Свекруха закочує очі так драматично, ніби грає головну роль на сцені театру, і, сьорбнувши чаю, видає свою улюблену тираду:
— Настю, ну хіба ж це по-людськи? — повчає вона мене, скрушно хитаючи головою. — Мій син гарує, гроші в дім приносить, а в нього на картці ніколи більше п’ятисот гривень не буває! Ти ж йому навіть мужиком себе відчути не даєш!
От скажіть мені, люди добрі, що взагалі означає «відчувати себе мужиком»? Це обов’язково треба мати в кишені пару десятків тисяч гривень, щоб ними направо й наліво розкидатися перед друзями?
Чи, може, для справжнього чоловіка куди важливіше знати, що його власна сім’я живе в достатку, дитина сита, а дружина не бігає по сусідах хліба позичати?
— Та наш братик давно й надійно під каблуком сидить. Навіть пискнути не сміє, поки в Насті дозволу не спитає! — уїдливо підтакує зовиця, кривлячи губи в іронічній усмішці.
А мені, відверто кажучи, ті їхні балачки — як горохом об стіну. Так, усі сімейні фінанси виключно в моїх руках. І це при тому, що я зараз не працюю.
Як нашій з Ігорем донечці виповнилося три рочки, я спробувала вийти на роботу, але швидко зрозуміла: не потягну.
Постійні лікарняні з малечею просто не дали мені шансу працювати нормально, тож довелося звільнитися і присвятити себе дому.
Рідня мого чоловіка обурюється і насміхається з нього не просто так. Усе набагато банальніше: їм раптом стало дуже незручно жити за наш рахунок.
П’ять років тому в нашій хаті точилися зовсім інші розмови.
— Ігорю, перекинь мені на картку грошей, — просила я тоді чоловіка, — треба за світло й інтернет заплатити.
І знаєте, що я частенько чула у відповідь?
— Ой, Настю, а в мене стільки зараз немає. Тут мама (чи то сестра, чи друг) позичити просили. Віддадуть за тиждень, чесне слово! Але прямо зараз — по нулях.
— Тобто ми тиждень сидітимемо без інтернету, а на роботу я пішки ходитиму? — закипала я. — А їсти ти нам що пропонуєш? Святим духом живитися цілий тиждень? І це лише за умови, що той борг тобі вчасно повернуть!
— Та віддадуть, не хвилюйся, — свято вірив мій наївний чоловік. — Ну що поробиш? Може, ти в когось перехопиш до зарплати?
Я лютувала. З якого дива я маю побиратися й позичати гроші? Лише тому, що мій благовірний роздав свою зарплату «більш нужденним»? Ми тоді були одружені всього кілька місяців, а ця пісня повторювалася вже вп’яте.
— Я дам, звісно, — зітхала моя мама (бо більше позичати мені не було в кого). — Але ж, діти, ви якось вчіться тими грошима розпоряджатися. Сімейний бюджет треба вміти вести.
А якраз я — вміла. Поки жила сама, у мене завжди водилася копійка. Я чітко знала, скільки можу витратити, що дозволити, а що відкласти на чорний день. У мене ніколи не було боргів за комуналку.
Сама я жила цілих п’ять років, відколи поїхала вчитися.
До речі, університет обрала в тому місті, де мала власне житло: батько з мамою розлучилися, потім його не стало, і квартиру він залишив мені, бо інших спадкоємців не було.
Коли ми з Ігорем зійшлися, то заробляли обоє. Зарплату отримували двічі на місяць на картки. Спершу гроші не знімали і в спільну касу не скидали.
Жили так: витрачали все з моєї картки, а коли там ставало порожньо — бралися за його.
— Я за всі рахунки заплатила, — попереджала я. — Плюс ми тобі куртку купили з моєї картки, тож тепер харчуємося і їздимо на те, що лежить у тебе.
— Добре, без питань, — кивав Ігор.
А за два дні з’ясовувалося, що грошей… нема.
— Синочку, я зараз не зможу віддати, — дзвонила свекруха, яка перед тим брала в Ігоря в борг на тиждень. — Тут такі термінові витрати вилізли! Тижнів за два поверну.
— Нормально виходить, правда? — питала я чоловіка, відчуваючи, як сіпається око. — У неї, бачте, термінові потреби. Тому ми віддамо моїй мамі те, що позичали на прожиття, а на харчі в нас що залишиться? Зуби на полицю покладемо?
— Ну вона ж поверне! — виправдовувався він.
Поверне, звісно. Але питання — коли?! Я ненавиділа так жити. Тобі винні гроші, а ти мусиш нагадувати, просити, чекати, ніби милостиню випрошуєш!
Про які заощадження могла йти мова, якщо я ледве кінці з кінцями зводила?
То зовиці раптом треба терміново за гуртожиток заплатити, і добрий братик радісно відкриває гаманець.
— Не всім же квартири з неба падають! — фиркала сестра чоловіка. — Мама потім за мене віддасть.
— Та вам же за оренду не треба платити, почекайте трішки. Мені доньці треба в інститут дати, — це вже свекруха знову відтягувала повернення боргу.
— Ну як я їм відмовлю? — розводив руками Ігор. — Вони ж знають, якого числа в мене зарплата…
Але останньою краплею став випадок із його приятелем.
— Де гроші, Ігорю?
— Немає, — кліпає очима мій благовірний. — Романові не вистачало на бронювання готелю, то я докинув. Він поверне.
— Коли?! Коли приїде з відпочинку і ще місяць після відпустки відпрацює?! Все, увірвався мій терпець!
З таким чоловіком, у якого гроші між пальцями течуть, а відмовити прохачам він просто не здатен, навіть роздільний бюджет не врятує.
Бо йому просто ні з чого буде скидатися на комуналку та їжу! А на проїзд і дрібні витрати він і далі бігатиме позичати в мене, бо чергову заначку віддав комусь «через невідкладну потребу».
Я поставила питання руба: або ми розходимося, як у морі кораблі, або віднині всі гроші, які падають йому на картку, він одразу — до копійчини! — переказує мені.
— І що, я буду без копійки сидіти? Я що, пацан малий? Я хіба не заробляю? — обурився чоловік.
— Заробляєш, — кажу. — Але розумно розпоряджатися заробленим не вмієш від слова «зовсім». Ми на машину хотіли збирати, пам’ятаєш? Не відкладено жодної гривні! Зате порахуй, скільки тобі зараз винні?
Правильно, вже небагато, бо за сестричку та її хлопця в кафе ти платив просто так. І за таксі Максиму, в якого «випадково» не виявилося готівки — теж. І сестрі на новий телефон підкинув, бо ж дитина просила. Мені ще щось нагадати?
Ми сварилися кілька днів. Літали громи й блискавки, але врешті-решт вирішили спробувати по-моєму. І знаєте що? Ігор сам приємно здивувався!
Раптом виявилося, що гроші не закінчуються раптово посеред місяця. Що нам завжди є чим заплатити за рахунки, є за що сходити у вихідні в кафе і чим розрахуватися за нові кросівки.
Друзі, які різко втратили безвідмовне джерело безстрокових кредитів, трохи попирхали, покепкували, та й заспокоїлися.
А от свекруха із зовицею змиритися так і не змогли. «Не мужик», «підкаблучник», «заробляєш, а копійки в дружини клянчиш» — це ще найніжніші епітети з їхнього арсеналу.
А коли я залишилася вдома з немовлям, цей родинний дует заспівав ще голосніше.
— Мій брат тебе утримує, а ти йому грошей не даєш?! — лементувала зовиця. — Очманіти! Хоч би посоромилася: сіла на шию і ще й чоловіком поганяєш!
— А тобі, — відповідаю спокійно, — заздрісно, що це я вдома сиджу, а не ти? Ну так знайди собі чоловіка і сідай йому на шию. Так, я зараз удома, і тим більше кожна копійка в нас на рахунку. Ми не зобов’язані утримувати дорослу, здорову дівку. У нас своя доня росте. Рідна.
Свекруха теж періодично пхає носа зі своїми моралями: мовляв, я ж із роботи звільнилася, а бюджет і далі в моїх руках.
— Мого чоловіка все влаштовує, — відповідаю як відрізаю. — А вам чого так кортить у нашу кишеню зазирнути і порахувати, де і що лежить?
— Я не в кишеню дивлюся, мені за сина прикро! — театрально зітхає вона.
— Ігорю! — гукаю чоловіка до телефону. — Тобі прикро, що всі гроші у твоєї дружини? Ні? От бачите, дорога мамо і люба сестричко, Ігор не ображається.
І він справді не ображається. Йому так навіть легше жити стало. Ми більше не сваримося і не гриземося через фінанси, а на всі прохання позичити він тепер зі спокійною душею відповідає:
— Усі гроші в Насті, вона мені тільки на проїзд видає. Якщо хочете — дзвоніть їй, може, вона вам щось і виділить у борг.
І знаєте що? Ще жоден не подзвонив. Жодного разу.
Від редакції. Цю життєву історію нам надіслала читачка, а ми її лише дбайливо підготували для публікації, зберігши весь запал і відвертість авторки. У народі недарма кажуть: добрий той, хто щедрий за свій рахунок, а не за кошти власної родини.
А як ви вважаєте: чи правильно вчинила дружина, взявши фінансове кермо у свої руки, чи все ж варто було шукати якісь інші компроміси з чоловіком?
