— Домашнього хочеться. Супчику, котлеток, пюре з гуляшем, випічки. Зрештою, простий салатик із огірочка, помідорчика та редисочки. Немає сили більше руколою давитися. Олена лише плечима знизала. Наступного дня замовила все, про що просив Коля. Але й це його не влаштувало. — Їжу без душі готували. Ось якби ти зробила щось своїми руками
— Скажу чесно, — мати нареченого зітхнула й подивилася на невістку. — Ти нам не підходиш. Олена усміхнулася і опустила очі. Чекала, коли Коля щось їй відповість. Але
— Котлети, — Сергій підняв голову і жадібно втягнув ніздрями повітря. Вдихнув ще раз і навіть заплющився. Хотілося котлет. Навіть під ложечкою десь засмоктало. Удома для приготування котлет нічого не було, тому він одразу ж спустився назад і купив домашній фарш. Як готувала котлети дружина, Сергій, звісно, бачив, але ось сам. Сам він їх ніколи не ліпив, не смажив
Чоловік кинув виделку на стіл так, що та із дзвоном ударилася об цукорницю і завмерла. Андрій свердлив виделку поглядом, чекав, коли дружина зверне на нього увагу. — Розбив
— Галино Петрівно, підйом! — будила я свекруху о п’ятій ранку. — Хто рано встає, тому Бог подає! У нас сьогодні за планом тридцять банок ікри кабачкової! Ми скуповували в сусідів відрами огірки, помідори, перець. Я знайшла в інтернеті сто двадцять п’ять рецептів лечо й аджики. Змусила її згадати забутий рецепт «тещиного язика» з баклажанів, закатували по п’ятдесят банок на день
Сварка почалася через дрібницю. Через мою пропозицію викликати клінінгову службу перед приїздом моїх батьків. Діма, мій чоловік, який до цього гортав стрічку в телефоні, відірвав погляд від екрана
— І куди діваються гроші, яких, начебто, Ані бракує весь час? А ще я замислилася: адже й забавки онука пропадали, ті, що нові. Я якось на прохання колишньої невістки на лікарняному з хлопчиком сиділа, не побачила я в ігровому куточку нічого з того, що купувала останнім часом. Це як? Забавки теж на гроші обернені, через ту ж групу продала? Занадто спритна
— Я абсолютно не скупа, онука свого люблю! Але з подарунками для нього тепер усе зовсім інакше, — пояснює подрузі Інна Михайлівна, хитро примруживши око. Інна Михайлівна —
— Що ж, весілля не буде? — аж зойкнув Денисів друг. Він уже переминався з ноги на ногу в очікуванні святкування, а тут такі новини. — Може, ми тоді просто відсвяткуємо? А розпишемося потім? — несміливо запропонував наречений. — Кафе ж у нас уже оплачене. — Та нащо нам те свято без свідоцтва про реєстрацію шлюбу ?! — наречена була готова впасти, як підкошена
— Мамо! Де обручки?! — Оленка вибігла від реєстраторки, залишивши нареченого стояти розгубленим. Цей день, знаєте, зовсім не відповідав її мріям: локони, які робили для церемонії, вже не
— Знаєш, треба б дядька Петра покласти в лікарню, у нього ж проблеми з тиском, — капала Тетяна на вуха синові. — У порядку черги буде довго, та й ставлення до пацієнта може бути різне. А в тебе ж теща у лікарні працює. — Але я не можу постійно її просити за всіх наших родичів, — намагався відбитися Влад. — Теща вона класна, але ж і її можливості обмежені
Світлана, як то кажуть, докладала всіх зусиль, аби мати добрі стосунки зі сватами. Зятя, Владислава, вони з чоловіком, Геннадієм, прийняли чудово – усе заради щастя їхньої Соні. Молоді
Антоніна Петрівна вправно відокремила від курки соковиті, м’ясисті гомілки й стегна, хрустку шкірочку з хрумкотинками, апетитну грудку — і акуратно переклала це все на тарілку сина. На блюді залишилися скромні крильця, кістлява спинка, шия та лапки. — Інно, частуй дітей, — сказала свекруха, відсуваючи блюдо на середину столу, пропонуючи їм залишки бенкету.
Антоніна Петрівна стояла біля плити й з любов’ю знімала з дека рум’яну, шиплячу курку. Ох, то була її фірмова курочка! Ту, яку вона завжди готувала для улюбленого сина
— Ти моя рідна дочка. У вас три квартири. Одну треба віддати нам із Вірою. Це справедливо. Ірина відчула, як усередині все стислося. Віддати квартиру. Просто так взяти й віддати те, на що вони з Олегом витратили роки життя. — Мамо, ти не можеш цього вимагати… — Можу! — мати зробила крок ближче. — Я твоя мати
— Ти зовсім про сім’ю не думаєш, — мати стояла на порозі Ірининої квартири, стискаючи ручку сумки так, що аж кісточки пальців побіліли. — Могла б і допомогти
Село Липівка всередині січня мало такий вигляд, ніби його витесали з криги. Тонкі стежки, сірі дахи, рипучі тини — усе здавалося завмерлим, крім однієї хвіртки, де старенька Марта Петрівна щоранку розчищала сніг. Ніби хотіла довести: ще тримаюся, ще можу
Село Липівка всередині січня мало такий вигляд, ніби його витесали з криги. Тонкі стежки, сірі дахи, рипучі тини — усе здавалося завмерлим, крім однієї хвіртки, де старенька Марта
Я спекла «Наполеон», насмажила котлет, накрила стіл як на весілля. Ходила, як дурна, кожні п’ять хвилин у вікно виглядала. Дзвінок! Відкрила двері з усмішкою до вух: — Ну нарешті! Проходьте, роздягайтеся, зараз вечеряти будемо! Віка — довга, худа, з чубчиком на очах — подивилася на мене, як на таргана. Матвій ховався за сестру
Я чудово розуміла, у що вплутуюсь: збиралася заміж за чоловіка з «причепом» — двоє дітей від колишньої дружини, яких він просто обожнював. Звісно, я усвідомлювала: якщо хочу бути

You cannot copy content of this page