Життєві історії
Великдень для Сергія та Ганни Василенків завжди була чимось більшим, ніж просто червоним днем у календарі. Саме під густий передзвін великодніх дзвонів, шістнадцять років тому, вони вперше зустрілися
— Це як розуміти: «хочу відпочити»? — Степан аж ложку відклав, сердито глипнувши на дружину з-поза тарілки наваристого борщу. Телевізор бурмотів щось на фоні, але чоловікові раптом стало
Ніна Василівна якраз ліпила котлети — чотирнадцять уже лежали на деко, а фарш ще залишався, — коли подзвонила донька Олена. Неприродно бадьорим голосом вона повідомила, що завтра, на
— Оленко, а гайда з нами на Великдень? Ми на природу вибираємося, шашлички посмажимо, відпочинемо. З нами ще Колін колега буде. Ніби нормальний мужик: торік розлучився, зараз у
Марина прокинулася о п’ятій ранку. Великдень. Колись це було її улюблене свято, але останніми роками від одного цього слова всередині все неприємно стискалося. Бо Великдень означав одне: у
Літній вечір у селі — це щось особливе, знаєте. За верхівки ясенів повільно ховається багряне сонце, вкладаючись на спочинок. Де-не-де ще перегукуються півні, ліниво валують собаки, а з
Є речі, які неможливо «розбачити». Можна пробачити, якось забути, вмовити себе, що тобі здалося, але витравити з пам’яті — ні. Я збагнула це звичайнісінького буднього вечора на власній
Субота не задалася від самого ранку. О шостій Наталку розбудив дзвінок від сестри: пів години тому їхньої мами не стало. І хоч жінка давно готувала себе до найгіршого
Коробка була легкою. Я тримала її обіруч і не відкривала — просто стояла посеред кухні й дивилася на кришку, ретельно заклеєну скотчем по всьому периметру. Виток до витка,
Мені п’ятдесят дев’ять. І тільки тієї весни я вперше по-справжньому усвідомила: багато років поспіль усі наші родинні свята — Великдень, Новий рік, дні народження, травневі пікніки, поминальні дні