Головна

Життєві історії

— Ми за смаколиками приїхали! — бадьоро заявила Христина, по-хазяйськи проходячи в хату. — За закруткою вашою, Олено Миколаївно. За малиновим варенням, за огірочками. Вони ж у вас такі хрумкі виходять, Льошка все літо згадував
Життєві історії 0
Я дивилася на годинник і відчувала, як усередині щось обривається, залишаючи по собі неприємну, холодну порожнечу. На підвіконні тіснилася розсада: томати вже витягнулися і ніби просилися на волю,
— Любо, зроби каву! — вкотре лунає наказ з-за дверей вітальні. — Іди на кухню і зроби сам! — не витримує жінка, втрачаючи залишки терпіння. — Мені от цікаво, у тебе в офісі секретарки не було, хто ж тобі там каву носив?! — А тобі що, важко? В офісі в мене дружини не було, а вдома — є
Життєві історії 0
— Ми сваримося не через те, що я зараз сиджу вдома з дитиною. І навіть не через безгрошів’я, — Люба важко зітхнула, обхопивши обома руками теплу чашку з
— Це знову твоя мати накрутила? — Моя мати, на відміну від твоєї, має на це право! Вона з твоїми дітьми сидить! — Мої батьки теж їх на вихідні беруть! — Досить, Сергію, — вона приречено махнула рукою. — Їж, що там у холодильнику знайдеш, і йди спати в дитячу, на старий диван. Я з тобою в одне ліжко більше не ляжу
Життєві історії 0
Сергій переступив поріг, старанно роблячи вигляд, що абсолютно тверезий. Але ж хіба жінку, з якою прожив не один рік, обдуриш? Повітря в коридорі вмить стало важким, натягнутим, як
Насмажу повну сковорідку котлет, вийду на город гукнути своїх до столу, повертаємося — а Павлик стоїть і останні котлети просто зі сковорідки руками дожовує. А нам що? Порожні макарони? Чи ставай, бабо, і знову смаж
Життєві історії 0
«Ну що, Петрівно, здала свою трудову вахту? Хата вже порожня?» — голос моєї двоюрідної сестри у слухавці лунав бадьоро, а в мене на душі раптом стало так важко.
— Дітям сьогодні їсти й одягатися треба! — зривалася Настя, доведена до відчаю вічним безгрошів’ям. — А сам у три горла жереш, ще й м’ясо тобі подавай! — Крохоборка! Тобі для чоловіка шматка м’яса шкода
Життєві історії 0
— Твого Діму бачила. Постарів, з паличкою шкандибає, як дід старий. І уявляєш — у тій самій куртці, що ти йому тоді купувала! — Подруга подзвонила рано-вранці, ніби
— Треба ж, щоб усе як у людей було! — сяяла від щастя Лілія Сергіївна. — Усе за традиціями: ресторан, лімузин, розкішна сукня, весільна подорож. Таке ж раз у житті буває! А потім батьки три роки тягнули той кредит. Юля дивувалася, як Ірі не соромно заганяти їх у борги. — Вони самі так захотіли, я їх не заставляла
Життєві історії 0
— Іринці треба допомогти, — безапеляційно заявила мама. — І не треба тут ображатися, все по справедливості… «Та куди вже справедливіше», — гірко подумала Юля. Сперечатися з матір’ю
— Зять мій, хай йому грець, звісно, той ще фрукт. Зрадив — і крапка, тут жодних виправдань бути не може, — голос Надії тремтів, коли вона розливала окріп по чашках. — Але ж і донька моя, Полінка… Добра душа, сліпа довіра! Скільки ж я її, дурненьку, просила бути обережною. Я ж цю Оксану, її «найкращу подруженьку», роками наскрізь бачила
Життєві історії 0
Надія важко опустилася на стілець і нервово провела долонею по обличчю. На плиті тихенько посвистував чайник, але жінці було зовсім не до чаю. Вона підвела очі на свою
— Отут точно є гриби, — безапеляційно заявив він. — Зараз саме пішли білі, та й маслюків повно. За пів годинки назбираємо на маринад, буде взимку що на стіл поставити! — Ром, та не хочу я нічого маринувати
Життєві історії 0
Ліс насувався звідусіль — сирий, темний, глухий. Під ногами м’яко й моторошно пружинило торішнє листя, а в повітрі вже відчувався той особливий, холодний запах вечірньої вогкості. Олена ледь
— Звісно, я ж ніхто! Двадцять п’ять років життя тобі віддала, а тепер я порожнє місце! — образа, густо замішана на ненависті, кипіла в ній, як вишневе варення у тісній каструльці — булькала, пінилася, бризкала липкою солодкою отрутою. — Зате вона — свята! Лахудра погана! — Припини
Життєві історії 0
Раїса стояла посеред своєї тісної, пропахлої борщем кухні, нервово смикаючи ґудзик на новій карміновій кофтинці. Вона купила її вчора на ринку, віддавши чи не останні до зарплати гривні.
— А я ж бачила тоді, Таню, як ти мої троянди виривала. Хотіла вийти, та побоялася, що проклянеш. Я ж, Таню, все життя молилася, щоб ті квіти в тебе прижилися. Зробила собі таку прикмету: якщо цвістимуть, значить, ти мене колись простиш, і я житиму. А цієї зими мене так скрутило… Чую, що не викарабкаюся вже. Всохли мої троянди, Таню
Життєві історії 0
Кажуть, що справжньої жіночої дружби не буває. Тетяна б гірко розсміялася в обличчя тому, хто б таке бовкнув у роки її юності. Вони ж із Ніною були навіть

You cannot copy content of this page