Повільно йшов я від бабусі, знаючи, що більше її не побачу. На вулиці Весняній часто зустрічалася мені бабуся та її собака.
Вони сиділи в невеликому закутку між аптекою та книгарнею. Бабуся, маленька, худа, в пошарпаному пальті, вона сиділа там у будь-яку погоду. У дощ, спекотний літній день і морозний вечір.
Сиділа тихо, не підводячи голови, а поряд з нею, на асфальті, була розстелена невелика ватяна ковдра, з речами, що на ній лежали.
На колінах старенької завжди сидів собака, стара дворова, яка думала про щось своє і слабко жмурилася, коли господиня вирішувала почухати її за вушком. Бабуся нікого не зазивала, лише посміхалася і дивилася поглядом на перехожих, які вирішили зупинитися біля її товарів.
Я часто проходив повз неї, не затримуючись, а в цей день ніби щось тьохнуло в грудях.
— Доброго дня, мамо, — усміхнувся я, сідаючи навпочіпки і беручи з ковдри пошарпану книжечку, на якій було написано одне слово. “Казки”.
— Доброго дня, синку, — тихо відповіла бабуся, кутаючись у старе пальто.
— Хороша книга, бери. Діткам своїм почитаєш, а вони онукам, ті своїм онукам. Я завжди читала своїм. Темними та холодними вечорами.
— Гарні казки?
— Як і все добре в нашому житті, синку. Цій книзі більше років, ніж мені. Її сторінок торкалося тисячі пальців, а слова читали тисячі губ.
Та й казки ці, добрі вони, синку. У них добро завжди перемагає зло, дівчата знаходять кохання, а лицарі наказують злих королів. Візьми, га?
— Скільки коштує? — запитав я.
— Скільки не шкода, синку. Давно я тут сиджу. Якщо людина хороша, то нехай бере за скільки є. Негідно мені, старій, щось просити. А нам із Жучею й того вистачить, — сказала старенька, ласкаво чухаючи собаку по голові.
Двірняжка підняла на мене погляд і коротко тявкнула, ніби підтверджуючи слова господині.
— А це що? — я відклав книгу вбік і взяв у руки різьблену скриньку, на якій були зображені різні звірятка та квіти.
— Син мій робив колись, — тяжко зітхнула бабуся, з любов’ю дивлячись на скриньку.
— Любив він це діло. Вирізав часто щось. Сяде і стругає дерево, тільки тирса летить та гарячою смолою пахне. Зберігала я в ній свої прикраси спочатку, а потім їх дітям віддала. Все віддала, віриш?
— Вірю, мати.
— Обручки віддала, сережки, браслети. Все що було. Їм потрібніше, ніж мені.
Нам із Жучею хліба тільки та супу рідкого. Багато чого в цій скриньці лежало. Мої прикраси, гроші, папери всякі.
Багато вона побачила, а лак з неї так і не зійшов, хоч і відкривалася часто. Візьми, синку, га?
— Скільки?
— Скільки не шкода. Чого мені, старій, просити? Давно я тут сиджу і ніколи нічого не просила. Хто хоче, купить, хто хоче так візьме. Або ось, каблучку візьми.
— Цю? — я підніс до очей просту обручку, всередині якої знаходилися напівстерті цифри та уривок напису. «17.3.45. Da… h…u».
— Цю, синку. Мідна вона. Не золота, але дорожче за золото.
— Чому, мати?
— Весільна обручка моєї сестри. Віддала вона мені її, перш ніж піти. А я зберегла. А зараз ось продаю. Нехай інші її зберігають, а я вже стара. Загубити можу.
Тут я уважніше окинув поглядом ковдру бабусі. Не прості речі вона продавала, а життя своє. Пам’ять.
Тому не кричала, не кликала людей дивитися товар її. Лише сиділа тихо, та гладила стару собаку.
Здавило щось моє серце. Наче холодна долоня в нього вчепилася.
Я не міг говорити, міг тільки дивитись на те, що лежало на ватяній ковдрі. Старий годинник на ланцюжку, скринька сина бабусі, мідна обручка, що зберігала пам’ять, пошарпана книга казок, дитячі черевики, які ще жодного разу ніхто не взував.
І в куточку, поряд із ногою старенької, фотографія. Проста фотографія, трохи пом’ята і з надірваним куточком, на якій була зображена гарна дівчина з чорним волоссям, повними губами та добрими очима.
— Це я, синку. Колись я була гарною, а потім роки своє взяли, — усміхнулася старенька, продовжуючи погладжувати собаку. — Стара фотографія. Я її не продаю, але, якщо хочеш, я тобі віддам. Гарний ти. Бачу.
— Що ж трапилося, мамо? — тяжко проковтнувши, спитав я. Зітхнула старенька, промокнула сірою хусткою стомлені очі, трохи схлипнула. — Чому ти все це продаєш?
— Одна я залишилася, синку.
— А де ж діти, син, сестра?
— Чекають на мене. Неподалік Мюнхена, чекають, синку. Там вони залишилися, одна я вижила, та Жуча моя. Давно це було.
— Дахау? — тихо промовив я, намагаючись не завдати старенькій болю. Замружилася та у відповідь і губи закусила.
— Так, синку. Пішли вони, одна я лишилась. А речі? Стара я, синку, а камінь протирати треба, квіточки поливати, бур’яни видерти.
— Камінь?
— Так. Холодний камінь, де їх імена вибиті.
Чорний камінь. Все, що залишилося, не рахуючи цих речей, — сумно усміхнулася бабуся, обводячи зморшкуватою рукою свій товар.
— Купи, синку, га?
— Куплю, мамо, — кивнув я, дбайливо вкладаючи речі в рюкзак і витягаючи з гаманця всю готівку.
— Все куплю.
— Ти тільки не викидай їх, синку, — тривожний її голос, тремтить, як скло.
— Це життя, мати. Його не викидають.
— Дякую, синку. Дякую.
— Тобі дякую, мати. Тобі дякую…
Повільно уникав я бабусю, знаючи, що більше її не побачу. Озирнувся лише раз.
Вона дивилася на небо, де тікали сірі хмари. Такі ж сірі, як і її очі, сповнені болем.
Було ще щось у її погляді. Я знав, що саме. То була надія. Надія на те, що все, розказане мені, ніколи не буде забуте.
*Дахау — один з найбільших і зловісних концтаборів Німеччини. За неперевіреними даними через табір пройшло близько 250 000 людей та понад 70 000 тисяч не стало. Під час звільнення табору всіх охоронців було страчено.
