— Що, синочку? — запитала Надійка, ніби сподіваючись, що він ось-ось відгукнеться.
Та Миколка лише дивився на неї сумними оченятами.
Взяла його на руки. Він притулився до неї, обійняв своїми тендітними ручками, що ледь слухалися.
Спробував розтулити ротика, силкуючись щось сказати, але вона знала – не скаже. Почала ходити з ним на руках по кімнаті.
Глянула у вікно:
— Марійко, незабаром бабуся приїде, інша, вона далеко живе.
Сьогодні, й справді, з Житомирщини мали приїхати Надійчині батьки, в гості. А в душі жевріла надія, що вони допоможуть.
Хоча, чим тут допоможеш?
Троє діточок у Надії та Левка. Дві донечки, семи й п’яти років, і Миколка… дитятко з особливими потребами. Три рочки йому, але він не ходить і не розмовляє, ручки теж погано його слухаються.
Лікарі нічого зрозумілого сказати не можуть, лише про якусь там патологію згадують.
Свекруха, жінка поважна, працює начальницею у справах опіки, тож бачила, як син із невісткою важко дають раду з трьома дітьми.
Запропонувала віддати онука в дитячий будинок, мовляв, найкращий, з усіма умовами.
Та не погодилася Надійка, рідненький же синочок. Та й Левко був проти. Йому після двох донечок так хотілося сина!
А Надійці всього двадцять дев’ять.
Після школи вона виїхала з рідного малесенького села, де навіть школи путньої не було, до цього затишного міста. Тут закінчила коледж, вийшла заміж.
Мріяла заочно закінчити інститут, знайти хорошу роботу, але стала мамою однієї донечки, потім другої, і про інститут довелося забути. Після появи Миколки, і про роботу вже не думалося, і не мріялося навіть.
Батьки чоловіка допомагали, чим могли. І її батьки теж не відставали, допомагали дуже гарно. Чоловіки з добрими руками та світлою головою завжди добре заробляли, а її батько був саме таким. Кілька разів батьки вже приїздили сюди до них, на Слобожанщину.
Цього разу зателефонували й сказали, що приїдуть на цілий місяць. От у Надійчиній душі й теплилася надія на диво, на якесь світле диво.
Миколці три рочки, він все більше став розуміти, і водночас не розуміти цей великий світ.
Дивився на сестричок, які ходили, бігали, розмовляли, і не розумів, чому він сам не може ходити і розмовляти.
Розглядав свої ручки й ніжки, і… нічого не розумів.
Він любив, коли його брали на руки. Адже тоді світ навколо нього починав рухатися, мов живий.
Ось мама підійшла до вікна, за яким так цікаво. Миколка вже знав, що це дерево, а літають пташки. Вгорі небо, а світить сонечко, тепле й лагідне.
— Приїхали! — розлігся радісний голос мами. — Ходімо зустрічати!
Миколка відчував радість у маминому голосі й розумів, що зараз станеться щось добре. Підійшли до дверей, значить, хтось має прийти, і він став уважно дивитися на двері.
Ті відчинилися, і зайшла бабуся, але не та, яка іноді приходила, а зовсім інша.
Обійняла їх з мамою і заплакала, гірко, але від щастя.
Потім усміхнулася й взяла його на руки:
— Здрастуй, мій рідненький!
Хоч бабуся й незнайома, але плакати зовсім не хотілося, адже в неї такі добрі руки, і вона чимось схожа на маму.
Ось зайшов дідусь, теж незнайомий, але такий великий і бородатий. Мама кинулася до нього й вигукнула:
— Тату!
А бабуся усміхнулася й промовила:
— Не бійся! Це твій дідусь.
Дід підійшов, узяв його на руки:
— Ну, здрастуй, Миколко!
Почалося в Миколки інше життя, набагато цікавіше.
Адже тато завжди на роботі, мама – завжди заклопотана, змушує старших сестричок гратися з ним, а їм з Миколкою гратися зовсім не хочеться.
Сунуть йому в ручку якусь іграшку і займуться своїми справами. На вулицю його іноді на візочку вивозили.
Сидів він на своєму візочку й дивився по сторонах. Навколо так багато цікавого, але все це ніби не для нього.
З приїздом дідуся і бабусі все змінилося.
Бабуся весь вільний час гралася з ним, як з малим дитям. На вулицю разом виходили, і навіть на дідусевій машині, на якій вони приїхали, кілька разів каталися, аж дух перехоплювало.
І невідомо йому було, що задумали дорослі, як вирішили його долю.
Через кілька днів після приїзду, батьки змусили донечок погратися з меншим братиком, а самі сіли за серйозну розмову, від якої залежало багато:
— Левко, Надійко, ось що ми вирішили, — почала Світлана Василівна. — Ви всі пороз’їжджалися, у нас там, на рідній Житомирщині, зовсім онуків не залишилося. Заберемо ми у вас Миколку.
— Мамо, як це заберемо?
— З собою до нас додому. Буде поки що з нами жити.
— Ну, так не можна… Він же наш…
— Я зі свахою поговорила, вона теж погодилася, що так краще для всіх буде. Обіцяла допомогти нам з опікою.
— Але ж ми батьки Миколки, — втрутився в розмову Левко. — Чому ви у нас не спитали?
— Так ось ми й питаємо, — але Світлана Василівна з чоловіком уже все вирішили. — Спробуємо його на ноги поставити.
— Лікарі не змогли, а ви у себе в селі вилікуєте?
— Ось саме тому й забираємо, що ваші лікарі не можуть його на ноги поставити, а Житомирщина завжди добрими знахарями та цілителями славилося, там люди силу землі відчувають.
— Мамо, ну як же так, — готова була розплакатися Надійка. — Він же наш син, кров рідна.
— Будемо раз на рік на літо приїжджати до вас у гості, — пообіцяв Петро Романович.
— І вам легше буде, — додала бабуся. — У вас же ще дві донечки. Їм теж турбота й увага потрібні, вони ж теж малі ще.
Миколка не міг зрозуміти того дня, чому мама зранку плаче, і тато такий сумний. Бабуся з дідусем сумки збирають, і прийшла в його маленьку голівку думка:
«Мабуть, бабуся з дідусем поїдуть», — от тільки зрозуміти не міг, чому.
Ось усі вийшли на вулицю.
Тато виніс його до під’їзду на руках, без усякого візочка, а мама плакала все сильніше й сильніше. Потім схопила його, притиснула до себе і стала цілувати, цілувати, наче востаннє.
Потім посадили його в машину, і він заспокоївся:
«Значить, просто поїхали гуляти. А чому мама плаче?»
Їхали довго й приїхали, наче в інший світ, де не було великих будинків, зате були великі дерева, що аж до неба сягали.
А ще там не було мами з татом, за якими Миколка встиг скучити всім своїм маленьким серцем.
І в домі, і на подвір’ї все було не так.
Удома жила кішка Мурка, яка в першу ж ніч заснула з ним на ліжку, муркотіла собі тихенько. Її можна було гладити, і вона мурчала, мов маленьке моторне колесо.
На подвір’ї жив великий пес, якого теж можна гладити, коли дідусь поруч, бо пес був дуже великий.
Потихеньку Миколка став звикати до життя в селі, але невдовзі життя його знову змінилося. Того дня вони всі сіли в машину і поїхали.
Приїхали в дім до якоїсь бабусі, трохи страшної, і звали її якось дивно, Устина.
Роздягли його, і вона стала розглядати. Торкалася ручок і ніжок, голівки.
Було страшно, а іноді й боляче, але поруч стояла рідна бабуся, і він терпів, бо знав, що вона поганого не зробить.
Коли бабуся Устина закінчила огляд, стала давати настанови:
— Вилікувати можна, але довго. Дам я вам водички, будете онука поїти. Водичка ця не дуже приємна, але двічі на день він має її пити. До мене будете приїжджати щомісяця на повний місяць, заговорювати буду.
— Устино, а допоможе це?
— Допоможе. Заговорить ваш онук скоро, тільки самі частіше з ним розмовляйте. Через рік зміцніє і впевненіше рухатися почне.
— А як ручки, ніжки? — запитала Світлана Василівна, бо це ж так боліло.
— Треба до костоправа Юхима звернутися. Він у Макарівці живе.
Розплатилися з бабусею Устиною і поїхали до діда Юхима.
Оглянув і той дитинку, і став зі Світланою Василівною (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) бесіду вести. В першу чергу запитав:
— Ви в Устини були?
— Так.
— Це добре. Навчу я вашого онука ходити. Ось тільки, ноги й руки вирівняти не зможу. Треба буде, за пару років у лікарню лягати, там виправлять.
Почалося для маленького Миколки зовсім інше життя, повне праці та сподівань.
Його рідна бабуся стала давати йому несмачні ліки. Правда, після цього, завжди давала щось смачненьке, щоб задобрити.
Їздили до бабусі Устини, яка щось тихенько шепотіла над ним, молилася, напевно. І до дідуся Юхима, який масажував йому ручки й ніжки, розминаючи кожен м’яз, кожну кісточку.
Закінчилося літо й осінь, настала зима, довга й морозна.
Якось сидів Миколка за столом і їв сметану.
Ложкою він уже вмів користуватися, хоч і не дуже вправно. Поруч бабуся суп варила і розмовляла з онуком, про щось своє, про дівоче.
Знахарка ж сказала, що з ним треба частіше розмовляти, і тоді він заговорить.
Розлігся гавкіт собаки у дворі. Світлана Василівна вийшла в кімнату, подивилася у вікно. Чоловік повернувся з риболовлі. І раптом розлігся крик із кухні:
— Бабо, кипить…
Кинулася на кухню, прибрала кришку з каструлі і… застигла, повернулася до онука:
— Ти що сказав?
— Кипить… — промовив хлопчик з не меншим здивуванням, бо й сам не вірив.
— Миколко, ти заговорив?! Скажи ще щось!
— Ба-ба…
— Ах, ти мій ріднесенький! — заголосила бабуся від щастя.
Зайшов дід, і з порога промовив:
— Риби привіз кілограмів п’ятдесят. Тепер нам до весни не з’їсти, — глянув на жінку і з тривогою запитав. — Світлано, що сталося?
— Миколка заговорив!
І наче на підтвердження, розлігся голос онука:
— Діду.
Закінчилася довга зима.
Миколці вже чотири роки. Говорити він навчився, щоправда, не завжди (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) чітко, але вже розуміло. Ручки теж непогано рухаються. Ось тільки ніжки ще не ходять.
Повзати, звісно, навчився, і то незграбно, але ж навчився!
Ось і сидів він цілими днями, і розглядав буквар. Вже всі літери запам’ятав і навіть по складах читав, маленький розумник.
— Діду.
Ось приїхали в черговий раз до діда Юхима. Миколка трохи боявся його. Чого він тільки з його ніжками не робив, іноді боляче було, аж сльози наверталися.
Коли приїздив востаннє, поставив на ноги і змусив стояти.
Так страшно стало, ноги затремтіли, все перед очима закружляло, став падати, схопився за стілець і довго так стояв, тримаючись за нього.
І весь тиждень про це думав, не давала йому спокою ця думка.
Цього разу дід Юхим знову зробив масаж і промовив:
— Наче ноги неслабкі, — і попросив. — А ну, Петре, присядь біля дивана!
Поставив хлопчика метрів за три від нього і наказав:
— Іди до дідуся! — і руки відпустив.
Страшно стало Миколці, але цілитель легенько підштовхнув його в спину.
Хлопчик зробив крок, другий, третій… і почав падати, але рідний дідусь вже підхопив його на руки:
— Молодець, Миколко!
— Все, — усміхнувся цілитель. — Що міг, я зробив. Нехай ходить, але поки впевнено ходити не стане, будьте поруч, пильнуйте його.
— Дякуємо тобі, Юхиме, за онука! — щиро промовила бабуся.
— Через рік, як я сказав, зверніться в клініку, адресу я вам дав. У школу ваш онук має піти на своїх ніжках, сам!
Як і обіцяли батькам, влітку поїхали до них.
Яким став їхній син, Левко і Надійка погано уявляли. Бабуся по телефону розповідала про його успіхи. Наче говорити навчився і ходити намагається, але щось не вірилося, бо так важко було повірити в таке диво.
Надійка сиділа на лавочці біля під’їзду і чекала їх. Донечки гралися на майданчику, такі щасливі й безтурботні.
І ось під’їхала машина батька.
Надійка встала, не в силах зробити крок, адже зараз станеться щось неймовірне, щось таке, що запам’ятається на все життя.
Батько вийшов, відкрив задні дверцята. Взяв Миколку і поставив на асфальт:
— Іди до мами!
І він пішов, своїми ніжками, маленькими, але такими рідними, і розлігся радісний крик, сповнений щастя:
— Мамо!!!
