– А ще ми з Сашком купили ялинкові іграшки. Він сам вибирав. Сергію, ти б бачив, скільки захоплення в нього було. – Аня, дякую, я не знаю, як би впорався без тебе, – Сергій обійняв дівчину

Аня і не помітила, як у квартиру баби Каті, яка пішла на вічний спокій, в’їхали нові мешканці. Просто вранці зіткнулася з ними на сходовому майданчику.

Вона зачиняла двері, коли сусідні двері відчинилися, і спочатку з квартири вийшов чоловік, слідом хлопчик, за спиною якого висів величезний рюкзак.

“Першокласник”, – подумала Аня і вирішила привітатися. Скільки Аня пам’ятала себе, в цьому будинку так заведено було. Вітаємо одне одного. І не тільки по цій парадній, але по всьому будинку. Будинок один, двір спільний, всі одне одного знають.

– Доброго дня, – Аня усміхнулася хлопчику, що дивився спідлоба на неї.

– Доброго дня, – відповів чоловік.

– Ви нові мешканці? – Аня подумала, мовляв, запитала дурість, тож зрозуміло хто вони, але треба якось підтримати розмову.

Співрозмовник, схоже, був не в настрої розмовляти тож неохоче відповів:

– Так, – і звернувся до сина, – Сашко, підемо швидше, а то запізнимося.

Аня провела їх поглядом. Щось турбувало її, здавалося, що чоловік і дитина ніби не разом, наче чужі одне одному.

“Аня, не твоя справа”, – говорила вона сама собі, – Чи мало що в них сталося… Ні, а раптом це … та що за безглузді думки лізуть у мою голову. Дитина ж до школи ходить, там точно документи перевірили всі…

Зима затяглася дощами та холодним вітром. Аня зрідка зустрічалася вранці із сусідами. Завжди одне й те саме …

– Доброго дня!

– Доброго дня!, – відповідав лише батько.

Аня якось назвала Сашка Сашенькою, у дитини затремтіла верхня губа, батько притис його до себе і, не дивлячись на сусідку, тихо сказав їй:

– Сашко. І він не каже.

– Вибачте, я не знала, – розгубилася Аня. Потім цілий день на роботі вона думала про цю ситуацію. Може мама називала хлопчика Сашенькою? І не каже…бідна дитина…

Одного з тужливих вечорів дзвінок відірвав Аню від перегляду серіалу. Вона напекла для себе млинців, відкрила баночку полуничного варення, зручно розташувалася на дивані і тільки піднесла млинець до рота, як пролунав дзвінок. Аня з жалем подивилася на млинець і відклала його. За дверима стояв сусід. Стривожений.

– Вибачте …

– Аню…

– Що?, – не зрозумів чоловік.

– Мене звуть Ганна, – відповіла дівчина.

– А, так … вибачте, Ганно, у вас випадково немає градусника. У Сашка здається температура, а наш градусник зламався.

Чоловік ще щось говорив, а Аня вже бігла до аптечки:

– Проходьте, – крикнула вона. Дістала градусник, про всяк випадок і жарознижувальне. Обернулася і побачила погляд сусіда, спрямований на млинці.

“Напевно і поїсти не встигли, та й коли йому готувати”, – Аня відклала кілька млинців собі, інші простягла чоловікові. Було видно, що йому ніяково.

– Беріть швидше, найкращі ліки – млинці. Ось ще варення. Ідемо лікувати хворого, – запропонувала Аня. Чоловік усміхнувся, і Аня звернула увагу, що він цілком симпатичний.

Сашко, як і раніше, поглядав на Аню. Але тато поруч, значить можна довіряти чужій тітці. Температура була незначною, але Аня порадила все-таки викликати лікаря.

Чоловік кивнув:

– Завтра з роботи викличу…

– Тобто з роботи? – здивувалася Аня, – А хто з дитиною сидітиме? Хто двері лікарю відчинить?

– Він звик… Мені треба працювати. Сашко дорослий. Впорається.

Але Аня була категорична:

– Ні, як вас там…

– Сергій …

– Добре, Сергію. Ні, якщо ви не будете перейматися, як ваш син тут, то я зайду, турбуюся про нього!

– Ганно, я розумію, що ви хочете сказати. Але в нас немає бабусь, тітки та іншої рідні, а яка є, ті живуть дуже далеко від нас. Мені треба працювати.

– Сергію, зачекайте, – перебила Аня, – Ви зрозумієте, прийде завтра педіатр, а маленька дитина, хвора дитина одна вдома. Як вважаєте, лікар відреагує? Зробимо так, я поміняюся змінами і завтра відсиджу із Сашком.

– Вам доведеться потім у ніч виходити? – тихо запитав Сергій.

– Вас це не повинно хвилювати, – відповіла Аня, – Завтра о восьмій годині я у вас.

Так і пролетів тиждень лікарняного у Сашка. Він, як і раніше, мовчав. Але вже з цікавістю слухав тітку Аню. А як йому подобалися її млинці, котлетки…

Спочатку соромився, а потім вже не їв багатенько. В Ані вперше очі защипало, дивлячись на це. Вона раптово погладила хлопчика по голові:

“Горобчик мій”, – а він завмер, очі наповнилися сльозами і раптом заридав. Аня злякалася:

– Що ти, що … маленький мій … Не плач …

Сашко видужав. Знову сусіди вранці зустрічалися на сходовому майданчику. Тепер із усмішками, тільки Сашко все мовчав. Так і дожили до зими.

Просто сусіди. Якось Аня поверталася додому з роботи, у магазині закупилася. Йшла, тягла важкі пакети і говорила самій собі, що треба бути не такоб дурною, куди стільки всього купила… Сашко виносив сміття, побачив тітку Аню, підійшов і мовчки потягнув один пакет на себе.

– Сашко, та він важчий за тебе, – Ані було приємно, що хлопчик хоче допомогти. Але Сашко вперто тяг пакет на себе.

– Добре, – здалася Аня, – Тільки якщо втомишся, то зупинись, відпочинь.

Сашко, як не дивно, доніс пакет спокійно. Це Аня пленталася десь унизу, вкотре докоряючи себе.

– Ох, Сашко, ти мій герой, – видихнула нарешті, – А героям належить нагорода. Стривай, – Аня дістала з одного з пакетів куплену шоколадку і простягла хлопчику.

Очі дитини загорілися і він посміхнувся. Це була найкраща нагорода для Ані. Але не встигла вона скинути чоботи, як пролунав дзвінок у двері. Сергій простяг ту саму шоколадку:

– Ганна, ви балуєте Сашка.

– Та ви що, серйозно? – Аня чомусь розлютилася, – Хай буде вам відомо, що ця шоколадка нагорода герою!

– Нагорода? Герою? – Сергій здивовано глянув на дівчину.

– А Ви підніміть пакет! Тяжкувато? А тепер уявіть, як Сашку було його тягти. І при цьому він сам запропонував допомогу.

– Сам? Він що … заговорив? – стільки надії в очах Сергія, що Ані стало ніяково.

– Ні … він просто підійшов і взяв пакет, – погляд Сергія згас, – Сергію, не переживайте, все у вас буде добре.

– Дякую, – якось сумно відповів Сергій і вийшов з її квартири.

День народження Ані наприкінці місяця. Отримавши на роботі вітання, букети квітів, дівчина у відмінному настрої наближалася до будинку.

З парадної вийшла жінка, що тримає Сашка за руку. За спиною Сашка висів шкільний рюкзак.

“Пізно для школи”, – подумала Аня.

– Добрго дня! Сашко, привіт!, – привіталася вона, – А де твій тато?

– От і нам цікаво, де його тато, – відповіла жінка.

– Вибачте, а ви хто?

– Вчителька я … завжди батько забирав Сашка вчасно, а сьогодні не прийшов і по телефону не відповідає. І що мені робити, до себе його брати? Ще й дитина мовчить… скільки разів я говорила батькові, щоб перевів його в корекційну школу …

Ані вчителька не сподобалася:
– Знаєте що… Сашко у мене поки поки що побуде.

– Ви впевнені? – запитала вчителька, хоча по ній видно було, що вона з радістю позбудеться цього тягаря.

– Сашко, у мене дітей немає, тому переодягайся у фізкультурну форму. Добре, що вона в тебе із собою. Зараз їстимемо і питимемо чай з тортом.

– Любиш торт? І я люблю. Завтра вихідний, уроки задані? Тоді завтра зробимо. Ось так ставлячи запитання, часом відповідаючи самій собі, Аня і розмовляла з Сашком. Іноді хлопчик уважно дивився на неї, кілька разів кивнув головою. Аня раділа, це маленькі кроки до великої перемоги.

Коли хлопчик заснув, Аня дістала його телефон, у якому був один контакт ТАТО. Аня переписала його до себе. Декілька разів зателефонувала, абонент поза зоною дії мережі. Відправила смс, що Сашко у неї. Тривога за Сергія охопила Аню.

«Господи, аби все обійшлося!», – вранці на телефон надійшов дзвінок. Дзвонив Сергій.

– Сергію, – ледь не кричала Аня, – Де ти?, – так переживала, що не помітила, як перейшла на «ти».

– Ганно, – з надривом у голосі відповів Сергій, – я в лікарні …

– Як? Що трапилося? – Аня намагалася говорити якомога тихіше, Сашко спав.

– Машина виїхала на тротуар.
– Ганна, Аня…. будь ласка… Сашко…

– Не хвилюйся, лікуйся. У якій ти лікарні? Сашко поживе в мене.

– Дякую… Тільки не кажи йому, що я хворію … Він досі не може прийти до тями після загибелі мами …

Ані стало недобре… Скільки пережив цей малюк? Як допомогти йому? Сашку вона сказала, що у тата багато роботи і він зараз далеко.

Сергій дзвонив синові, розмовляв із ним, але Сашко лише слухав. Аня взяла два тижні відпустки. Проводила Сашка до школи і забирала його звідти.

Гуляла з ним. Грала. Разом готували. І Сашко став частіше посміхатися, іноді сміявся. Про все це Аня розповідала Сергію, коли відвідувала його в лікарні. І він уже інакше дивився на свою сусідку.

– А ще ми з Сашком купили ялинкові іграшки. Він сам вибирав. Сергію, ти б бачив, скільки захоплення в нього було.
– Аня, дякую, я не знаю, як би впорався без тебе, – Сергій обійняв дівчину і вона завмерла.

– Впорався б, – відповіла дівчина і подивилася йому в очі. Обидва зрозуміли, що це початок нового витка у їхньому житті.

– Сашко, тато приїде через два дні, – Аня і Сашко прибирали квартиру, – Приїде, а тут у вас чистота, ні порошинки.

Зараз ще в магазин сходимо, бо ваш холодильник порожній. Зима підступна. То снігом завалить, то ковзанку влаштує. Послизнулася Аня і впала. На мить почорніло в очах і в ту ж мить її свідомість розірвав крик Сашка:

– Мамо! Мамо! – Сашко впав поряд на коліна і намагався підняти Аню.

Плакав навзрид, все повторюючи:

– Мамо! Мамо!

Аня, відчуваючи біль у нозі, спробувала сісти, хтось із перехожих допоміг піднятися.

– Сашко, маленький мій, Сашко, – плакала Аня, цілуючи хлопчика.

Добре, що все обійшлося лише сильним розтягненням. Але зустріти Сергія не вдалося. Аня вирішила не казати йому про те, що Сашко почав розмовляти. А той бовтав без угаву, ніби хотів виплеснути все невисловлене за якийсь час.

Аня вмовила Сашка зробити татові сюрприз. Сашко сам відчинив татові двері. У Ані ж нога болить. Сергій присів перед сином, обійняв його і раптом…

– Тато …

Сергій не повірив:

– Що? Повтори…

– Тату … тату, привіт …

– Сашко! – закричав батько, підняв сина, закружляв. Сашко верещав, реготав. За ними спостерігала Аня, витираючи сльози, що набігали. Сергій зупинився, притиснув сина до себе, побачив Аню:

– Дякую…

Новий рік зустрічали разом. Найщасливішим був Сашко, в нього тепер знову є мама!