— О, домашній торт! Вікулю, а ти впевнена, що він їстівний? Ми тут звикли до професійних кондитерів. Усі засміялися. Я всміхнулася натягнуто. Костя промовчав. Торт виявився смачним. Усі їли, хвалили. Але Ігор встиг вставити свої п’ять копійок: — Непогано, звісно. Але наступного разу краще замов у кондитерській
— Вікулю, а це що за страва? — Ігор нахилився до тарілки, картинно принюхуючись. — Паста якась італійська? Чи просто макарони з сосисками? Я подивилася на нього через
По підлозі був рівним шаром розсипаний конструктор Лего впереміш із макаронами. На дивані валялася гора непрасованої білизни. Штори були засмикнуті. Посеред кімнати, на килимі, спав Вадим. Він лежав у позі ембріона, в одних трусах і футболці, яка була заляпана кашею. Поруч із ним, обійнявши татову руку, спав Артем
П’ятничний вечір у сім’ї з півторарічним малюком рідко нагадує рекламу йогурту. Жодних білосніжних усмішок, сонячних зайчиків і спокою. Зазвичай це час, коли рівень кортизолу в крові зашкалює, а
— Ви йому кашу дали? — Ні, ми котлети поїли. — Євгеніє Олександрівно! Що за свавілля? Які ще котлети? Я ж залишила чіткі інструкції: вранці — каша. Ви що, навмисне мені наперекір робите? — Та не схотів він тієї каші, плакати почав. Що ж мені, дитину голодом морити
Знаєте, є такі жінки, про яких кажуть: «золота людина». Пані Євгенія — саме з таких. Колись вона водила до мене свого онука на гурток, і, повірте, це той
— Дача нас із дітьми у скрутні часи врятувала! Якби не город… Це тільки здається, що морква чи картопля копійки коштують. А ти порахуй! По-перше, своє, без хімії, а по-друге — копійка гривню береже
— Та вдає вона, ніби нічого й не було, все вона чудово пам’ятає, — з гіркотою в голосі каже Галина подрузі, нервово помішуючи ложечкою остиглий чай. — Просто
— Хитрішою, доню, треба бути. Жіноча мудрість — вона така. Він коли аліменти наступного разу принесе, ти не скандаль, а ласкавим словом зустрінь та стіл для нього накрий. Борщу навари, вареників наліпи. Чоловіки — вони ж на шлунок слабкі. — Ага, мені тих аліментів, що Сашко приніс, тільки на хліб і вистачить
— Сашко, а ти куди це нарядився? — спитала Ольга, не припиняючи гойдати малого, що аж заходився від крику. — Олю, ти пробач, — чоловік опустив валізу на
Бідна моя матуся, скільки ж на її долю випало! Тато ходить сам не свій, хоча… теж їй у молодості віку вкоротив — ішов до іншої, було діло. Добре, що схаменувся, повернувся в сім’ю. А я? Мене наче й дорікнути нічим, я все життя тільки радувати маму старалася
— Як же воно тепер буде? — невесело думала Алла, дивлячись у вікно автобуса, що віз її до батьків, у Полтаву. — Треба ж такому статися! Тільки наче
— Каву випили, давай тепер на гущі ворожити, — запропонувала Тетянка. Загорнувши чашки в серветки, ми вирушили до сусідки — гладкої фарбованої блондинки пані Люби. Вона дістала блюдце, викликала дух Наполеона, і той неохоче повідомив, що ми вийдемо заміж за братів на прізвище Бондаренко в місті Лубни
— Ну чому, чому мені не можна у Тетянки на ніч лишитися?! Ми з Тетянкою вирішили взяти бабусю змором. Вона щоразу якось так хитро уникає відповіді, що моя
Вона везла з собою кошик із делікатесами та гарне ігристе — хотіла бути першою, хто побудує цей міст. Двері відчинила жінка в окулярах на ланцюжку. Лариса. Позаду неї виднілася постать чоловіка з газетою — Валерія. — Доброго дня. Я… я Вероніка. Подруга Артема
У Вероніки в житті все було, знаєте, як у доброму аптекарському магазині — кожна річ на своєму місці, підписана й розкладена по поличках. У просторій квартирі з величезними
— Дорогі гості! Хочу підняти келих і за нашу невістку, Олечку! Вона у нас — справжній борець! Кар’єра, успіхи, незалежність… Ми всі так за неї радіємо! Особливо зараз, коли… Ну, ви розумієте, з дітьми не ладиться. Зате які перспективи на роботі! Підніметься так високо, що, гляди, і сім’я не знадобиться! Тож вип’ємо за кар’єру, яка замінює все
Ця історія трапилася з моєю доброю знайомою, Ольгою, та її чоловіком Ігорем. Оля — юристка, жінка розважлива, з отим особливим прямим поглядом і спокійними манерами, які бувають лише
— Я продав дачу. Ліза повільно опустилася на стілець, міцніше пригортаючи маля. — Яку дачу? Твоєї мами? — Вона ж на мене записана! — різко обернувся він. — Значить, на папері вона моя. Мама сама колись так вирішила, щоб ділянка тітці Люді не дісталася. Я мав на це право
Ліза, заколисуючи на руках донечку, яка нарешті заснула, дивилася у вікно на сіре березневе небо. Здавалося, сама зима застрягла в цьому дні й ніяк не хоче поступатися місцем

You cannot copy content of this page