А в місті залишилися мама і молодша сестра Віка. Вона незаміжня, їй 25 років. Характер? Із серії, що їй усі винні й усі її недостойні. Мама кілька разів закидала вудки моєму чоловікові про те, що непогано б прилаштувати вигідно заміж і Вікусю. Чоловік дивився на маму, як на динозавра. На щастя, він не ототожнює мене з моїми родичками, та й бачаться вони рідко

— Один-єдиний раз я попросили тебе про допомогу, не очікували, що ти рідній матері й сестрі на двері вкажеш, – мама збирала свої речі й речі моєї молодшої сестри зі скандалом і докорами.

А я всього лише сказала, що втомилася від них, що не думала, що перебування в мене в гостях вони розцінять як можливість просто перевернути догори дригом мій світ. Загалом, погарячкувала я, виручаючи їх і запрошуючи до себе.

Мені 34 роки, заміжня. Чоловік на 9 років мене старший. Ми в шлюбі 5 років, я виходила заміж уже за дуже забезпеченого чоловіка, з квартирою, машиною, кар’єрою і непоганою зарплатою. Разом вже, у шлюбі, ми купили будинок за містом, туди й переїхали. Я поки сиджу вдома, у мене двоє дітей 4-х років і 10 місяців.

Міська трикімнатна квартира чоловіка зараз здається в оренду його ж фірмі: туди селять фахівців, партнерів, відрядних. Будинок у нас великий, молодша дитина поки що живе з нами в кімнаті, так зручніше, у старшого сина своя кімната. На нашій ділянці немає городніх посадок, газон, квітник, зона для відпочинку влітку.

Дивиться за ділянкою дуже добрий чоловік, сусід, у нього є відставання в розумовому розвитку, але він добрий, працьовитий і чесний, завжди допоможе з сумками, з коляскою, майструє нехитрі дерев’яні іграшки нашому старшому синові. Взимку він чистить сніг, а заодно, нашою технікою пробиває доріжки кільком сусідським бабусям, влітку Рома доглядає за садом, косить траву на ділянках наших сусідок. У мене прекрасні стосунки з оточуючими, з мамою нашого садівника.

А в місті залишилися мама і молодша сестра Віка. Вона незаміжня, їй 25 років. Характер? Із серії, що їй усі винні й усі її недостойні. Мама кілька разів закидала вудки моєму чоловікові про те, що непогано б прилаштувати вигідно заміж і Вікусю. Чоловік дивився на маму, як на динозавра. На щастя, він не ототожнює мене з моїми родичками, та й бачаться вони рідко.

І ось, місяць тому мама зателефонувала мені і поділилася новиною: вони з сестрою, нарешті, зібрали потрібну суму грошей на масштабний ремонт маминої квартири.

— Будемо робити все, тотально, – щебетала мама, – стільки років збирали, стільки років… Ніхто ж не допомагав. Майже 5 років збирали.

Я жирний натяк пропустила повз вуха. Ну з якого дива я маю допомагати мамі з ремонтом? Я не працюю, у чоловіка грошей просити? Можна було б, якби справді був потрібен ремонт, але квартира була старою тільки в голові мами і сестри. Перед моїм заміжжям ми якраз ще всі разом косметику оновлювали.

— Ось ти в яких умовах живеш? Га? А ми теж хочемо так!

Квартира в мами трикімнатна, від бабусі залишилася. Якщо чесно, я не зрозуміла, чому вони вирішили, що з квартири на час ремонту потрібно виїжджати. Можна було б поступово робити ремонт, якщо так уже закортіло. Але розсудили родички інакше.

— Так швидше, нам не дихати пилом, загалом, я тобі дзвоню з проханням про допомогу. А чи не можна нам із твоєю сестрою пожити у квартирі твого чоловіка?

— Квартира зайнята, мамо, на жаль, не можна.

— А що ж робити? Ми все в цей ремонт вклали, нам оренду вже не подужати… А в тебе не можна пожити? Хоча б якийсь час?

— Мамо, – кажу, – а як сестра добиратиметься до роботи? А ти сама?

— А ми на місяць узяли відпустку обидві, – радісно відповіла мама, – а далі видно буде. Ну що? Можна? Тоді б ми післязавтра і приїхали б. Не хвилюйся, Віка налаштована дуже мирно, ми тобі не завдамо клопоту, а ось із малюками допоможемо.

Мій чоловік на два тижні поїхав у відрядження, я з дітьми була вдома сама. Мені не дуже подобалася ідея з переїздом до нас мами і сестри навіть тимчасово. Але в них не було грошей. Дати їм грошей на оренду, попросивши їх у чоловіка? Так собі ідея, цю оренду треба ще й знайти, а мама називає дату післязавтра. Загалом, я погодилася. У принципі, ми ж жили разом колись, уживалися. У мене взагалі до мами претензій не було. Крім однієї: вона обожнювала Віку, бідненьку дівчинку, яка жодного разу не бачила свого татка.

— Ти хоча б смутно його пам’ятаєш, а про Вікусю він так і не дізнався.

Батька справді забрав нещасний випадок, коли мама була на 6-му місяці. Чекала хлопчика, хотіла назвати Віктором на честь тата, але зʼявилася Вікторія. І мама жаліла її і балувала.

— А що це за дурник нас зустрів? – це було перше запитання сестри, коли вони з сумками виникли на моєму порозі.

— Віка, це Рома, він дуже хороший, будь ласка, не треба його ображати. Його всі люблять, він завжди всім допомагає. У мене він працює і я його ціную, – кажу.

— Все, зрозуміла, замовкаю, хоча те, що він хороший, не скасовує того, що воно дурне!

— Віко, не треба, – м’яко попросила мама, – ми маємо сказати сестрі спасибі за те, що вона нас прихистила. Ми тут подумали, за місяць у мене в подруги квартира звільняється, тож ми з’їдемо на оренду. Вона – своя людина, гроші ми їй віддамо символічно і пізніше. Ну що, де нам розташуватися, а потім би я із задоволенням з онуками б поняньчилася.

Я показала мамі й сестрі кімнату, одну на двох. Вона велика, в ній є меблі, це гостьова кімната, з окремим санвузлом.

— А ми в одній будемо жити? – на обличчі сестри невдоволення, – У тебе в будиночку кімнати закінчилися чи що?

— В іншій кімнаті, – кажу, – кабінет чоловіка, ще одна приготована для нашого молодшого, там стоять дитячі меблі, доросла людина не вміститься на його ліжечку. Є вітальня, наша спальня, кімната старшого сина. Є кухня-їдальня.

— Нічого-нічого, – поквапилася нівелювати ситуацію мама, – ми прекрасно тут розмістимося, нам буде зручно, дякую.

Я пішла до молодшого сина, який прокинувся, старший прибіг до бабусі й тітки. Більше нічого того вечора не сталося, повечеряли, посиділи, пограли з моїми дітьми, розбрелися по кімнатах. Наступного дня я встала рано, на кухні виявила заспану і похмуру сестру:

— А де сніданок? У тебе о котрій годині домробітниця приходить?

— Нема в мене домробітниці, – розсміялася я, – сніданок тоді, коли ти його собі приготуєш. Продукти в холодильнику, посуд тут, займайся. Я снідаю набагато пізніше.

— Будинок величезний, – бурчала Віка, – дурня найняли, а на домробітниці зекономили? Чому я сама маю це робити, я ж у гостях?

Слухати не стала, розвернулася і пішла. Обід пройшов тихо, мама зварила суп, я посмажила м’ясо з картоплею, розраховуючи, що це на вечерю. У старшого сина в холодильнику були йогурти, банани, печиво та інші смаколики в будинку теж є.

— Я не хочу на вечерю картоплю, це важка їжа, а яйця я їла. Такий багатий будинок, а жерти нічого, – заявила сестра о 7-й годині вечора.

— Тітко Віко, бери банани і йогурт, – люб’язно запропонував мій старший син.

— Я кашу зварю, – зголосилася мама.

— Я не хочу кашу, – капризно надулася сестра, – у вас магазин у селі є? А нехай твій раб туди зганяє?

— Віка, – кажу, – я починаю втрачати терпіння. Він не раб і не хлопчик на побігеньках. Він відпрацював сьогодні і зараз уже вдома, магазин за рогом, одягайся і йди туди сама.

Сестра ображено замовкла, але погодилася на йогурт. Я ж не запропонувала їй грошей на «в магазин зганяти», а своїх не було, або були, але свої шкода.

— А що ти така незадоволена? – звернулася до мене мама, яка прийшла у вітальню, коли я наливала молоко молодшому, – Ой, ну подумаєш, Віка твого…раба, ой… Рому обізвала. Прямо трагедія вселенського масштабу. Через чужого неповноцінного з рідною сестрою сваритися – остання справа. Вона просто незатишно себе тут почуває.

— Мамо, – кажу, – не можна до людей так ставитися. Незатишно почувається? Так не їхала б сюди. Тут же немає слуг, ніхто не готує їй сніданок, не біжить за першою вимогою в магазин, навіть кімнату окрему принцесі не виділили, ось незатишно, так.

Мама попросила мене не перебільшувати, обіцяла поговорити з сестрою. Два дні в нас було тихо. А потім Вікуся вийшла погуляти. На вулиці, біля свого будинку її побачив Роман, упізнав, він же бачив її в мене. Ромі 45 років, по суті, він велика дитина, він моїй сестрі заусміхнувся, закивав, шапку зняв, вітаючись, поруч мама його стояла. А Віка… Віка скорчила йому пику, та ще й примудрилася запитати незнайому жінку, не підозрюючи, що це мама Романа:

— А у вас у селі тільки один такий розумово відсталий? Чи ще є?

— Марійко, – зателефонувала мені хвилин за 30 інша сусідка, – хто в тебе оселився? Що за бездушні люди! Рома плаче, його образили, а маму його швидка забрала. Ну не можна ж так із живими людьми поводитися! Не стане Катерини Дмитрівни, з ким залишиться Ромка?

Так соромно й гірко мені ще не було. Я розплакалася, а заспокоївшись, пішла в кімнату до мами й сестри і попросила їх з’їхати.

— Я оплачу вам готель на кілька днів, але тут ви не залишитеся.

— І це все через якогось дурника? – проговорила мама після моїх обґрунтувань, – Рідну матір виставляєш на вулицю? Рідну сестру з дому гониш? Гарна донька! Заїлася тут зовсім, не очікувала.

І я не очікувала, що можна бути такими жорстокими й безцеремонними хамками. Де і як влаштувалися мама з сестрою, я не знаю. Ми не дзвонимо одна одній. У нас дійсно різні світи. Чоловік, який повернувся з відрядження, запитавши про тещу і вислухавши відповідь, тихо вилаявся.

Катерині Дмитрівні чоловік оплатив установку імпортного кардіостимулятора, вона вже вдома. Ромка щасливий.

Стою з молодшим сином біля вікна і спостерігаю, як мій старший син і Ромка катаються з гірки, влаштованої Романом на подвір’ї, велика дитина плескає в долоні й дзвінко сміється, допомагаючи моєму синові забратися до верху.