Останнім часом сильно мучать думки про своє низьке соціальне становище. Мені близько 30 років, раніше не задумувалася на цю тему, жила своїм життям (у якому все було більш-менш нормально), але зараз мене немов перекосило.
Може це і є криза середнього віку, не знаю. Наприклад, бачу дорогу машину і подумки помічаю, що я стільки за все життя, напевно, не зароблю, щоб її купити.
Колега обговорює дизайнерський проект за 150 тисяч, говорить як про якусь дрібницю, а я думаю, що навіть простий ремонт у квартирі за таку суму собі дозволити не можу.
Уточню про всяк випадок, що зла нікому не бажаю і, навпаки, готова порадіти, що хоч у когось із фінансами все гаразд. Або в поліклініці на першому поверсі особливе крило для «елітних» пацієнтів, і мене точить зсередини думка, що я ніколи не лікуватимуся там, це для обраних, еліти суспільства.
А я, як то кажуть, холоп чи смерд, якому судилося все життя стояти в черзі за талонами. Звучить абсурдно, але навіть у книгах та фільмах мене переслідує це якесь дивне божевілля.
Перечитую періодично класику, і якщо раніше я звертала увагу на атмосферу того часу, характери героїв, сюжет, то зараз у першу чергу впадає у вічі те, що є пани, багаті, шановні люди з цікавим життям, а є прислуга. І, звичайно ж, я себе записую в другу категорію.
Переглядала фільм «Титанік», і якщо раніше для мене це був лише фільм, то тепер в очі кидаються приниження пасажирів нижчого класу, як на їхній палубі вигулювали собак, наприклад. І проводжу паралелі — адже я і є той самий пасажир третього класу і третього сорту, здатний оплатити лише найдешевший квиток, і то тільки раз на рік-два.
На ярмарку де всі їдять на вулиці на лавках, мені стало нудно. Усі сиділи битком набиті і змушені були їсти абияк, без жодного комфорту.
Обмовлюся, що ні в якому разі інших людей я не засуджую, думаю, у цьому натовпі було пристойно тих, хто заробляє на порядок більше за мене і не переживає з цього приводу. Загалом, це мої особисті таргани, що моя доля – тулиться на таких ось лавках.
І такі думки буквально переслідують мене всюди, у всіх ситуаціях. Мені подвійно дико, тому що все своє життя до сьогодення я абсолютно не переживала з цього приводу, не цікавилася предметами розкоші, жила своїм життям і горя не знала.
Про дітей думаю в тому ж ключі (з чоловіком плануємо дитину), який сенс мені планувати дитину, якщо жодного нормального життя і жодних унікальних і цінних генів я не зможу дати.
Сенс мені планувати ще одного холопа? Адже я і своє життя не змогла успішно побудувати.
Розумом я усвідомлюю, що в цих муках немає сенсу, це все одно нічого не змінить, а тільки нерви вимотає. Але як не намагаюся, не виходить позбутися таких думок. Буду вдячна, якщо порадите, як упоратися з цими дивними думками.
