Дев’ятнадцять років… Це той небезпечний і прекрасний вік, коли море по коліна, а любов здається єдиним сенсом життя.
Оксанка сиділа на холодному підвіконні в старому під’їзді, нервово перебирала пальцями край в’язаної кофтинки і дивилася на Назара такими очима, ніби він був божеством, що зійшло з небес.
У під’їзді пахло вогкістю і чиєюсь смаженою картоплею, але для неї тієї миті це було найромантичніше місце на всій планеті.
— Я згодна! — випалила вона так палко і голосно, що десь на верхньому поверсі луною озвався чийсь собака.
Назар важко зітхнув. Він дивився на цю наївну дівчинку, яка вже цілий тиждень не давала йому проходу зі своїм коханням і пропозицією негайно побратися.
Хлопець уже й не знав, як достукатися до її здорового глузду. Але який там глузд, коли в дівочій голові гуляв вітер і витали весільні рушники!
— Подумай ще три дні, — серйозно сказав він. — Про всяк випадок. Раптом передумаєш.
— Та нізащо в світі! — Оксанка зіскочила з підвіконня і кинулася хлопцеві на шию. — Поїхали сьогодні заяву подавати!
— Порадься з кимось, із мамою чи дівчатами, подумай добре, — Назар м’яко відсторонив дівчину, підхопив її за талію і посадив назад на підвіконня. — Не дзвони мені рівно три дні. І якщо не передумаєш, тоді підемо до РАЦСу.
Они стояли в напівтемному під’їзді, як справжня закохана пара, і в дівчини просто паморочилося в голові від щастя. Нарешті він поруч! Нарешті проводжає її додому і навіть ніжно торкається губами щоки на прощання.
Ті три дні очікування здалися Оксанці цілою вічністю. Вона кілька разів хапалася за телефон, пориваючись почути голос коханого, але боялася, що Назар образиться і скасує весілля.
Вона то плакала від напруги, то сміялася від радості.
А чого ще треба закоханій дівчиськові, яка чекала цього шансу майже пів року?
Назар запав їй у душу ще на початку літа, коли вони випадково опинилися в одній компанії на міському пляжі.
Знаєте, як воно буває в молоді: прийшли позасмагати, слово за слово, спільні знайомі, жарти — і ось уже всі весело спілкуються.
Але тоді Назар її навіть не помітив. Він із першого погляду втратив голову від Аліни — пишнотілої реготухи з волошковими очима та копицею пшеничного волосся.
Як тільки Оксанка не викручувалася, щоб перетягнути його увагу на себе, все було марно. Хлопець дивився лише на свою білявку.
Після того дня їхні дороги розійшлися. Аліна з Назаром жили на іншому кінці міста, тож новини до Оксанки долітали лише через десятих знайомих. Знали всі лиш одне: Назар кохає до нестями, а от Аліна крутить носом.
— Як же він мене дратує, ходить назирці, як прив’язаний! — якось скаржилася Аліна спільним подругам.
А Оксанка лише заздрісно зітхала. Вона плакала ночами, уявляючи Назара — такого красивого, ніжного, але такого безмежно далекого.
У снах він приходив до неї, брав за руку, і вони йшли довго-довго, аж за обрій. Дівчина прокидалася, намагаючись втримати відчуття його теплої долоні, а сльози тихо котилися по щоках у подушку.
Та вона не здавалася: якщо Аліна його не любить, значить, колись настане її час. Головне — не проґавити мить.
І вона дочекалася!
Аліна поїхала на канікули до тітки до Львова, і там у неї трапилося велике кохання. Настільки велике, що дівчина вирішила додому не вертатися, перевелася в тамтешній університет і зібралася заміж.
Люди казали, що Назар змарнів із горя, аж почорнів. Ходив, як у воду опущений.
І тут Оксанка не розгубилася. Випросила в знайомих його номер, подзвонила сама, випалила про свої почуття і запропонувала геніальний план: одружитися з нею на зло Аліні.
Хлопець спершу отетерів, а дівчина покликала його на зустріч, щоб усе владнати «не відходячи від каси».
— Оце буде найкраща помста тій, що не оцінила твого серця! І я готова тобі в цьому допомогти! — палко переконувала вона.
— А ти впевнена, що варто йти на такі жертви? — сумнівався Назар, намагаючись відрадити її від цієї авантюри.
— Заради кохання я піду навіть на злочин! — прозвучало це, звісно, трохи театрально, але чого не скажеш, аби добитися свого.
— Я ще трохи постраждаю за Аліною, а потім, гляди, і в тебе закохаюся, — попередив її хлопець і дав ті самі три дні на роздуми.
Але сталося диво: він не відмовився. Через три дні приїхав ошатний, із букетом білих троянд. Подарував тоненьку золоту каблучку і дуже серйозно пообіцяв любити лише її.
— Тільки ти, будь ласка, на інших хлопців не задивляйся, — суворо попередив він Оксанку. — Я не хочу ще й тебе втратити!
Щаслива дівчина ледь не забожилася, що ніколи, нізащо в світі й за жодних обставин!
Весілля призначили за три місяці, і молодята з азартом кинулися в підготовку. Назар виявився напрочуд хазяйновитим.
Кожну дрібницю він довго обговорював по телефону, а потім вони разом бігали по крамницях, вишукуючи, де якісніше і щоб не переплатити жодної гривні.
Він розбирався в усьому! Навіть кульки для прикрашання машин м’яв і розтягував по пів години, доводячи продавчинь до білого жару.
— Занадто тонкі, — бубонів він. — До РАЦСу не доїдуть, полопають!
Оксанка червоніла від сорому. Хлопцеві двадцять п’ять, а він нудить, як старий дід, торгується за копійки і врешті-решт іде без покупки.
Та й любов у них виходила якась дивна.
Він обіймав її, гладив по спині, але жодного разу не поцілував по-справжньому і ніяк не проявляв тієї самої «пристрасті».
Але то було пусте!
Оксанка сяяла, як мідний п’ятак, розповідаючи подругам, який золотий чоловік бере її заміж.
Він так про неї дбав, що дзвонив щоранку о шостій і будив, аби вона починала день із зарядки та вівсянки.
— Я хочу, щоб мати моїх дітей була здорова. Тому підйом не пізніше сьомої і зразу контрастний душ! — командував Назар у слухавку.
— А можна хоч філіжанку кави перед душем? — жалібно скиглила Оксанка, яка все життя була «совою». — З канапочкою, з сиром…
— Ніякої кави! — відрізав наречений. — Тільки трав’яні чаї. Я сам кави не п’ю і тобі здоров’я псувати не дам. Правильне харчування, ніяких гулянок, по кав’ярнях не вештаємось.
Такі заборони дівчину не дуже тішили, але ж любов вимагає жертв!
Хіба важко відмовитися від кави і посиденьок із дівчатами заради коханого чоловіка?
— Ти чому слухавку не брала? — сухо кинув Назар замість привітання, зустрічаючи її біля інституту з самотньою трояндою в руці. Він тепер забирав її після пар особисто, щоб не їздила додому казна-з-ким.
— Ніколи так не роби, якщо хочеш стати моєю дружиною.
— Та я ж на лекції була, звук вимкнула! — розгубилася дівчина. — Не можу ж я на парі говорити.
— Могла б повідомлення скинути, — Назар ображено відвернувся. — А то я подумав, що ти мене ігноруєш. А може, з кимось заграєш, поки мене поруч немає, от і не хочеш говорити.
— Навіщо ти так? — в Оксанки аж губи затремтіли від такої несправедливості. — Хіба я давала тобі привід?
— Ну, ти ж у нас дівчина розкута, сама мені подзвонила, сама заміж напросилася, — він криво посміхнувся. — Може, ти й іншим так само пропонуєш?
Від пекучої образи в Оксанки бризнули сльози. Вона жбурнула ту нещасну троянду йому в груди, відштовхнула його і побігла геть.
Два дні вони не зідзвонювалися. Мовчав Назар, мовчала й Оксанка. Сидячи у своїй кімнаті, вона раптом із жахом усвідомила, в яку халепу влізла.
Уся її неземна любов кудись вивітрилася від цих постійних підозр, допитів і тотального контролю. Їй до болю захотілося зробити як Аліна — зібрати речі і чкурнути кудись світ за очі.
Хоч до тітки в Ужгород, хоч у село до бабці. Тільки б спати вранці до дев’ятої і пити свою улюблену каву з сиром.
Назар обізвався на третій день. Ображеним голосом спитав:
— Ну що, не передумала заміж іти? Чи вже розлюбила?
— Ні, — тихо відповіла вона. Оксанка ще не мала сміливості рубати з плеча. — Не передумала.
— А чого так невпевнено? — знову завівся він. — Говориш так, ніби вже сто разів пожалкувала, а зізнатися боїшся! А я вже, між іншим, закохався, плани на майбутнє склав, імена дітям придумав, а ти… Ти…
У слухавці пішли короткі гудки. Оксанка обережно поклала телефон на стіл і почала гарячково згадувати, чи зберігся в неї точний номер ужгородської тітки.
Може, вдасться сховатися від цього домашнього тирана, поки він не знайде собі нову жертву?
Але додумати вона не встигла. У двері подзвонили.
На порозі стояв Назар. Він сходу, не роззуваючись, почав вимагати від неї зізнань у всіх гріхах і підлих задумах.
— Розказуй, що ти робила ці два дні без мене?! Певно ж, не сама вдома сиділа?!
— Ага, розважалася. Було два італійці і троє турків, — втомлено і саркастично кинула Оксанка, намагаючись зачинити двері перед його носом.
Але хлопець вчепився в одвірок.
— У тебе хтось є?! — заволав він і, ледь не збивши дівчину з ніг, увірвався до кімнати. — Ти що, серйозно когось приводила?!
Коли Оксанка, оговтавшись від шоку, забігла слідом, Назар… спокійно сидів на дивані й щиро, на весь рот усміхався. Вона навіть очі протерла, не розуміючи, що відбувається.
— Ну що, подобається тобі такий наречений? — розсміявся хлопець. — Ще не передумала заміж іти?
— Ти… ти що, розіграв мене? — Оксанці знадобилося кілька хвилин, щоб узагалі перетравити почуте. — То ти не такий насправді?
— Такий-такий, — заспокоїв він її, витираючи сльози від сміху. — Я ще гірший, ніж ти думаєш! Тому тікай від мене, поки не пізно.
— Та пішов ти звідси! — нарешті вибухнула дівчина, до якої дійшло, що з неї просто жорстоко познущалися. — Бачити тебе не хочу, не те що заміж іти!
— Оцього я й добивався, — Назар спокійно підвівся і попрямував до виходу. Уже в дверях обернувся:
— А ти, мала, не май звички кидатися на шию першому стрічному. Намрієш собі принца, зовсім не знаючи людину, а потім не знатимеш, куди від тирана тікати. Дурнів на світі багато.
— Каблучку повернути? — крижаним тоном спитала Оксанка, крутячи на пальці тоненький золотий обідок. — Чи притримаєш для наступної дурепи?
— Залиш собі, — тепло усміхнувся він. — Як знов захочеш якусь дурницю зробити — подивись на неї і прийми правильне рішення.
Через годину на телефон прийшло повідомлення. Назар просив вибачення, писав, що вона чудова дівчина і що в них справді могло б щось вийти, якби не цей поспіх. Просив дати йому шанс і почати все спочатку.
Оксанка спершу стрепенулася, серце радісно тьохкнуло, пальці вже потягнулися набрати «я згодна»… Але погляд упав на золоту каблучку.
Вона зітхнула, занесла номер Назара в «чорний список» і тричі сплюнула через ліве плече.
Про всяк випадок.
***
Юність така сліпа у своїх поривах. Як часто ми, жінки, самі вигадуємо собі ідеального чоловіка, домальовуємо йому риси, яких там ніколи й не було, а потім готові життя покласти заради цієї ілюзії. Добре, коли доля вчасно збиває з нас ці рожеві окуляри, хай навіть у такий трохи жорстокий спосіб.
А як би ви вчинили на місці героїні: образилися б на такий жорсткий урок, чи все ж дали б хлопцеві другий шанс?
