Той проклятий чемодан на коліщатках знову виповз із шафи. Поважний кіт Мартин чудово знав: якщо господиня дістала цю чорну шкіряну пащу, яка безжально ковтає її сукні та блузки, значить, насувається біда.
— Квіти поливатимеш через день, — пані Оля важко зітхнула й підсунула ближче до вікна глечик із відстояною водою. Тоді перевела погляд на пухнастого улюбленця, і голос її здригнувся:
— А за Мартина… То окрема розмова. Бережи його, Вадиме. Він для мене зараз — найдорожче, що лишилося на цьому світі.
Відчуваючи неминучу розлуку, кіт ображено закліпав бурштиновими очима. Він підійшов, міцно притиснувся до Олиної ноги й обвив її хвостом, ніби благав: «Не йди. Тільки не туди».
— Ми ж із ним розуміємо одне одного з півпогляду, — суворо додала жінка, дивлячись на юнака. — Якщо щось зробиш не так, не сумнівайся — він мені потім усе в деталях розкаже. Тож веди себе по-людськи.
Вадим, студент і син сусідки, поспішно закивав і підморгнув коту. А Мартин лише гидливо відвернув морду в куток і важко засопів. Як старий, навчений життям кіт, він прекрасно розумів: господиня знову кудись зібралася.
Зазвичай вона зникає разом із тією валізою в чорній дірі під’їзду — там, де завжди пахне чужим тютюном і протягами. Хто туди виходить, той обов’язково пропадає.
Дехто, щоправда, повертається, як от новий Олин залицяльник Петро Іванович чи коліжанки Надія з Любою. А от її чоловік, Михайло, зник назавжди.
До речі, він теж ішов із валізою. Тож цей поглинач одягу — річ далеко не безневинна. Він може забрати з собою не лише труси й шкарпетки, а й цілу людину, якщо перед виходом добре на неї накричати.
— Забирайся! І щоб духу твого тут більше не було! — саме так кричала Оля своєму чоловікові, коли застала його вдома з чужою жінкою.
Але Мартина тоді обурила не сама зрада, а те, що Михайло з тією розмальованою панею зачинилися в спальні й не пускали туди його, кота!
Господиня такої кричущої неповаги до свого улюбленця не стерпіла. Вона відчинила двері з ноги і вказала безсоромним нахабам на поріг. Мартин тоді навіть не нявкнув услід колишньому хазяїну.
Головне, що Оля залишилася вдома, а він нарешті зміг заритися з головою в теплі ковдри, трохи попчхати від чужих парфумів і солодко заснути.
Мартин любив свою господиню безмежно. Йому здавалося, що вони живуть разом від самого створення світу. Колись, правда, крутилися під ногами якісь галасливі «кошенята» — Олині діти.
Непогані, в принципі, дітлахи, але ж скільки уваги на себе тягнули! То їсти просять, то шкарпетку знайти не можуть…
А коту подобалося, коли в центрі Всесвіту був лише він: пухнастий, вухатий, хазяйновитий цар природи, який і вмивається сам, і лоток свій знає без нагадувань.
Загалом Оля його влаштовувала повністю. Дратувала лише оця її звичка хапати валізу, кидати туди речі, виганяти з неї кота, знову кидати речі, знову виганяти кота…
А потім застібати блискавку і зникати. І залишався Мартин сам на сам із порожньою квартирою, годинами дивлячись у вікно.
— Все, більше не буду тебе самого залишати, — пообіцяла якось Оля, повернувшись із чергової поїздки і притискаючи до себе пухнасте тільце. — Ти так жалібно на мене дивишся, що аж серце крається.
«Ура! Вона тепер завжди сидітиме вдома!» — зрадів кіт. Це була його найбільша мрія: лежати поруч на дивані під телевізор, муркотіти і просто радіти життю.
Але замість вічного щастя на порозі з’явився оцей Вадим — довгий, вічно голодний студент із хитрими очима.
Хлопець давно мріяв жити окремо від батьків, але грошей не мав, тому по під’їздах тиснувся з дівчатами. Почувши, що тьотя Оля шукає, на кого залишити квартиру й кота, одразу напросився в «котячі няньки».
Отримав згоду, ключі й сувору настанову: Мартин має бути нагодований, обласканий, і щоб пилинки з нього здували.
— У морозилці добірна телятина і рибка для нього. Вари невеликими шматочками, давай свіже, — Оля навіть інструкцію на холодильник вчепила. — Він звик їсти тричі на день, не забувай.
— Так-так, звісно, — кивав Вадим, але Мартин бачив, що слова пролітають повз ті студентські вуха.
Утім, кіт не переймався. Він звик бути улюбленцем долі, такою собі золотою елітою.
Бувало, не в гуморі — то й на парну телятину пирхав, від сметани відвертався, а то міг і миску лапою штовхнути, щоб подивитися, як гарно краплі розлітаються по кахлях.
Оля його так розбалувала, що він щиро вірив: варто йому лише кліпнути — і всі побіжать йому прислуговувати.
Перший день без господині пройшов спокійно. Миски повні, у хаті тиша, Вадим скромно спав у маленькій кімнаті. Але ввечері звичний світ здригнувся і впав.
У квартиру ввалилася ціла орда невідомих хлопців і дівчат. Регіт, музика, гуркіт розірвали тишу на шматки.
— Ой, який котик! — заверещала якась дівуля з довгими нігтями. Схопила Мартина чужими руками, почала тискати.
«Сама ти котик, ненормальна!» — обурився пухнастий аристократ, спробував вирватися і з переляку добряче вгородив кігті їй у плече.
Дівчина верескнула, а Мартин кулею помчав у спальню і забився під ліжко, у найдальший, найтемніший куток.
На кухні тим часом гула двонога сарана. Вони змели все. Навіть ті запаси м’яса та риби, що Оля наготувала Мартину на цілий тиждень.
Наступні дні кіт обережно виповзав зі схованки лише під ранок, коли галасливий натовп падав спати там, де стояв. Він лякливо озирався і шукав хоч якісь крихти під столом.
Мартин змарнів, боки запали. Шерсть втратила розкішний блиск, а колись пухнастий хвіст тепер нагадував обшарпану мітлу Баби-Яги, що зібрала весь пил з-під ліжка.
Вадим згадав про тварину лише через тиждень, коли їжа закінчилася, кухня потонула в порожніх пляшках, а сусіди вже обірвали батареї від стукоту.
— Киць-киць-киць! Де те облізле чудо? — юнак поштрикав шваброю під ліжком.
Не знайшовши кота, він запанікував. Сьогодні мала повернутися Оля, і на нього чекала неминуча страта. Вадим швиденько згріб пляшки в пакети, кинув ключі в поштову скриньку і втік гріха подалі, до друга на інший кінець міста.
…Голос господині пробивався ніби крізь вату. Мартин спершу подумав, що то йому мариться від голоду.
— Мартинчику… Ріднесенький мій, ти де?
Це був не сон! Вона повернулася! Жива, справжня! Кіт зібрав останні сили і нявкнув так, щоб Оля, не дай Боже, не передумала й не пішла знову у ту чорну діру під’їзду.
Оля стояла посеред коридору і з жахом дивилася на липку від пінного підлогу, брудні рушники по кутках і забуту тару.
Вона ледь трималася, щоб не знепритомніти, аж поки з-під дивана не виповзло щось худе, нещасне й сіре від пилюки.
— Я його вб’ю… — прошепотіла жінка, тремтячими руками притискаючи до грудей невагомого кота. — На шматки розірву отого студента…
«І це буде найсправедливіше рішення у твоєму житті», — слабко нявкнув Мартин і поклав голову їй на плече.
Холодильник сяяв порожнечею. У сумці господині знайшовся лише недоїдений у дорозі бутерброд із тоненьким шматочком присохлої ковбаси.
Але для голодного аристократа зараз і сухий хліб здався манною небесною. Він проковтнув його майже не жуючи і благально склав лапки на грудях.
«Ще хоч крихітку…» — прошепотів він поглядом, і для більшого драматизму театрально закотив очі, завалюючись на бік. Хай бачить, до чого довели дитину!
Три дні Мартин ходив за Олею по п’ятах і скаржився на свою тяжку долю, на тих безжальних пожирачів його телятини.
Жінка слухала, втирала сльози, а потім довго сварилася по телефону з матір’ю Вадима. Та сусідка лише відмахнулася: «Подумаєш, відпочила дитина», — і на цьому їхня багаторічна дружба закінчилася назавжди.
А коту було байдуже. Подругою більше, подругою менше — світ на ній клином не зійшовся. Зате за цей пекельний тиждень Мартин виніс для себе кілька важливих життєвих уроків.
По-перше, хліб — це теж смачно. А кашею і супом цілком можна наїстися.
По-друге, сметану краще не розбризкувати, а якщо крапля таки впала на підлогу — треба швиденько злизати.
По-третє, м’ясо може раптово зникнути в бездонних шлунках чужинців, тому їсти треба все й одразу, ще й миску вилизувати, щоб ніхто на запах не прийшов.
А найголовніше — бути одному вдома, коли господиня у від’їзді, не так вже й погано. Можна спокійно сидіти на підвіконні, дивитися на пташок і просто чекати. Так він тепер і робив.
Тільки про всяк випадок ховався за штору, щойно чув на сходах чиїсь молоді, галасливі голоси. Береженого Бог береже.
***
Ось такі життєві випробування часом приходять звідти, звідки їх зовсім не чекаєш, і навіть домашні улюбленці мають свою, цілком людську філософію виживання. Ця кумедна, але водночас глибока історія нагадує нам, як важливо довіряти свій дім і своїх беззахисних друзів лише перевіреним людям.
А кому ви зазвичай доручаєте догляд за своїми улюбленцями чи вазонами, коли доводиться кудись поїхати?
