Я заміжня майже чотири роки за людиною, з якою разом майже 10 років (нам обом по 27). І мені завжди здавалося, що я ніколи не кохала свого чоловіка.
На початку наших відносин він дуже довго до мене залицявся, і я зрештою відповіла йому на його залицяння згодою. Хочу також зауважити, що це сталося не без зусиль людей, які мене на той час оточували (друзі, батьки, знайомі).
Усі постійно казали мені, який мій нинішній чоловік чудовий, розумний, а головне, що він мене дуже любить, при цьому вказуючи на мій запальний характер і наголошуючи на моєму невмінні вести себе в суспільстві. Ніхто не вірив у мою здатність самостійно зробити кар’єру та гідно себе забезпечувати без чоловічої підтримки.
Не дивлячись на те, що мій чоловік дійсно людина дуже хороша і розумна, яка досягла великих успіхів у кар’єрі і забезпечена матеріально, я всі ці 10 років мріяла від нього піти. Подумки завжди готувала план як його залишити, але через моє небажання та страх змінювати своє життя, я завжди стримувалась, не знаходячи в собі сил для остаточного розриву стосунків.
Зараз же сталася чергова ситуація, коли я наважилася піти. Але цього разу я, перш ніж наважитись на такий крок, зрадила чоловіку.
При цьому я не приховала факт зради і практично все наше оточення знає про це, доки не знає лише він один. Зробила це, щоб він не міг мене пробачити через страх бути підкаблучником в очах рідних та наших спільних знайомих.
Але зараз я починаю думати, що зробила величезну помилку. Що мені не варто було руйнувати все своє життя через швидкоплинне захоплення і фізичне бажання (з чоловіком близькість була дуже рідко і не приносила мені ніякого задоволення).
Я розумію, що не вчинила б так, якби можна було повернути все назад і я була б впевнена, що він ніколи не дізнається про мій вчинок. Я не знаю, що мені робити — мовчки піти чи зізнатися йому та просити вибачення?
Чи дасть він мені другий шанс? Схоже, я остаточно заплуталася у своїх почуттях та бажаннях.
Адже я постійно хотіла піти, і навіть свідомо пішла на зраду, усвідомлюючи те, що це закінчить мої стосунки, а навіть не приховувала від сторонніх спеціально. Чи це в мені прокинувся страх змін і я просто боюся брати повну відповідальність за своє життя у свої руки?
