— Катю, ти б за сумку взялася, бо ж ручки відриваються! — пролунало з напівтемряви сходового майданчика.
Алла Михайлівна стояла біля дверей, важко хекаючи. Катерина завмерла, спираючись плечем на одвірок. Ані вона, ані її чоловік Сергій, який щойно вийшов у коридор на галас, навіть з місця не зрушили.
На матері було те саме старе, вицвіле пальто, шапка з’їхала набік, а біля ніг, наче монумент людській нахабності, височіла величезна картата торба. З такими колись у буремні дев’яності по базарах їздили.
Тхнуло від неї корвалолом, вогкістю та якоюсь старечою безвихіддю.
— Мамо… ти якими вітрами проти ночі? — Катерина схрестила руки на грудях, наглухо перегороджуючи вхід до квартири.
— Та жити до вас приїхала! — буденно, наче про похід по хліб, видала Алла Михайлівна.
Вона спробувала зробити крок уперед. Прямісінько в брудних, обляпаних осінньою мрякою чоботях на Катин новенький світлий ламінат. Але донька жорстко виставила лікоть, як шлагбаум.
— Пусти до хати, бо ж на протязі стоїмо! — мати невдоволено скривилася. — Продує, а я ж тільки-но з болячок вилізла.
Катерина навіть оком не кліпнула. За її спиною Сергій лише глибоко зітхнув і сховав руки в кишені домашніх штанів.
— У якому сенсі — жити? — Катерина зміряла матір крижаним поглядом. — У тебе своя розкішна трикімнатна в центрі. Що сталося? Труби прорвало? Пожежа?
— Який цирк, Катю! — заголосила Алла Михайлівна на весь поверх. — Дай пройти! Ромчик там ремонт затіяв! Пил стоїть, дихати нічим. Унітаз зняли! Куди ж мені на старість літ подітися? Я у вас у вітальні на диванчику примощуся. Не чужі ж люди, кровиночки!
Слова лилися гладенько, наче по писаному.
Видно, що цю промову вона репетирувала всю дорогу в маршрутці. Жодної паніки в її голосі не було — лише залізна впевненість, що їй усі винні.
— Ремонт, кажеш… — Катерина не посунулася ні на міліметр. — А чому Ромчик робить ремонт у твоїй квартирі, а ти сунеш до мене? Хай зніме тобі куток на час брудних робіт. Зарплата в нього дай Боже кожному.
— Ой, ну скажеш таке! — мати відмахнулася, як від настирливої мухи. — У хлопця кожна копійка на рахунку! Будматеріали он як підскочили. Шпалери купи, ламінат купи, майстрам заплати. Це ж шалені гроші!
А ще ж Оленка його при надії, їм для дитинки кімната потрібна. Світла, простора.
Сергій позаду лише хмикнув.
Цю жалісливу пісню про «бідного Ромчика» він слухав усі п’ятнадцять років їхнього шлюбу. «Бідному» Ромчику вже під сорок, він змінив третю іномарку, свою квартиру здає квартирантам за грубі гроші, а сам перебрався до дружини.
— Дитяча? У твоїй квартирі? — Катерина недобре примружилася. Вона перевела погляд на безрозмірний баул.
— Ти ж божилася, що нікому свої метри за життя не віддаси. Що це твоя фортеця.
Алла Михайлівна забігала очима по бетонній підлозі.
Спробувала підняти сумку, крекнула від натуги й кинула назад.
— Ну так… молодим розширюватися треба. А я вам не заважатиму! Пенсія є, на харчі скидатимуся. Зранку вівсянка, ввечері кефір… Багато мені треба?
— Кінчай цей театр, — відрубала Катя. Вона випросталася на повен зріст. — Давай по суті. Я знаю про дарчу.
Мати осіклася.
Рот так і лишився напіввідкритим. Рука, що тягнулася поправити шапку, зависла в повітрі.
— Тітка Рая ще два роки тому проговорилася, — карбуючи кожне слово, продовжила донька. Вона бачила, як кров відливає від материного обличчя. — Як ти нишком, щоб я, крий Боже, не дізналася, переписала трикімнатну на свого дорогого синочка.
— І що тут такого?! — плаксивий тон миттю зник. Повернулася звична владність. — Моє житло! Кому хочу, тому й дарую! Рома — чоловік, йому фундамент треба! А ви з Сергієм самі з вусами, викрутитеся! У вас он яка квартира гарна.
— У Сергія іпотека ще на сім років, яку ми тягнемо вдвох. Без жодної твоєї копійки, до речі, — голос Катерини звучав глухо і рівно.
— Пам’ятаєш, як ми на перший внесок збирали? Я прийшла позичити трохи грошей на пів року. Під розписку. Що ти тоді сказала? «Самі крутіться, у Ромчика сесія платна, йому потрібніше».
Ми три роки на порожніх макаронах сиділи. А тепер, коли твій Ромчик тебе з твоєї ж хати випер, ти до мене прийшла?
— Самі в кабалу влізли! — пішла в наступ мати. — Рідна кров на порозі, а ти куском хліба дорікаєш!
— Я тобі нічим не дорікаю, — Катерина мовчки дістала телефон і набрала брата на гучному зв’язку.
Роман підняв слухавку лише з четвертого разу.
На тлі гула музика, лунав жіночий сміх і дзвеніли келихи.
— Катю, чого тобі? У нас в Оленки ювілей, гості в хаті! — буркнув брат захмелілим голосом.
— Ромо, тут твоя мама на килимку з торбою стоїть. Диктуй адресу, ми їй таксі викличемо, — рівно промовила Катерина, дивлячись прямо в очі матері.
Повисла тиша. Музика стихла.
— У якому сенсі — забирай? — голос брата дав півня. — Ми ж домовилися! Вона у вас поживе пару місяців, поки ми ремонти робимо! Куди я її потягну? В Оленки токсикоз, її від запахів верне!
А мати своїми мазями від суглобів на всю хату тхне. У нас гості з ночівлею!
— Хто домовився? Мене просто перед фактом поставили, — Катя підняла брову.
— Тобі шкода, чи що?! — завівся Роман. — У вас дітей нема, постеліть у вітальні! Рідна мати все-таки! Повагу треба мати!
— От саме. Мати. Яка подарувала тобі квартиру за шалені гроші, — відрізала Катя. — Значить, тепер це твій хрест і твоя відповідальність, Ромочко. Твій фундамент.
— Та до чого тут квартира! Заздриш просто! Не пустиш — хай на вокзалі ночує, мені по барабану! Моя сім’я — це Олена і дитина! — брат зі злості кинув слухавку.
Алла Михайлівна стояла, згорбившись. Нервово смикала ґудзик на пальті.
З кишені стирчала в’язка ключів — гола, без звичного шкіряного брелока. Видно, син не лише унітаз зняв, а й ключі забрав, щоб під ногами не плуталася.
— Чула? — тихо спитала Катя. Жодної зловтіхи, лише тягуча втома від цього театру абсурду, що тривав усе її життя.
— Ромчик просто втомився… — вперто підібгала губи мати. Очі в неї підозріло заблищали. — Я до них не поїду. Я у вас залишуся. Я тиха буду.
— Ні. У моєму домі ти не залишишся. Ні тихо, ні голосно.
— Ти рідну матір на вулицю женеш?! — Алла Михайлівна знову заголосила і повернулася до зятя. — Сергію, що ж ти мовчиш?! Совісті у вас нема!
Сергій повільно підійшов до дружини.
— А що тут казати, Алло Михайлівно? — спокійно відповів він. — Ми цю квартиру зубами вигризали. Ви нам колись чітко дали зрозуміти, що ваша сім’я — це Роман. От до своєї сім’ї і їдьте.
— Поліцію викличу! — мати тупнула ногою. — У мене там прописка! Вони вам покажуть!
— Мамо, не сміши, — Катерина гірко посміхнулася. — Поліція сімейними чварами не займається. А Рома, як єдиний власник, випише тебе через суд на раз-два. Ти ж сама нотаріусу дарчу підписала, щоб синочку проблем при продажі не було. У тебе більше немає прав на те житло. Ти безхатько з власної волі.
Мати раптом обм’якла. До неї нарешті дійшло, що донька не відступить, а закон не на її боці.
— Сором який… Перед Оленкою соромно… Куди ж мені тепер?
— На таксі, — поставила крапку Катя. — Сергію, виклич машину на адресу Роми. Оплати з картки, щоб вона по холоду з грошима не возилася.
Мати спробувала влаштувати останній спектакль — сісти на торбу просто на бетоні, лякаючи доньку холодними сходами.
Але Катя лише стеннула плечима: «Заробиш цистит, а чаю я не винесу і дверей не відчиню».
За десять хвилин Сергій мовчки зніс важкенну торбу до машини. Алла Михайлівна, так само мовчки, спустилася слідом. Біля авто вона хотіла ще щось їдке кинути, але зять просто зачинив багажник:
«Усього найкращого, Алло Михайлівно».
Катерина дивилася з вікна, як червоні фари розчиняються в темряві вечірнього двору. Вона свій вибір зробила давно, а мати — свій.
За місяць тітка Рая доповіла: Роман винайняв матері кімнату в гуртожитку на околиці міста. Найрепанішу, з сусідами-пияками та спільним туалетом у кінці довгого коридору.
Оленка таки не пустила свекруху на поріг, пригрозивши розлученням, і син, як завжди, обрав свій комфорт.
Алла Михайлівна дзвонила кілька разів. Плакала, скаржилася на клопів, просила забути образи й пустити в тепло. Катя спокійно вислуховувала, казала «тримайтеся» і клала слухавку.
Свою іпотеку вони з Сергієм виплатили через довгих сім років. Романа з матір’ю в їхньому домі більше ніколи не було.
Ось таку непросту, але відверто життєву історію довірила нашій редакції читачка, а ми делікатно підготували її для вас. Життя часто і дуже наочно показує: що посієш у ставленні до власних дітей, те й доведеться пожинати на старості літ.
Цікаво, а як би ви вчинили на місці головної героїні — пустили б матір, переступивши через себе, чи залишили б її сам на сам із наслідками власних рішень?
