Але назавтра, у вівторок, вранці на тому самому перехресті Садової-Гірської напереріз Данилові знову вилетів білий «Ніссан» і знову торкнувся йому в праве крило – тепер уже відчутніше! — Десь я вже це бачив, – охнув Данило, ляснувши рукою по керму. – Чатує вона мене, чи що

З дому Данило виїжджає рівно о 07:15, а о 07:28 вже паркується біля фабрики. Живе він у передмісті, де машин небагато. Затори починаються ближче до центру і Данило знає, де їх обійти.

Але в понеділок на тихому перехресті Гірської та Садової сталося непередбачене. Напереріз випурхнув білий «Ніссан», дико скрипнули гальма, Данило відчув поштовх у праве переднє крило і вилаявся.

За звуком він відчув, що удар незначний, на зльоті, але вийти все-таки довелося. З білого «Ніссана» вийшла чорнява жінка – струнка, років тридцяти п’яти, з милою родимкою на щоці. Данило і винуватиця подивилися один на одного, обійшли свої машини кругом.

— Подряпина, – заспокоїв Данило. – І вмʼятина. До весілля заживе.

— Перша ДТП у моїй практиці, – сказала чорнява носійка родимки. – Напевно, за правилами хорошого тону я повинна впасти на асфальт і включити істерику? Закричати: «куди преш, дурне , я їду по головній»?

— Взагалі-то, – м’яко уточнив Данило. – Ви виїхали якраз із другорядної!

— Під час істерики це неважливо, – усміхнулася чорнява. – Я маю повторювати, що моя дорога головна, тому що нею їду я!

— Окей! – прийняв пас Данило. – Даєш розбірки в повний зріст! Тоді за правилами я маю обізвати вас дурною куркою! І запитати, в якому переході ви купили права?

— Так! – підтримала чорнява. – А я вас дурнем і чайником!

— А я пообіцяю, що зараз зателефоную одному братку…

— А я натякну, що мій дядько – прокурор і завтра ти будеш ходити пішки…

Перепалка захопила обох, поки обидва не схаменулися і не глянули на годинник.

— Вибачте, – сказав Данило. – З вами дуже класно, але я поспішаю. Ніхто нічого не винен. Будемо вважати, що дійшли до мирової?

— Я знаю, що винна! – погодилася жінка з родимкою. – І теж поспішаю. На щастя, у мене є кому виправити мою вм’ятину.

Ця фраза чомусь подряпала вухо Данилові, він навіть посварився на себе. Він якраз хотів дати їй номер чудового автомайстра…. але природно, у таких чорнявих красунь на «Ніссанах» завжди є «хтось», який оплатить своїй кралі ремонт, погладить по голівці та дасть цукерку.

Поморгали фарами і роз’їхалися. До самих воріт фабрики Данило думав про цю дівчину, хоча чого там думати? Не його польоту птах.

Але назавтра, у вівторок, вранці на тому самому перехресті Садової-Гірської напереріз Данилові знову вилетів білий «Ніссан» і знову торкнувся йому в праве крило – тепер уже відчутніше!

— Десь я вже це бачив, – охнув Данило, ляснувши рукою по керму. – Чатує вона мене, чи що?

Дежа вю: вони знову стоять на перехресті – Данило і прекрасна чорнява, розглядаючи свіжі пошкодження машин.

— От і вір, що двічі в одну річку не ввійдеш, – бурмоче жінка з родимкою. – Я була впевнена, що зліва нікого немає! Мені той кущ огляд загороджує!

— У вас талант! – дивується Данило. – П’ятнадцять років я їжджу через це перехрестя і ніколи тут не було аварій! Тут проходить півтори машини на годину!

— Раніше я їздила іншою дорогою, – виправдовується брюнетка. – Зараз її перекопали – ведуть якийсь кабель, тому я виїжджаю з дому рівно о сьомій п’ятнадцятій…

— Я теж! – каже Данило.

—  …і о 07:30 я на роботі!

—  …а я – о сьомій двадцять вісім! Але завдяки вашій жіночій завзятості сьогодні я вдруге поспіль вибитий із графіка! Що будемо робити?

— Поїдемо до мого брата! – пропонує жінка.

— Він прокурор? Чи браток?

Чорнява заливається сміхом – легко й безтурботно як школярка. Разом із нею сміється ранкове сонце, родимка на щоці й осколки розбитої фари. Не втримавшись, Данило теж фиркає в кулак: обидва згадують учорашній жарт.

— Ні, мій брат механік і працює на СТО, – каже чорнява, відсміявшись. – Учора він висловив мені все за пом’яте крило… і буде щасливий знову отримати від сестрички зайву роботу .

Данилові чомусь приємно, що машину цієї смішливої жінки ремонтує не чоловік, не коханець, а брат. Можливо, вона… та ні, дурниця. Лізе ж у голову всяка нісенітниця!

— Мені соромно, – додає чорнява автоледі. – Я врізаюсь у вас щодня, але досі не знаю ваше ім’я. Мене звати Руслана. Скільки я винна вам за ремонт?

Данило дивиться на побите крило, немов бачить його вперше.

— Вам дісталося більше, у вас фара покоцана, а в мене нічого серйозного. Розіп’ю з автомайстром пінного – і будемо квити. Звати мене Данило.

І похитнувшись, пропонує:

— Може, пообідаємо де-небудь, Руслано?

Ще не договоривши, Данило розуміє, що вибрав невдалий момент. Руслана нудне і відвертається. Напевно, їй не подобається думка обідати з випадковим мужиком, якому вона двічі пом’яла машину.

— Я б рада, – ввічливо каже Руслана. – Але в мене ні хвилини вільної. Зараз я звільняюся з роботи і переходжу на нове місце, завантажена до нестями… може, якось іншим разом? Залиште номер телефону або картки, я перекажу вам гроші на ремонт.

У наступні дні білий «Ніссан» як крізь землю провалився. Видно, чорнява Руслана справді не хоче випробовувати долю і їздить іншою дорогою.

«Поліз із запрошеннями, злякав дівчину, ідіот. Вона мабуть вирішила, що після обіду в ліжко потягну?…. Так хороша, чортова дівка. Запальна».

— …колеги, радий вам представити нового виконуючого обовʼязки начальника відділу, – бухтить на планерці товстий директор Любченко. – Прошу любити та поважати: Бережкова Руслана Миколаївна!

До кабінету входить чорнява жінка з родимкою на щоці. Новенька начальниця Руслана притупляє оченята, офіційно посміхається всьому колективу. Ковзає очима по обличчях за столами… бачить серед них Данила, і в очах обох миготить здивування. Більше цього погляду не помічає ніхто.

Білий «Ніссан» тепер красується на фабричній стоянці. Данило спеціально підходив дивитися: вм’ятини зникли, фара на місці. Братик у Руслани знає свою справу. У курилці обговорюють жіночі принади і характер нової в.о. Бережкової.

— Нічого діваха! – кажуть колеги. – Викликає слиновиділення в ротовій порожнині.

— А я її знаю, – безтурботно каже Данило. – Стикалися вже… за певних обставин. Навіть номер десь був.

Через тиждень Данила викликають за зачинені двері до нової в.о. начвідділу.

— Здрастуйте, Даниле Юхимовичу, – каже Руслана глухо. – Дуже шкода, але мені доведеться піти з вашого підприємства. Або перевестися.

— Чому? – дивується Данило. – Ви працюєте зовсім недавно, у вас така перспективна посада!

— Це так, – киває Руслана.  – Але відділом повзуть некрасиві чутки, що в.о. начальника Бережкова надто близько знайома з інженером Данилом, виокремлює його з колективу й узагалі небайдужа до нього…

«Ну й колеги! – сторопіє Данило. – Ну і доброзичливці! У кого в курилці виявилася така дика фантазія і поганий язик?»

— Маячня якась, Руслано. Навряд чи дві аварії на перехресті можна вважати близьким знайомством. Не помічав я з вашого боку особливого ставлення до моєї персони.

— Його й немає, – погоджується Руслана. – Я до всіх ставлюся однаково, але все-таки піду – не люблю пліток.

— Вибачте, тоді я обзву вас дурною куркою, – рішуче каже Данило, – Кому йти – так це мені! Якщо вашу репутацію компрометує моя присутність…

— Якщо ви підете – я назву вас також дурнем, – перебиває Руслана і родимка на її обличчі знову сміється.

— А я вас – недовірливою істеричкою, що боїться пліток!

— А я вас – самовпевненим бовдуром!

— А я вас…

Руслана раптом замовкла, зітхнула і заплющила очі.

— Усе це чудово, – сказала вона. – Але я все-таки наполягатиму на своєму переведенні в інший відділ, Даниле Юхимовичу. Я не можу бути вашим начальником, оскільки дійсно до вас небайдужа…

Пауза в кабінеті, чутно як гуде кондиціонер.

— Переводьтеся! – каже Данило. – Переводьтеся куди хочете, але ви винні мені обід, інакше я… я рознесу вашу машину на друзки і ніякий брат її не відновить! Ось так!

Руслана і Данило одружилися тієї ж осені.