Стоїть хлопчик років дев’яти на узбіччі біля траси. Продає гриби. Під’їжджаємо. Купую лисички. Цікавлюся:
— А що ти один торгуєш? Собі, мабуть, на телефон заробляєш?
— Ні, вже є. Я — на скейборд гроші заробляю. Ми з мамкою удвох гриби збираємо. Тільки вона для того, щоб їх засолити — грузді та рижі. Вони краще взимку йдуть у солоному вигляді. Вона ось зараз удома — варить їх та солить. А я продаю лисички, а навіщо вони ще потрібні? Ні посолити, ні посмажити. Несмачний гриб. А міські люблять.
— А батько не цікавиться грибами?
— Не до цього йому. Він на будівництві працює. Та ще до будинку веранду прилаштовує. Він із нами тільки за журавлиною їздить.
— І як торгівля йде? Купують?
— Звісно. Он сьогодні товару на одну тисячю продали. Це мало — міські за вихідні весь ліс вигрібають. Добре, що ми маємо наші місця.
— А якщо раніше прокинутися — багато можна набрати. Я от мамці вже півтори тисячі учора віддав, і собі залишив. Гарний скейборд куплю.
— А шоколадку тобі можна подарувати? Так просто?
— Так просто можна. Я віднесу сестрі. Їй п’ять років вона любить. Дякую, тітко.
Мій чоловік хитає головою, мовляв, і що тут гарного? Дитину позбавили дитинства. По лісах тягають, гриби змушують збирати та продавати.
А я згадую дванадцятирічного онука сусідів, який уткнеться в айфон і не помічає, що бабуся тягає лійки з водою — поливає теплицю.
А потім істерики дідові влаштовує — велосипед не той купили, треба було якийсь гірський на широких шинах. І в кого дитинство — то вкрали?
— Усе, сили мої скінчилися. Наче випили мене до дна, — важко зітхає Надія, обхопивши…
Сонце того дня пекло так, що хотілося сховатися в найглибший льох і не виходити до…
Буває ж таке: живе собі чоловік, горя не знає, аж тут як сніг на голову…
Своє п’ятдесятиріччя я скасувала ще в лютому. От просто взяла й викреслила всі ці гучні…
— Оленко, сонечко ти моє, на тебе одну вся надія… Голос колишньої свекрухи лився з…
Дві сумки стояли посеред прихожої так само впевнено, як чужі правила. Великі, туго набиті, ще…