– Все, моє життя у великому місті закінчилося. Доведеться повертатись у рідні краї. Колишня попросила звільнити її квартиру, фірма закрилася, тож ні роботи, ні житла
Аліні подзвонила її давня знайома Наталя. Подругами вони не були, але знайомі були вже років п’ять, відколи Аліна прийшла до неї вперше на масаж. Її Аліні рекомендували у
– О, а ось і ціла петиція, про образу Юлі, – посміхнулася Аліна, побачивши значок повідомлення. – Ну, почитаємо, в чому я цього разу завинила
П’ять пропущених дзвінків. П’ять! І це за якихось п’ятнадцять хвилин, які Аліна провела у ванній кімнаті. І, як завжди, всі дзвінки були від однієї людини. – Зараз ще
– Ось наша кімната. Ось ванна кімната. В ту кімнату заходити не будемо, там живе моя колишня, ви щойно з нею познайомилися, і мій син. А ось і він! Дмитрик, привітайся з тіткою Лілею
Віра з сином вечеряла, коли відкрилися вхідні двері. У коридорі почулася метушня і голос колишнього чоловіка: – Проходь, не соромся. Почувайся як удома, – говорив комусь чоловік. Віра
– Мама захотіла дорогий телефон. Я купив їй. Тобі для мами грошей шкода? – Телефон? Мамі? Я б зрозуміла, якби ти собі купив, але мамі
Коли Лариса виходила заміж, майбутній чоловік поставив умову: «Житимемо з моєю мамою». Лариса і не була проти. Майбутня свекруха завжди була привітною та гостинною. Квартира в чотири кімнати,
Іван з Миколою дружили з дитинства, разом навчалися, разом працювали, навіть відпочивали теж разом. Микола перший побачив красуню Христину, яка відпочивала на пляжі разом із подругами
Іван стояв перед дзеркалом і вже кілька хвилин намагався зав’язати краватку, але все одно в нього виходила якась нісенітниця. – Та що це таке, – подумав він, але
— А ось так, мама не розраховувала на те, що я з невдалого заміжжя можу додому повернутися, вона з чоловіком стала жити рік тому, тепер реєструвати стосунки збираються. А я тут до чого? Чому орендувати квартиру маю й іпотеку брати? Посварилася ще й із нею, вона риданнями мене збиралася пройняти. Не пройняла
— Ну взагалі вже ніяк разом, не можу, не хочу, втомилася вже терпіти, – каже з подругою Влада. – У декреті мій чоловік себе показав у всій красі.
— Я всю свою юність із вашою донькою сиділа, коли мої подружки гуляли і дружили, заміж виходили. Я вас не питала, куди вам стільки? І ти, будь ласка, не цікався. Я з вашої милості залишилася старою дівою, без освіти, бо з Віркою сиділа. І зараз ти мені дорікаєш квартирою, що дісталася від діда? За неї більше мільйона ніхто не дасть
Дід тобі квартиру подарував. Бабуся дарчу на дачу підписала. Тепер ти з боку батька пішла нерухомість збирати? Куди тобі стільки? Донька подивилася на матір і підняла брови. —
— І важко, і грошей платять мало. Ну подумай сама: вона отримує 700 гривень за добу. Тиждень – через тиждень. Хіба це багато? Сидить там цілодобово цей тиждень, ночувати доводиться так само. Зате незалежна. Тільки тепер чомусь натякає, що ми б їй могли й допомагати. Мовляв, вона на шию нам не сідає, підробляє, але їй мало, дайте ще, – розповідає подрузі Лариса. – А з чого ще? І потім, як вона нам відповіла… Після цього всяке бажання допомагати зникло
— А хто винен у тому, що в неї пенсія маленька? Довгий час вона не працювала взагалі, потім влаштовувалася в такі місця, щоб робота не напружувала. Але ми
— Ніно, а кавуни, глянь, кавуни якезні! От нам би такий сорт вирощувати. – Микола любив кавуни, і навіть солив їх. — Ой, треба додому купити, і диню діти просили. Микола поправив кашкет, що рятувала його темну голову від сонця: – І кепку Вовці. А може Ірці сукню довгу купимо? — І куди вона в ній піде? Краще костюмчик узяти, – сказала дружина
Осіннє сонце ще намагалося зігріти своїми, туго натягнутими променями, городи, на яких був прибраний майже весь урожай. Ніна копалася під навісом, де ще лежали овочі, які треба було
— Оленко, дитинко, – її голос, як завжди приторно-солодкий, сочився фальшивою турботою. Ольга Петрівна майстерно грала роль турботливої свекрухи. – Я ж тільки хочу допомогти! Ти така молода, недосвідчена… Квартира в центрі – це, звісно, чудовий спадок, але подумай сама: вона стара, потребує капітального ремонту. А якщо продати
Сонячні промені косо падали на старий дубовий паркет, висвічуючи химерний візерунок із потертостей і подряпин. Кожна з них – як рядок у книзі спогадів. Ось тут я вчилася

You cannot copy content of this page