— Шашлик готовий, час за стіл! Маргарита обережно зняла шампури з мангала. Дим ліниво здіймався вгору, змішуючись із пахощами прянощів, рум’яної скоринки та розпеченого вугілля. На дерев’яному столі під розлогою грушею вже чекали на них салати, нарізки, келихи — все для ідеальної вечері на двох
— Владе, неси соус та хліб! — гукнула Маргарита чоловікові. — Шашлик готовий, час за стіл! Маргарита обережно зняла шампури з мангала. Дим ліниво здіймався вгору, змішуючись із
— Не потрібна мені дитина. Хто мене з нею заміж візьме? — Наталю, не роби того гріха. Дай їй життя й віддай мені, — заблагала Ганнуся. — Дурненька, навіщо? Як ти сама з малюком даси собі раду? — здивувалася Наталя. — Мене й без дитини ніхто заміж не візьме. Дам вже собі раду і дитині
Село, де мешкала Валентина з чоловіком та їхньою трирічною донечкою, було велике, та з роботою для чоловіків була скрута. Тому й заглядали багато хто у чарку. Чоловік Валентини,
— Ти їсти хочеш? — Я теж хочу! — Сашко зрозумів, що Марина нормально поставилася до цього, й підморгнув їй. — Тоді мийте руки й за стіл, — кивнула їм жінка. Рита розслабилася, вона боялася йти сюди, думала, що тітка Марина до неї погано поставиться. Та й узагалі їй бракувало мами, вона вже сумувала за нею
— Марино, мені у справах треба від’їхати, — Сашко підійшов до дружини, яка саме годувала маленьку донечку. — Добре, а на зворотному шляху заїдеш у крамницю? Треба дещо
— Риба та смердюча, кісток у ній неміряно! Спочатку чисть, потім смаж! Краще вже в магазині купити філе й не морочитися! — Ні, тут у нас взаєморозуміння, — відповіла Ганна. — Сам наловив, сам чисти й готуй. Я тільки їм
— Смачна рибка, — схвалила Наталя, — де купила? — Що значить, де купила? — здивувалася Ганна, — У мене в хаті цілий рибалка живе! — І давно
— Що? Я бабусею… А як це? О Господи, ти чекаєш дитину, чи що? Мамо рідна, от сором, от сором… У РАЦС вона зібралася… Дивись, як же, одружиться він із тобою… Кине з приплодом! Люди добрі, що ж діється… Бабусею я стану! Зраділа вона мені! А город як, а продукти хто мені тепер принесе, га? У мене он ноги зовсім хворі
— Ну що, знову зарплату затримують? Набридло позичати. Як перекотиполе, їй-богу… — мати незадоволено скривила губи, усім своїм огрядним тілом повернувшись до доньки. — Так, мамо. Знову. Від
На столі стояв величезний букет її улюблених червоних троянд. З кухні вийшов Віктор у фартуху. — Ти повернулася, — видихнув він. — Я готую. Твоє улюблене. На ліжку лежала коробка, перев’язана стрічкою. Усередині — новий фотоальбом
Ірина прокинулася о шостій ранку. Серце радісно билося: 25 років разом, срібне весілля! Вона тихенько підвелася, чоловік, Віктор, ще спав. Ірина планувала все ідеально: у холодильнику — продукти
— Та тут же один день прострочки, а фрукти, дивись, які! — Славко діставав повні сумки відмінного винограду, лимонів, апельсинів, бананів. — А пиріжки свіжі, просто пом’яті! А сиров’ялена, мммм, гріх таку викидати! А ось кава в банках і чай, термін пройшов минулого місяця, та що з ними буде, пий на здоров’я
Валерій Іванович був людиною ґрунтовною, з тих, про кого казали: «золоті руки». На заводі він працював верстатником найвищого розряду, знав свою справу досконало, і його деталі ніколи не
— Котлети. — Мої улюблені. — Твої улюблені? А як же Оксанині? — усміхнулася Наталя. Ігор засміявся: — Оксанині були сухі. А твої — ідеальні
— А ось Оксана завжди котлети робила соковитішими, — сказав Ігор, відсовуючи тарілку. Наталя завмерла з виделкою в руці. Вона глянула на чоловіка, потім на котлети, які готувала
— Бабусю, а коли в мене будуть свої гроші? — А навіщо тобі гроші? — Якщо Світланка не матиме грошей на квиток в автобусі, я хочу за неї заплатити, як той дядько. — Це гарний вчинок! Ти подякував йому? — Ні, Світланка подякувала. — Візьми на підвіконні маленький гаманець, там дрібні гроші. Це тобі
— Як ти могла вирішити за нас обох? — Євген підвівся і попрямував на кухню, наче хотів уникнути розмови. — За нас? Та ми ж цю тему сто
— Як же я тобі, Тоню, заздрю! — казала їй подруга Галя. — Завжди в тебе гамірно, весело. Мої раз на рік приїдуть, та й то чекають не дочекаються, коли можна вже назад тікати. — Еге ж, мої мене люблять, — усміхалася Антоніна. — Щоправда, і втомлююся я від них. У мене ж п’ять онуків! Але нічого, зате не забувають
Сім’я Кривенків була взірцем для всіх. Дружні, говіркі! Разом відзначали свята й відпочивали. За щедрим столом завжди багато жартували, не ділили дітей на чужих і своїх, і дивували

You cannot copy content of this page