— У нормальних сім’ях няням, які ще й за покоївок працюють, не платять дванадцять тисяч гривень! — відрізала я. — Зайди в інтернет, подивися розцінки, дуже здивуєшся. Знаєш що, дорогенька? Завтра субота. А з понеділка я в тебе більше не працюю. Я тобі не прислуга. Не треба мені тут істерики влаштовувати через те, що я твої труси не прасую. Шукай собі когось зручнішого
Я ніколи не думала, що в п’ятдесят чотири роки мені доведеться ковтати сльози образи у власному домі. Ми сиділи з давньою подругою на моїй маленькій кухні, пили чай,
Тільки-но повертається зі своєї нібито риболовлі, одразу мені рибу під ніс тиче: мовляв, дивись, який улов. — Ну, то може, і справді наловив? — з надією припустила Іра. — А ти ходи сюди! — Анжела потягнула подругу на кухню, рішуче відчинила морозильну камеру. — Ось, дивися. Мені ту рибу вже складати нікуди. — Ну-у-у, це ж справжня риба, не муляж… — підтвердила Ірина. — Видно, що з річки чи з озера… — З базару
Того вечора затишну Іринину кухню наповнювали пахощі м’ятного чаю та, ніде правди діти, чогось трішки міцнішого — для душевнішої розмови. У гостях сиділа її найліпша коліжанка Анжела, з
Ой, а салат із чим? Із сиром? А з яким? Із найдешевшим магазинним? — і лице скривить так, ніби в мами в гостях жабу проковтнула. — Звісно, не від великого розуму вона так поводилася. Була б мудрішою — і працювала б, і якусь фінансову подушку собі зібрала б, — розмірковувала Оксана. — А так… Прийшла з колишнього дому з дитиною на руках і валізами шмаття
— Ніхто ж і не сперечається, що приходить такий вік, коли за кермо краще вже не сідати, — Оксанка розмірковувала вголос, неспішно нарізаючи ще теплий яблучний пиріг для
«Звіробій — рвати на Івана Купала, як сухо, в самому цвіту… Материнка — від кашлю і для жіночого здоров’я… Липу брати, поки цвіте, два-три дні всього, бо обсиплеться…» Чорнило подекуди зовсім вигоріло, деякі рядки вже й не розібрати — суцільна сліпа пляма замість слів. — Тут же нічого не прочитати, — примружилася Віталіна. — Ось тут, дивися, геть усе стерлося
— Мамо, ти мені пообіцяй одну річ. Більше нікому, чуєш, жодній живій душі нічого зі свого зілля не даватимеш. Повністю з цим зав’язуєш! Параска стояла біля гарячої печі.
— Ага, аби тільки борщі варити в тата навчилася, правда, зіронько? Татко ж навчить нашу дівчинку юшку варити, кашку мішати, підлоги натирати… Всьому татко навчить! Нема чого жінці кар’єру робити, жінка має діточок глядіти, а чоловік — працювати, — повчально заворкувала невістка, а свекруха їй тільки солодко підтакувала
— Нарешті мій Матвій перестав із ними спілкуватися! Я ж то давно ту пуповину відрізала, а він усе тягнув: «Ну це ж мама, Юлю, ну це ж мої
— Яно, ти маєш хоч трохи клепки в голові чи ні? — якось не витримала Ірина Степанівна. — Ти тягнеш малу дитину на будівництво! При цьому не дивишся за нею, сподіваючись на батька, діда чи бабу. А нам не до того! Мені треба нагодувати цілу бригаду мужиків, тебе, внучку. Твій чоловік гарує як проклятий, весь у пилюці! Навіщо ти приїхала
— Знаєш, я вже іноді думаю: та хай би воно все запалося з тим ремонтом! Сил моїх більше немає, — Ірина Степанівна втомлено опустилася на стілець і нервово
Виявляється, я п’ятнадцять років економила і збирала ті кошти тільки для того, щоб його сестрі квартиру купити! Вислухавши цю «геніальну» ідею, Марія твердо сказала своє вагоме «ні»
— Гроші поки що лежать на моєму рахунку, ніхто їх ще не зняв. Але я чудово розумію: якщо дійде до розлучення, а воно таки дійде, доведеться ділити все
А якось дістала з морозилки шмат сирого м’яса (і нащо діставала, якщо готує в хаті тільки Олеся?) і сховала його у свою тумбочку. Знайшли його вже тоді, коли по хаті пішов нестерпний дух
— Я тобі так скажу: мама все знала. Давно знала, просто вміло замилювала нам очі на всі ті бабусині «дивацтва». І знаєш що? Лариса теж була в курсі.
— Ні, це я дурна, стара дурепа! Що ж я наговорила? Язик мій — ворог мій! Прости мене, Христа ради, дурну безголову! Рідний ти мій, найрідніший! Чуєш? Прости бабцю! Малий схлипнув, обхопив мене рученятами за шию і притис свого плюшевого зайця до моєї щоки
Кажуть, материнське серце все бачить, але іноді воно сліпне від власної гордості. Коли мій Вітя вперше привів Ліду в дім, я ледь стрималася, щоб не вказати їм обом
— І шашлики смажив, і мене називав «мамочкою-Світланкою». А до батька Міри одразу почав звертатися «батя». Навіть пояснював, що справжнього батька в нього ніколи не було, а тут є в кого життєвого досвіду перейняти і по душах поговорити. — Втирався в довіру
Кажуть, людину по-справжньому пізнаєш у біді. А я тепер знаю інше: справжнє обличчя дехто показує лише тоді, коли зникає вигода. Я досі чую той брязкіт розбитої тарілки, яку

You cannot copy content of this page