Життєві історії

— Мамо, тату, у мене для вас новина! Бабусю, і ти підходь ближче, раз уже завітала, сідай та слухай. Яна переможно глянула на батьків. — Тату, ну облиш

— У нас уже до погроз розлученням дійшло, — каже Валентина, важко зітхаючи. — Усією сім’єю на мене насіли: «Ти не маєш права приймати такий дарунок! Це не

— Павле, як мати прийде, віддай їй п’ять тисяч. — Це з якого дива? — З такого, що вона нам позичала. — Тобі позичала, а не мені. —

— Сергію, це ти? Про щось до чаю не забув, купив? Давай-но швидше мий руки та йди до столу, будемо вечеряти! — гукнула з кухні Марина, зачувши, як

— Та що ж ви там порпаєтеся! Десяти гривень не вистачає! Або шукайте швидше, або викладайте хліб! — голос касирки, грубий і верескливий, різав слух гірше за іржаву

— Катрусю, ти й не уявляєш, кого я щойно зустріла, як до вас ішла! — І кого ж, мамо? — Катя поволі розбирала пакунок із продуктами. Вона просила

— Та хіба ж те, що вона при надії, дає їй право отак коверзувати? З’явиться дитинка — будемо і грошима помагати, і бачитися, але ж так жити просто

— Знаєш, Катрусю, я — нелюба дитина. Це навіть не образа, а просто гірка правда, яку я нарешті прийняла. Точніше, змирилася я давно, а от зараз ніби зовсім

— Я так і відрізала: на мене нехай навіть не розраховують. Глядіти не буду і грошима не поможу, бо то вже, знаєте, не просто дурня, а справжнє казна-що!

— Наш Василько хлопець статечний, на переправі коней не гонить. Увесь у діда мого, покійного Степана, пішов — той теж ніколи не хапав через край. Бувало, прийде в