Тетяна якраз закінчувала прийом і вже збиралася додому, коли задзвонив телефон. На екрані висвітлилося — «Мама».
— Мені треба перевіритися, останнім часом серце коле. Запиши мене на прийом.
Отак, без жодного «добридень» чи «як справи». Одразу тоном, що не терпить заперечень. Це була не прохання, а наказ — цілком у її дусі.
— Добре. Приходь завтра на восьму ранку в мій кабінет, не запізнюйся, — останню фразу Тетяна вимовила вже в порожнечу. Мати вимкнула зв’язок, навіть не попрощавшись.
***
Тетяна — вродлива й успішна жінка тридцяти шести років, досвідчений лікар-кардіолог. З матір’ю вона не бачилася понад рік, хоча жили вони в одному місті. Остання їхня зустріч була на прощанні з батьком.
Він ніколи не скаржився на здоров’я, Тетяна щороку сама його обстежувала, але все сталося раптово…
Не врятували.
Жили вони колись у Києві, батьки працювали в Дніпровському річковому судноплавстві. З раннього дитинства Таня терпіти не могла пізню осінь і зиму. Саме тоді закінчувався робочий сезон, і батьки постійно бували вдома.
Татові вона завжди була рада, вона його обожнювала, а от мама…
Маму звали Тамарою, але родичі між собою, щоб вона, борони Боже, не почула, називали її «нахабою».
Щойно переступивши поріг, Тамара з порога починала кричати на бабусю. Бабуся була її рідною матір’ю, яка після появи онуків оселилася в них, щоб допомагати. Дітей було двоє: старший Сашко і Таня — на п’ять років молодша за брата.
— Ти чому так занехаяла квартиру? Скрізь безлад, пилюка, бруд! — зазвичай із цих звинувачень починався кожен її приїзд.
Найцікавіше, що той «бруд» бачила тільки мати. Бабуся з онуками заздалегідь, як могли, «вилизували» всі кутки, але догодити Тамарі було неможливо. Далі все йшло по наростаючій, у матері починалася справжня істерика.
— Ти скільки дітей не бачила, привітайся спочатку! Матері подякуй, що за малими доглядає. Не подобається — сама вдома залишайся, — намагався втихомирити її батько.
Він добре розумів, що цим самим «викликає вогонь на себе», але дивитися на плачучу бабусю та переляканих дітей не мав сили.
— Ага! Ти тільки й мрієш покинути мене на березі й піти в плав без мене! Візьмеш собі молоденьку кухарку, а далі що? Знаю я тебе! Не діждешся, вдома я не залишуся! — і далі згадувалися всі батькові гріхи за всі роки спільного життя, а то й до нього.
Нагорлавшись досхочу, мати затихала. Наставав тимчасовий спокій.
— І в кого вона така вродилася? — бідкалася бабуся у своїй кімнаті. — Старші дві доньки — Соня та Ніна — спокійні, як вода, а ця — наче біс у неї вселився.
Бабуся наважилася на дитину, коли їй було вже за сорок, сподівалася, що з меншою спокійно доживе віку. Жити-то жила, але спокою не мала. Взимку, після чергового скандалу, її забирала до себе Соня чи Ніна.
Але в Софії теж було несолодко — чоловік підпивав і часом буянив. До того ж вони тулилися у двокімнатній квартирці, і бабуся почувалася там зайвою. У Тамари ж була простора чотирикімнатна квартира.
Трохи попсувавши нерви сестрам, Тамара забирала матір назад.
— Бабусю, а давай ми будемо жити тільки з тобою? Підемо кудись, а тато буде до нас приходити, коли мама почне кричати, — пропонувала маленька Таня.
— Та куди ж ми підемо, внученько? Хата моя в селі зовсім розвалилася, та й села того майже немає. Пенсія в мене маленька, квартиру не винаймеш… — зітхала старенька.
Діти знали, що батько теж не любив зиму. Тільки з роками вони зрозуміли, чому. Влітку на теплоході він був капітаном — Остапом Івановичем. Дружина, хоч і була скандалісткою, але розум мала.
Вона ніколи не зривалася на нього при команді, розуміла, що не можна підривати його авторитет. Якщо вже й лютувала, то в каюті й пошепки.
А взимку вдома він ставав просто «Остапом» або ще гірше, залежно від настрою «дорогої» дружини. На його голову виливалася левова частка її гніву.
Вона могла не тільки кричати, а й у запалі підняти на нього руку. Знаючи, що Остап — людина честі й ніколи не вдарить жінку, вона відчувала повну безкарність.
Вже доросла Тетяна дивувалася: як могли зійтися такі різні люди? Батько походив з інтелігентної родини вчителів. Світловолосий, із лагідними сірими очима, він мав м’яку вдачу й бездоганні манери.
Його сестра Настя теж була дуже делікатною жінкою, працювала економістом, жила неподалік, але заходила до брата рідко — тільки на великі свята.
Тамара ж була, чесно кажучи, непоказною: похмуре обличчя, глибоко посаджені очі, кремезна постать. Приїхала колись із села до сестри, влаштувалася на судно. Там і зустріла Остапа, який тоді ще був рульовим-мотористом.
Восени побралися. Тетяна для себе зробила висновок: батько, як порядна людина, одружився «через обставини».
Зате діти в них вродилися на славу. Сашко — чорнявий, як мати, але з татовими рисами обличчя. А Таня — вилитий батько: світленька, струнка. Вона не втомлювалася дякувати Богові за це.
Гроші в хаті були завжди, сім’я здавалася благополучною. Але тільки вони самі знали, що живуть, наче на вулкані.
Якось на жіночий день зібралися всі родичі. Сиділи за столом, сміялися. Потім батько вийшов на балкон покурити, Тамара — за ним. Що там сталося — ніхто не знав, але тато повернувся в кімнату, тримаючись за голову, і впав. Розлючена дружина оперіщила його дерев’яною табуреткою.
Добре, що удар пройшов по дотичній, а то могла б і вбити. Викликали «швидку», медики без поліції їхати відмовилися. Батькові наклали шви.
Правоохоронці були в шоці: думали, чоловік буянить, а виявилося — дружина. Заяву батько писати не став, а Тамара пізніше навіть не могла згадати, за що вона його так…
Табуретку ту батько наступного ж дня виніс на смітник.
Так і жили. Бабусі не стало, коли Тетяна закінчувала школу. Сашко вивчився, одружився, має двох діток. Він з матір’ю спілкується нормально — коли треба щось полагодити чи допомогти, вона дзвонить йому.
Тетяна ж і досі одна. Має простору квартиру, яку батьки купили їй після університету. Було в неї кохання — Сергій. Жити почали разом, але якось він напідпитку раптом нагримав на неї.
І Тетяна вмить відчула себе тією маленькою наляканою дівчинкою, якій хочеться забитися в куток і зникнути. На цьому стосунки й закінчилися. Для неї ідеалом чоловіка був батько, а такого вона більше не зустріла.
***
Мати на прийом, звісно, запізнилася. Тетяні довелося перервати роботу, водити її на аналізи та УЗД. З серцем у Тамари все виявилося в порядку. Тетяна відвела її до невролога, а сама повернулася в кабінет.
За пів години невролог зателефонував:
— Тетяно Остапівно, з нервами у вашої мами все більш-менш, але я б радив показати її психіатру. Дуже вже вона агресивна. Ми з нею встигли побити горщики за п’ятнадцять хвилин, вона пішла, грюкнувши дверима так, що штукатурка посипалася.
Доньці вона не сказала ні «дякую», ні «бувай». Тетяна не здивувалася. Подумала лише, що мама як була «нахабкою», так нею і залишилася. І тут уже ніякий лікар не допоможе.
Тетяна знає: якщо мати захворіє по-справжньому, вона догляне її, виконає свій обов’язок. А поки та при здоров’ї — краще триматися від неї подалі. Для власного ж спокою.
Цю історію нам прислала читачка, і вона — як гірке нагадування про те, що не завжди кровні зв’язки приносять тепло. Знаєте, у народі кажуть: «Яблучко від яблуньки недалеко котиться», але іноді доля робить виняток, даруючи дітям світлу душу всупереч усьому. Важко любити на відстані, але часом це єдиний спосіб зберегти себе.
А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи повинна донька терпіти таку поведінку матері лише тому, що це «рідна кров», чи власне психічне здоров’я все ж таки дорожче?
