Життєві історії

Телефон задзвонив у найбільш невідповідний момент. Наталя якраз закінчувала фарбувати останнє яйце, акуратно виводячи візерунок із квіточок і завитків. — Алло, – притиснула вона слухавку плечем до вуха,

— Дуже переживав, ми з братом навіть думали, що й батька слідом за мамою віднесемо незабаром, – розповідає Ганна, – вони ж 45 років разом прожили, а якщо

Я зачинила двері за гостем із величезним полегшенням. Обернулася, думала, що моя молодша сестра обливається сльозами – адже щойно наречений пішов. Яке ж було моє здивування, коли я

— Мамо, тату! – близнюки Ілля і Сашко увірвалися в спальню до батьків, щойно лише розвиднілося. — Дружино, це наші діти? – спросоння пробурмотів Толик, – Щось вони

У невеликому містечку, у старому триповерховому будинку жили кілька сімей. Будинок був старий, і навіть значився будівлею історичною, значущою за місцевими мірками. Але, як і багато інших історичних

Валентині дісталося гарне місце: якраз навпроти воріт. Заходять люди і прилавок бачать у торгових вуличних рядах, а точніше Валентину зі своїм городнім. У неї тільки картопля та моркви

Марії було вже двадцять сім років. Навіть якби вона забула про це, їй би обов’язково нагадали. Насамперед, звісно, мама. Вона робила це з будь-якого приводу з приголомшливою регулярністю,

— Забирати додому не стану! Ви їй навіщо сказали? На що сподівалися? Я ж просила — всі новини тільки через мене! А ви що? Не послухалися? Чудово! Тепер

— От же, – плюнув Василь, – взяв її, називається, заміж, а вона ні приготувати як треба, ні випрати толком не може. Василь сидів на колоді біля сусідської

—  Донька образилася на мене, другий тиждень навіть не дзвонить, а від зятя я навіть і не знаю, що ще можу на свою адресу почути, – бідкається подрузі