— А все тому, що батько мусив сам виноград різати! Поліз на ту драбину і гепнувся! Правильно, нам же помогти нікому, у нас же діти примудрилися найгірший час для морів вибрати — саме коли врожай треба збирати! І що тепер?! Будете там пуза гріти?! А мені картоплю і все інше самій тягати

— Я ж не сперечаюся, нам дуже помагали. І віддячити я ніколи не відмовляюся, не цураюся роботи. І роблю це не тому, що мушу відробляти якийсь борг, а тому, що це наші найрідніші люди.

Але ж, дівчата, так жити просто неможливо! Ми з чоловіком собі вже давно не належимо, — Оленка втомлено опустила руки на стіл і зітхнула так глибоко, ніби тягнула на плечах мішок із цементом.

Її очі блищали від непроханих сліз.

— Знову свекруха витребеньки влаштовує? — співчутливо, але з легкою усмішкою перепитала її кума Галина, наливаючи ще чаю.

— Ой, моя така сама: ледь що станеться — у неї вже потоп вселенського масштабу, пожежа і кінець світу! Треба все кидати і летіти рятувати ситуацію. А приїдеш — там роботи на п’ять хвилин, проблема навіть виїденого яйця не варта, щоб заради неї так губити капці й зриватися з місця.

— Та якби ж то тільки свекруха! — сумно похитала головою Оленка. — Мої власні батьки теж від неї не відстають. От точнісінько як ти кажеш: кидай усе, лети стрімголов і не питай.

А якщо не примчав тієї ж секунди — починаються нескінченні докори: «Ось ми для вас усе життя поклали, а ви невдячні…»

Просто вже немає жодних сил. Живеш, як на пороховій діжці — не знаєш, де і коли рвоне. Ми останнім часом навіть боїмося щось на вихідні планувати, бо неодмінно вийде так, як із нашою минулорічною відпусткою…

Оленці та її Сашкові зараз по тридцять. У шлюбі вони вже сім років: ще в університеті сиділи за однією партою, почали зустрічатися, а після диплома одразу й побралися.

Обоє з хороших, міцних сімей, де завжди був достаток і порядок.

Щоправда, чотири роки тому Сашків батько несподівано відійшов у засвіти, тож свекруха лишилася вдовою. І Оленка, і Сашко — єдині, залюблені діти у своїх батьків, світло у віконці.

— Ми ж зовсім зеленими були, коли побралися. Звісно, ні копійки, ні двора не мали, — згадує жінка.

— Але ми були повні сил і рішучості: хотіли самі на ноги стати, копійку до копійки складати. Були готові і по чужих кутках поневірятися, винаймати житло, і працювати за двох. Та й із появою малечі збиралися почекати, поки хоч якийсь міцний ґрунт під ногами не з’явиться.

— Ой, ну це взагалі не діло! — ледь не хором заявили свати, щойно відгуляли весілля. — Яка оренда? Платити шалені гривні за якийсь чужий клопівник? Ну вже ні!

І дві родини, склавшись грошима, купили молодятам чепурненьку однокімнатну квартиру.

Без жодних кредитів, бо мали такі статки. Оленка з Сашком, щоправда, зо два роки тому її продали й купили просторішу двокімнатну.

Бо ж їхній донечці Марічці вже п’ять рочків виповнилося, Оленка якраз вийшла на роботу, тож стало трохи легше фінансово.

До речі, щодо донечки батьки теж свого часу добряче наполягали:

— Діток треба заводити, поки молоді, не відкладайте на потім! А то ми знаємо купу прикладів: чекали-чекали, а як схотіли — то лелека так і не прилетів. Даруйте нам онуків, у вас для цього все є: дах над головою маєте, а ми підсобимо.

І справді, допомагали не словом, а ділом. Мама часто приходила, бавила крихітку, бо Оленка довго оговтувалася, коли донечка з’явилася на світ (там не все пройшло так гладко, як хотілося б).

Потім бабусі по черзі брали малу, щоб молоді батьки могли хоч у кіно чи на каву сходити:

— Ми ж що, чужі люди? Це наш батьківський обов’язок — плече підставити!

А свекруха, коли овдовіла й вийшла на пенсію, взагалі заявила, що невістка з сином можуть спокійно робити кар’єру і ні про що не думати.

Мовляв, вона онучку бере на себе, по лікарняних сама сидітиме.

Тож Оленка навіть на роботу вийшла на три місяці раніше, ніж планувала.

— Хіба я не поможу своїй кровинці? Та в будь-який час дня і ночі! — щебетала свекруха.

Щоправда, вже тоді почали лунати перші тривожні дзвіночки, які неабияк дивували й засмучували молоде подружжя. Але тоді це траплялося рідко.

— Оленко, — телефонує якось свекруха. — Я вікна сама не подужаю вимити, голова паморочиться. Давай я з Марічкою посиджу, а ти прийдеш і все гарненько потреш?

— Добре, мамо, — погоджується невістка. — Я в суботу з радістю приїду.

— У суботууу? — розчаровано й тягуче промовляє свекруха. — А мені треба, щоб у четвер. Так, після роботи. А що робити? Чистий четвер перед святами, чула про таке? У суботу мені вже не треба!

Я ж із онучкою сиділа не тоді, коли мені зручно було, а коли вам припекло!

В Оленки, як на гріх, був манікюр записаний на той вечір. Але що робити?

Скасувала запис, поїхала до свекрухи з ганчірками.

Та й її рідні мама з татом не відставали:

— Батько надумав теплицю на дачі переносити, — дзвонить мама. — Хай Сашко цієї суботи бере інструменти і приїжджає. Хочеш — з ним їдь, я хоч на онучку подивлюся.

— Мамусю, ми не можемо цієї суботи. Нас Коваленки в гості кликали, у їхнього малого перший ювілей — п’ять рочків, ми з Марічкою йдемо. Давай на наступний тиждень перенесемо?

— Ой, ну що ти таке мелеш! — миттєво починає заводитися мама. — День народження, бачте, п’ять рочків! Вони не можуть!

А ми змогли допомогти вам із квартирою тоді, коли вам треба було, а не через п’ять років, коли нам стало б зручно! Одне слово, Олено, ми маємо повне право розраховувати на віддачу, чи ти так не вважаєш?!

І що?

Телефонували Коваленкам, вибачалися, сідали в автівку (яку, до речі, Сашкові теж батьки частково допомогли купити ще до весілля) і їхали на дачу — тягати ті залізяки для теплиці.

І таке почало траплятися дедалі частіше. Прохання батьків звучали все наполегливіше, а докори ставали дедалі дошкульнішими:

— Оце нормально — рідній матері пропонувати почекати з ремонтом, поки ви на шашлики з друзями з’їздите?! А машину хто тобі допоміг узяти?!

— Оленко, я все розумію, ви — молоді, у вас свої інтереси, але ж ми — ваші батьки! Ми ж вам ні в чому не відмовляли!

А торік сталася взагалі показова історія. Оленка з Сашком уперше повезли донечку до Одеси, на море.

Вирішили їхати в оксамитовий сезон, у вересні — і сонце для малої не таке пекуче, і відпустка батькам якраз випала. Поїхали своєю машиною, житло забронювали заздалегідь, оплативши повністю два тижні відпочинку.

— Ой, як добре! — тішилися бабусі й дідусі. — Квіточка наша хоч у морській водичці поплюхкається, та й ви трохи розвієтеся. Їдьте, звісно, чого вже там, раз копійка у вас водиться.

А копійка водилася, своя, чесно зароблена.

Родина зараз не бідує: чоловік бере додаткові проєкти, та й Оленку півтора року тому підвищили, зарплата стала соліднішою. Отже, поїхали. Щодня телефонували батькам, ділилися враженнями, усе було чудово.

— А десь на дев’ятий день відпочинку я набираю маму. Вона довго не брала слухавку, а коли відповіла — одразу почала на мене верещати, — здригається Оленка.

— Просто з якоюсь дикою люттю!

Спершу жінка навіть не могла розібрати крізь той крик, що сталося. Виявилося: батько впав із драбини і зламав руку. Вони щойно повернулися з лікарні, наклали гіпс. І знаєте, хто був винен у цьому падінні?

Звісно ж — донька та зять!

— А все тому, що батько мусив сам виноград різати! Поліз на ту драбину і гепнувся! Правильно, нам же помогти нікому, у нас же діти примудрилися найгірший час для морів вибрати — саме коли врожай треба збирати!

І що тепер?! Будете там пуза гріти?! А мені картоплю і все інше самій тягати?! Знаєш що, Олено, давайте вже звертайте свій курорт! Сідайте в машинку і гайда додому! Бо тут роботи непочатий край, а батько тепер ані лопати не візьме, ані за кермо не сяде!

— Мамусю, нам тут лишилося всього шість днів, плюс ще два дні на дорогу. За вісім днів нічого страшного з тією картоплею не станеться. Тим паче, що батькові вже гіпс наклали, ситуацію не відкотиш.

Почекайте трішки, ми повернемося і все самі викопаємо, — спробувала заспокоїти її Оленка.

— Ах, нам почекати?! А ми вас чекати не змушували! Гроші на квартиру одразу виклали, на допомогу мчали і не казали «почекайте»! Я тобі не казала, коли в тебе дитя з’явилося, що прийду днів через десять! У вас совість взагалі є?!

Оленка тоді просто розплакалася й поклала слухавку. Ну справді, якийсь театр абсурду!

Що кардинально зміниться за вісім днів осені?

А їм тепер втрачати чималі гроші, псувати залишок відпустки, засмучувати малу…

— Уявляєш, мама зі мною після того три місяці навіть не віталася, — гірко всміхається жінка. — Батько ще пів року робив вигляд, що зятя для нього просто не існує.

І це при тому, що ми, як тільки повернулися, навіть валіз не розібрали — одразу полетіли на ту дачу картоплю копати.

Приїжджаємо, а мама стоїть і демонстративно сама гребеться на грядці. Видно ж неозброєним оком, що тільки-но вийшла, але ж треба було картинку створити, щоб нас совість живцем з’їла.

Отаке постійне відчуття «боржників» неабияк ображає і виснажує молоде подружжя.

Адже можна ж усе робити без цього вічного режиму катастрофи, без нервів і дошкульних закидів! А з тим, що батьки їм дуже допомогли — ніхто й не сперечається.

Вони безмежно вдячні за старт у житті, але ж хіба це означає, що тепер вони до кінця своїх днів є власністю своїх батьків?

Цю непросту, але таку знайому багатьом історію надіслала наша читачка, а ми лише дбайливо перенесли її на сторінки нашої рубрики. Знаєте, народна мудрість каже: «Даєш руками, а забираєш серцем» — справжня допомога має йти від душі, а не ставати вічним кредитом.

А як ви вважаєте, де проходить та тонка межа між вдячністю батькам і правом на власне життя, яке не залежить від чужих примх?

You cannot copy content of this page