Через людей одного разу я почула, що моя колишня свекруха шкодувала через роки після нашого розлучення і казала: «перша невістка була золото, шкодую, що розвела їх», був порив душі поїхати заради сина до них з подарунками, вони старі вже свекру 80, і свекрусі під 80, мені шкода їх, і в глибині душі я їх давно пробачила

Ось уже як 20 років мене дуже мучить одне питання. Ми з колишнім чоловіком у розлученні 18 років. Сина я виховала сама. Свекри мої мене не прийняли, думали, що я із сім’ї з грошима і мої родичі допомагатимуть. Це дико звучить, розумію, що це складно зрозуміти, але так. Сина їх я любила без пам’яті, абсолютно на всі примхи свекрухи я реагувала болісно, вона нас розводила, як могла.

Підлаштовувала різні підступи вони, ну не підійшла я їм ніяк. Ні мої борщі, котлети, чистота, доглянутий їхній син, чистота в домі та народження їхнього онука не зупинило від того, щоб нас із сином вигнати з їхнього життя та дому. І ось я зовсім юна з маленькою дитиною одинока мати залишилася одна без жодної допомоги на існування.

Пішла у квартиру мами, а вона зайнята була завжди лише собою. Після розлучення мене попросили більше ніколи їхню родину не турбувати, не дзвонити, ні про що не просити, і онука вони не хотіли бачити. Я просила, благала і плакала, що наше розлучення з їхнім сином це одне — не люблять вони мене, не хочуть вони бачити мене, то син нехай знає, що в нього є бабуся та дідусь. До речі, я без батька виросла і тому для мене ця тема дуже болюча.

Колишній чоловік дуже скоро знайшов мені заміну, одружився з молодою, красивою і з дуже забезпеченою сім’єю дівчиною з вищого суспільства. Зрозуміло, що я — безбатьківщина, без вищої освіти і без забезпеченої рідні навіть у підмітки їй не годилася.

І стали ми з синочком жити та вирішувати проблеми у міру надходження. Пролетіли роки, як один день. Зараз мені 40+ та синові 20+. У нас все добре. Особисте життя я так і не влаштувала, побита душа була дуже, з величезним потрясінням на все життя від першого і справжнього кохання.

Через людей одного разу я почула, що моя колишня свекруха шкодувала через роки після нашого розлучення і казала: «перша невістка була золото, шкодую, що розвела їх». Був порив душі поїхати заради сина до них з подарунками, вони старі вже свекру 80, і свекрусі під 80. Мені шкода їх, і в глибині душі я їх давно пробачила.

І сина я ніколи не налаштовувала проти них, а лише говорила: «синку, треба всіх прощати, всі люди різні, зі своєю долею, ну ось вони такі». І пропонувала йому дати адресу, купити на Новий рік подарунки, і щоб він поїхав до діда з бабою, адже що для людей похилого віку важливо?

Це ж щастя, мабуть, побачити копію їхнього сина, первістка? Зрозуміло, що колишній чоловік ще має дітей. Але син пішов у їхню породу, такий ж товстошкірий, каже: «не хочу, я їм не потрібен і вони чужі мені». А я з кожним днем думаю, адже роки так летять, ніхто не йде назустріч одне одному, батько нічого не хоче робити, йому 50 років. Баба з дідом теж не приїжджають та не шукають з нами зустрічі майже 20 років. Що робити? Сумління тільки мене одну мучить. Або змиритися?