Аврора стояла в хрaмі і плакала. Вже хвилин п’ятнадцять. Для мене це було дивовижно. «Що робить тут ця фіфа?» – думала я. Кого-кого, а її я тут зустріти точно не чекала.
З Авророю ми не були знайомі, але бачила я її часто. Ми живемо в одному будинку і гуляємо в одному парку. Я – зі своїми чотирма дітьми, а вона – зі своїми трьома собаками.
Ми всі її завжди засуджували. Ми – це я, інші мами з синами, бабусі на лавках, сусіди і, підозрюю, навіть перехожі. Аврора була дуже гарна собою, завжди модно одягнена і, схоже, легковажна і самовпевнена.
– Ти диви, знову чоловіка змінила, – коментувала їй услід баба Ніна, сидячи на лавці біля під’їзду.
– Вже третього.
– Може собі дозволити, гроші лопатою, мабуть, гребе, – підтакувала її подружка баба Люся, з заздрістю дивлячись, як Аврора з чоловіком сідає у свою дорогу іномарку.
Син баби Шури, 45-річний Вадим не заробив поки що навіть на утриманий «Жигуль».
– Аби тільки дітей народжувала, годиники цокають, – підтримував бабусь їхній опонент, дід Толя. Але у своїх засудженнях Аврори вони були одностайні.
Пізніше вся крамниця зловтішно обговорювала, що і цей чоловік Аврори змився. І всі робили глибокодумний висновок:
– А тому що гуляюча ця Аврора! І взагалі, у неї вдома, напевно, смердить цими собацюгами!
Але найбільше Аврору не любили ми – мами з дітьми. Поки ми з останніх сил носилися за нашими дітьми по гірках, гойдалках, кущах, смітниках і просто туди, куди у дитини очі дивляться (а дивитися вони можуть куди завгодно), вона повільно прогулювалася зі своїми собаками.
І навіть з якоюсь усмішкою поглядала в наш бік. Мовляв, понароджували, тепер спокою не знаєте. Чи справа я. Живу у своє задоволення. А ви судомно вираховуєте, чи вистачить грошей Марійці на курточку і черевики, або черевики можуть почекати.
– Відразу видно – чайлдфрі, – говорила моя подруга Наталя, мама трьох хлопчаків.
– У багатих свої причуди, – собачки, кішаки, хом’ячки, – кивала Людмила, яка була в положенні та чекала на двійню, намагаючись дістати з дерева старшу дочку-розбишаку.
– Так егоїстка просто, не хоче надриватися, а тільки по закордонах кататися. Це я вже сьомий рік моря не бачу, – зітхала п’ятидітна Марина.
– Так-так-так, – погоджувалася я відразу з усіма, включаючи тих бабусь у дворі. І бігла піднімати з землі Тоню з розбитими колінами і кричала на весь парк.
– Розвела тут псарню, краще б дитину народила, – несподівано голосно промовила якось якась бабуся з онуком.
– Не ваша справа! – різко обернулася Аврора. Хотіла ще щось сказати, але стримувалася і пішла далі зі своїми неприємними собаками.
– Хамовита яка, – крикнула їй у слід та бабуся.
… Я ще кілька секунд дивилася на Аврору, що плакала, і вийшла з храму.
– Зачекайте, – почула я раптом. – Стривайте.
Аврора йшла за мною по церквовому дворику.
– Це ж ви завжди гуляєте у парку із чотирма дівчатками?
– Я… А ви з трьома собаками.
– Так. А… А можна з Вами поговорити? Ви знаєте, я завжди дивлюся на вас з доньками, на інших мам, і милуюся, – сказала вона. І почервоніла.
– Ви?!? – здивувалася я. І ледве не додала: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка та фіфа!» І пригадала її погляди в наш бік.
Так ми познайомились. Сіли на лавочку. Аврора казала… казала. І плакала. Видно було, що їй просто треба з кимось поділитися.
… Аврора росла в хорошій дружній родині. І скільки себе пам’ятала, сама хотіла багато дітей. Вийшла заміж за коханого чоловіка. Але після двох невдалих спроб завести дітей і вироку лікарів – коханий чоловік швидко зник з її життя.
З тієї ж причини зник і другий. Але до цього Аврора довго лікувалася. А в підсумку мало не померла. Потім був третій «чулувік». І знову не вдалося, зробили операцію. Але цей втік, коли ще просто почув про можливу дитину. Йому подобалася машина Аврори, те, що вона багато заробляє, а тягар у вигляді дітей у його плани не входив.
– А я була готова віддати все, аби у мене була дитина!
– Я думала, ви любите собак, – якось безглуздо сказала я.
– Так, я люблю собак, – усміхнулася Аврора. – Але це не означає, що я не люблю дітей.
Щоб було не так самотньо, Аврора завела собі Тепуню. А потім її попросили потримати у себе Майка, поки господарі робили ремонт. Так і залишили. А Тедіка Аврора підібрала взимку цуценям на вулиці. Шкода стало.
«Розвіла псарню, краще б дитину народила», – згадала я ту бабусю з онуком.
«Годинники цокали… », – коментував тоді Аврорі вслід дід Толя.
Годинники цокали… Аврорі був уже сорок один рік. Хоча вона виглядала від сили на тридцять. Вона вирішила взяти дитину з дитячого будинку. Малого, великого – не важливо.
Їй дуже сподобався шестирічний Микола. Точніше, спочатку вона йому сподобалася. Він підійшов до Аврори і запитав:
– Ти будеш моєю мамою?
– Буду!, – відповіла вона.
«Егоїстка просто, не хоче напрягатися», – згадала я Марину, що зітхає.
Але Миколу Аврорі не віддали. Виявилося, що його мама, хвора, не позбавлена батьківських прав.
– Для мене це був удар, – згадувала вона. – Я не розуміла, як так… Дитина страждає, їй потрібна сім’я, а нічого не можна зробити.
А потім з’явилася чотирирічна Оленка. Дівчинку вже двічі брали і обидва рази повертали. Занадто жвавий у неї був характер. Хтось у дитбудинку розповідав, що коли друга «мама» тягла її назад, Оленка повзла за нею на колінах, хапала за спідницю і кричала:
– Мамо, не віддавай мене, будь ласка! Я більше не буду!
Коли Аврора з нею познайомилася, Олена відразу запитала:
– А ти мене теж повернеш? «
– Не верну! – ледь вимовила крізь сльози Аврора. Але з Оленою теж трапилися якісь складнощі з документами. Аврора не стала уточнювати.
«Але це моя дочка, і я буду за неї боротися!»
Того дня Аврора прийшла до храму вперше у житті.
– Мені просто нікуди більше йти!, – сказала вона.
З’явився батюшка, і Аврора пішла до нього. Вони довго про щось говорили, і вона навіть щось записувала.
– Все буде добре! З Богом! – почула я його слова. І Аврора посміхнулася…
Ми йшли додому разом.
– Ви, напевно, думаєте, що я зарозуміла і горда, – сказала Аврора, – А я просто втомилася всім пояснювати. Та й стільки вже чула… Я промовчала.
Аврора запросила мене з дівчатами якось зайти в гості – пограти з собаками. Я погодилась. І обов’язково прийду. Але трохи пізніше.
А поки мені просто дуже соромно.
І я все думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені стільки бруду? Чому ми так легко думаємо про людину все найгірше?»
І я дуже хочу, щоб у Аврори, у цієї дивовижної жінки, яку ми всі засуджували, все стало добре. Щоб Оленка обійняла її, притулилася до неї і сказала: «Мамо!» І знaла, що її більше ніхто ніколи не віддасть.
І щоб поряд радісно скакали чудові добрі собаки – Тепунька, Майк і Тедік. А можливо, станеться диво, і у Аврори буде хороший справжній чоловік.
А у Оленки з’явиться брат або сестричка. Так буває, адже правда? І щоб ніхто ніколи не сказав їм більше жодного дурного слова.
