Життєві історії

Олена Петрівна ніколи особливо не тішила себе ілюзіями. Вона була жінкою розсудливою і дивилася на світ без прикрас. Жили вони небагато, не з графського роду, у невеличкому містечку

— Усі вільні, а ви, Алло Леонідівно, будь ласка, затримайтесь, — суворо промовив начальник сектора після наради з підбиття підсумків роботи. Алла приречено зітхнула. Здавалося, попри всі її

Галина Михайлівна та Валерій Іванович сиділи на кухні, допиваючи чай. За вікном шумів на вітрі листок, наче вторячи їхнім тихим розмовам. Їхня єдина донечка Марійка нещодавно вийшла заміж

Тетяна Андріївна йшла до сусіднього села до старої баби Зіни пішки у важливій справі. По цій справі тільки пішки треба йти, це вона не з чуток знала. Через

— Олеже, нашому синові потрібен новий телефон і кросівки, — за вечерею повідомила чоловікові Олена. — Картоплю смачно посмажила, а можеш ще одну котлетку покласти, а що сама

Оленка прийшла з роботи пізно й була не в гуморі. Мама вийшла: — Оленко, вечеряти будеш? На кухні котлети й тушковані овочі на плиті. — Не хочу нічого,

— Мамочко, — ледь чутно шепочу в слухавку, — я до тебе завтра заскочу, сьогодні просто геть нічого не встигла, замоталася так, що й світу білого не бачу.

— Не смій їх запрошувати! Чуєш? За жодних обставин! — Та це ж твій день народження. Тридцять п’ять років — серйозна дата. — Плювати. Я їх бачити не

Іван із Тетяною спокійно собі обідали, аж тут двері відчиняються, і до хати заходить якась неохайна жінка. Кинула недбало свій старий рюкзак у куток і каже: — Ну,

— Та хто ти така, щоб мені вказувати! — Зоя Петрівна жбурнула ганчірку просто в обличчя невістці. — У моєму домі живеш, мої харчі їси! Тамара витерла обличчя,