе.

— Нехай приїжджає, я їй млинців напечу, — голос бабусі звучав так, ніби нічого не сталося. — Полінці вже, напевно, нудно без мене.

Марина слухала матір, недовірливо піднявши брови. За цей час вона багато разів прокручувала в голові той вечір, розмову з донькою, свій зрив, холодний тон бабусі. Лють змінилася тихим, ясним усвідомленням.

— Ні, мамо, — відповіла вона спокійно. — Поки ти не зрозумієш, у чому була твоя помилка, ми не приїдемо. Я не віддаватиму дитину туди, де їй роблять боляче.

Лідія Василівна шумно видихнула в слухавку. Марина подумки уявила, як та закочує очі.

— Знову ти зі своїми образами… Усе ви роздмухуєте. Була дрібниця, а зробили трагедію вселенського масштабу.

— Ні, мамо. Це була не дрібниця. Це була демонстрація нерівності від того, кому Поліна довіряла. Для дорослого таке, може, і нісенітниця, а ось для п’ятирічної дівчинки — ні. Якщо ти не готова це зрозуміти, краще не продовжувати.

Після цього дзвінки припинилися. Кілька тижнів — тиша. Ні натяків, ні вибачень.

Одного разу бабуся зателефонувала Поліні. Дівчинка подивилася на екран, потім перевела погляд на Марину.

— Я не хочу з нею говорити, — сказала вона тихо. — Можна не відповідати?

Марина стримано кивнула, присіла поруч із донькою та обійняла її за плечі. Не намагалася притиснути, не напирала. Просто була поруч.

— Звісно, можна. Ти маєш право не розмовляти з нею. І не зобов’язана прощати її просто тому, що це бабуся.

Поліна поклала телефон назад на стіл. По погляду було видно: вона не злякана, налаштована рішуче. Марина видихнула з полегшенням.

Вона пишалася донькою: схоже, та вже з юного віку усвідомлювала свої почуття, вміла висловити їх і не давала прогнути себе.

Вчинок бабусі став цінним уроком, адже гіркий досвід — теж досвід.

***

Ця історія піднімає важливе питання: чи повинна любов бабусі до онуків залежати від матеріальної вигоди? У той час, як одні бабусі стають для внуків надійною опорою і другом, інші, як Лідія Василівна, не можуть позбутися звички «рахувати гроші» навіть у найпростіших ситуаціях.

Це історія про те, як цінності, на яких виховується дитина, можуть зламати її довіру до близьких.

Яка ваша думка: чи варто було Марині з самого початку поговорити з сестрою про оплату, чи це все ж таки обов’язок бабусі — ставитися до внуків однаково, незалежно від обставин?