Батьки розлучилися, коли мені було шість років, і з цього часу я пам’ятаю лише постійні сварки та з’ясування стосунків. Батька я так більше й не бачила, він поїхав до себе на батьківщину і більше ніколи не приїжджав, навіть не знаю, чи він зараз живий.
Аліменти платив справно, але понад ці гроші ніколи не надсилав, навіть на день народження. Мама за рік вийшла заміж, з’явилася сестра.
Я тоді вже перейшла до другого класу, коли мама сказала, що тепер навчатимусь буду в школі-інтернаті, і щоб заспокоїти мене, сказала, що це в нашому місті, і я зможу на вихідні та канікули приїжджати додому. Як пізніше, вже після закінчення школи, мама мені пояснила, що їй було важко з двома дітьми, але я знала, що таку умову поставив їй мій вітчим.
Після школи я здала документи до педагогічного, але мама не дозволила, сказавши, що технікуму буде цілком достатньо і що потрібно заробляти гроші, а не вчитися п’ять років. На той момент вітчим вже сильно пив і у мами не було грошей платити за моє навчання.
Але все одно, я все життя шкодую, що послухала її, але виправити нічого вже не можна. У 19 років я вийшла заміж і поїхала до столиці, живу тут і донині, мама з сестрою залишилися в нашому містечку.
У мене вже дорослі діти, які не мають бажання спілкуватися з бабусею, я ж їжджу до неї двічі на рік. Збираючись їхати через тиждень до неї, я напередодні зателефонувала, запитала, що привезти, розповіла, що старша дочка вже незабаром виходить заміж, що дуже гарні свати будуть у мене і що вони житимуть у них.
Мені хотілося з нею поділитися, щоб вона за мене пораділа, але мама сказала, що поговоримо про все, коли я приїду, бо до неї зайшла сусідка. Я ще не встигла вимкнути телефон, мама там теж не вимкнула і я чую, як вона каже сусідці про мене: стільки всього наговорила, я аж втомилася, воно мені все це треба.
Мені давно так не було боляче, ну хіба тоді, коли мене мали відправити в інтернат, і я тоді цілу ніч проплакала. Я зрозуміла, що для неї є лише молодша дочка, я ж так і залишилася для неї чужою.
