І що, обирати між шматком м’яса для себе чи кіндером для дитини? — Ех, Оленко… Хіба ж у м’ясі щастя? Чи в кіндері? І без м’яса люди живуть, і без кіндерів. — Ну то й хай живуть. А я хочу і з м’ясом, і з кіндерами, і з відпусткою. Не хочу ковтати слинку, дивлячись, як моя дитина останнє яблуко доїдає. Не хочу, щоб моя дитина в обносках ходила
— Оленко, а гайда з нами на Великдень? Ми на природу вибираємося, шашлички посмажимо, відпочинемо. З нами ще Колін колега буде. Ніби нормальний мужик: торік розлучився, зараз у
Паски якісь блідуваті. Точно пекла, скільки треба? — Сорок хвилин, за рецептом. — А-а-а, — багатозначно похитала головою Валентина Іванівна. — Я завжди п’ятдесят тримаю. Інакше не пропікаються
Марина прокинулася о п’ятій ранку. Великдень. Колись це було її улюблене свято, але останніми роками від одного цього слова всередині все неприємно стискалося. Бо Великдень означав одне: у
— Дідуню, розкажи нам страшну казку! Розкажи! — А трапилася ця історія якраз на Великдень. Усе село заздалегідь готувалося: паски місили, крашанки малювали в цибулинні, ковбаси вудили. Свято ж яке велике! А після всеношної служби, удосвіта, священник біля церкви все те добро святив. Люди христосалися, цілувалися. І тільки як посвятять — тоді вже до столу, розговлятися. Такий звичай був. Святий закон
Літній вечір у селі — це щось особливе, знаєте. За верхівки ясенів повільно ховається багряне сонце, вкладаючись на спочинок. Де-не-де ще перегукуються півні, ліниво валують собаки, а з
— Ви годуєте немовля пережованими пельменями зі свого рота. Тістом, м’ясом, спеціями. Після всіх наших розмов і ваших обіцянок. — Ой, тільки не треба драми! Всі так виросли. Цілі покоління… — Я — не всі. Я мама цієї дитини. І я сказала: ні. Свекруха аж багрянцем узялася. Вона не звикла, щоб їй отак відрубували, дивлячись просто в очі. — Артеме! — гукнула вона в бік ванної. — А йди-но сюди, подивися, що твоя жінка влаштовує
Є речі, які неможливо «розбачити». Можна пробачити, якось забути, вмовити себе, що тобі здалося, але витравити з пам’яті — ні. Я збагнула це звичайнісінького буднього вечора на власній
— Нічого я не повертатиму! — вперлася свекруха. — Я вже ваші продукти зі своїми перемішала. Як я тепер розберу, де моє, а де ваше?! — Ну, думаю, свої запаси ми якось упізнаємо, — спокійно відповів син. — От зараз поїдемо забирати малих від Юлі, то й до тебе заскочимо. — Ні, я вас на поріг не пущу
Субота не задалася від самого ранку. О шостій Наталку розбудив дзвінок від сестри: пів години тому їхньої мами не стало. І хоч жінка давно готувала себе до найгіршого
Квартира зустріла мене запахом свіжого борщу — мама встигла зварити його зранку. Каструля стояла на вимкненій плиті під кришкою. Вона варила борщ до приїзду швидкої. Знала, що поїде, — і все одно зварила. Для кого? Для тата? Чи просто тому, що інакше не вміла
Коробка була легкою. Я тримала її обіруч і не відкривала — просто стояла посеред кухні й дивилася на кришку, ретельно заклеєну скотчем по всьому периметру. Виток до витка,
— Світланко, цього року я не накриватиму стіл, як завжди. Не маю сил, доню. Може, спечу одну пасочку для себе, крашанок трохи зроблю. Але збирати всіх не буду, не потягну. Вона якось важко помовчала в слухавку, а потім видала: — У сенсі — не накриватимеш? Я аж розгубилася. — Ну, в прямому, доню. Втомилася я. Спина пече, тиск. Просто не витягну
Мені п’ятдесят дев’ять. І тільки тієї весни я вперше по-справжньому усвідомила: багато років поспіль усі наші родинні свята — Великдень, Новий рік, дні народження, травневі пікніки, поминальні дні
Мало того, що ти на дружину геть не годишся — нечупара, білизну скласти не вмієш, їсти не готуєш, так ти ще й хамка несусвітня! — раптова гостя навіть оком не моргнула. Квартиру Анастасії першою покинула мати Ігната. За нею пішов і сам кавалер, а потім і частина його речей, які хлопець не зміг вивезти за один раз
— З цією кухнею я такого клопоту набралася, — зітхає тридцятирічна Анастасія. — Вона ж у мене то на виробництві застрягала, то з доставкою якісь дива відбувалися. Але…
— Господи, ти що сюди, з цілого кабана сало запхнула, чи що? — Мамо?! Матінко Божа… Як ти взагалі доперла такі клунки? І навіщо? І чому хоч би словом не обмовилася, що їдеш
Двері відчинилися не одразу. Ганна Степанівна навіть встигла трохи відсапатися, хоча дрібні краплинки поту продовжували зрадливо стікати з чола на перенісся та брови. За дверима спершу почувся якийсь
— Ну от, бабуню… Все сталося так, як ти й загадувала. Пам’ятаєш, ти казала: «Щасливі ті, хто на Великдень світ покидають. У ці дні ворота до раю відчинені навстіж… От би й мені, Артемку, на Великдень спочити». Скоро, вже зовсім скоро всі наші з’їдуться. Востаннє ти нас усіх навколо себе зібрала
Завтра Великдень. Для Артема це був не просто червоний день календаря, а справжнє свято душі, свято над святами. Бо саме цієї весняної пори, коли повітря пахне розквітлими абрикосами

You cannot copy content of this page