Борис Семенович Загребельний, свіжовиголений пенсіонер, з’явився перед вербівчанами як новоспечений мешканець. Швидко обжився й познайомився з усіма. Він у цьому селі Вербівка хатинку купив.
З’явилися в нього й друзі, як-от, наприклад, Сергій Степаненко та Віктор Бурлака.
Чоловіки в одного підприємця на заготівлі дров працюють. Напрацюються, що й ніг не чують, прийдуть додому… і тут би потішити себе, зігрітися, як то кажуть, а Орися та Галина одразу заборонять чоловікам, ніяких “розслабонів”, нічого дурницями займатися.
— Ну чого ти зразу «шлагбаум» мені опускаєш? — питає Сергій. — Я що, зовсім пропащий…
Але Орися добре пам’ятала, як років двадцять тому звела оковита половину села, й ті, хто не здалися, то завдяки їхнім дружинам.
— Не дам! От — бачив?! — Галина, так узагалі ще зліша щодо цієї справи, одразу нападає.
— От напала, бісова мати, — бурчить Віктор. — От з мене вимагаєш, про силу волі розказуєш, а сама…
— А що «сама»? — Галина руки в боки — м’які в неї стегна, та й сама вона вся м’яка. І цієї м’якості чимало.
— Краще б ти схудла! — видав у помсту Віктор, сам же він худий, як стручок.
І для Галини слова ці найобразливіші, бо все життя мріє хоча б десяток кіло скинути. Самій хочеться, а тут ще чоловік на нерви капає.
Змовчала.
Зібралася, пішла до Орисі — дружба в них давня.
— Чуєш, може, худнути почнемо, — запропонувала вона, — а то мій уже дорікає.
Орися теж зайвими кілограмами стурбована, але не так щоб дуже, але є мрія… а то он по телевізору такі красуні крутяться, за віком-то вже пенсіонерки, а якщо ззаду подивитися, то дівчатка їй-Богу.
— А як? — питає Орися. — Я вже крем пробувала, що привозили…
— Викинь його, шарлатани приїжджали, от і продали нам. Не помагає — перевірено.
— Це точно, Галю. А чоловікові своєму, скажу тобі по секрету, сподобатися хочеться… ну от як раніше, як перший раз.
Регоче Галина.
— Ну ти дала — «як перший раз» — хоч би як другий раз, ну або хоча б як років десять тому… коротше, треба схуднути. А то тільки відвернуся, так мій одразу «очі заллє»….
Я йому: от чого ти пʼєш? А він мені: «а це, щоб ти мені більше сподобалася…» Ну не гад же? Жартує, значить, він так. Я тепер строго з ним, заборонила геть, так і сказала: люби мене по тверезому.
— Ну і як, тримається?
— А куди діватися, тримається.
— Мій теж ніби тримається, от хочу сюрприз йому зробити — схуднути б мені.
Тут підходить ще одна, своя сільська — Віра Свириденко. — Про що розмова, дівчата?
— Та про те саме: як би схуднути.
— Ой і мені хочеться! Слухайте, не знаю, вірити чи ні, але сусід мій, що Василь Семенович…
— Та який він тобі сусід? Через вулицю живе…
— Добре, все одно сусід… так от зустріла його вчора, а він мені розказує про якусь спеціальну систему….
Думала, баночки якісь втюхувати стане, а він каже: «ні, це особлива система, моя, особиста, я раніше на спеціальному підприємстві працював, так от там для директорів розробляли вправи, щоб живіт не випирав. Директори ці, а ще й генерали були, вони на різні важливі наради їздили, так от, щоб не соромно було, для них ця система розроблена».
— Ну а чого він сюди приперся, як такий спеціаліст? — спитала Галина.
— Так на пенсії. А знання ж залишилися.
— Підозріло це все, — сказала Орися.
— Але перевірити можна, — запропонувала Віра.
— Та підемо хоч зараз перевіримо, — вирішила Галина.
Василь Семенович, треба сказати, сам чоловік стрункий, хоч і пенсіонер. Вийшов він, а перед ним три жінки – в тілі такі, добротні жінки. Причепурився.
— Чим можу бути зобов’язаний?
— Та ніяких ще зобов’язань, прийшли дізнатися про спеціальну програму…
— А-ааа, ласкаво прошу, — хвіртку розчинив і до себе запросив.
Вдома чайок одразу, а жінки давлять на нього, цікавляться, чи правда, що схуднути можна за допомогою його програми.
— Можна, — каже Загребельний.
— Тільки одразу скажу, — застерігає Галина, — ніяких виснажливих процедур.
— Усе тільки в задоволення, — обіцяє Василь Семенович. — Це ж курорт. Ні, це навіть краще за курорт! По-перше, поруч, по-друге, свіжо, легко… як метелики літати будете…
— Їхати кудись треба? — питає Орися.
— Зовсім недалеко, тут поруч. І ніяких сторонніх осіб.
— Чоловіка залишити й поїхати? — замислилися жінки.
— А я можу, я згодна! — зраділа Віра Свириденко. — Мені чатувати нікого.
— А ми що — гірші? Ми теж можемо. Вже на тиждень можемо дозволити, як це курорт.
Василь Семенович чайок підливає й розказує:
— Це будиночок відпочинку в мене, майже в лісі, та тут недалеко… галявинка там, трави пахучі, струмок дзюрчить, краса…
— А хто там ще?
— А нікого поки що. Для вас зручно буде, навіщо сторонній погляд…
— І то правда. А скільки ж ти береш за це?
— Та дрібниці. Давайте проїдемо, самі переконаєтеся.
Їхати з пів години. Місце, й справді, благодатне.
Жінки здивувалися: все життя тут живуть, а цей клаптик під сонцем без уваги залишився.
Будиночок дерев’яний, як казковий, городик маленький поруч, кущі смородини, малини, ще там дещо посаджено.
— От тут і ліжко є, от і піч…
— Ну якщо це курорт, чому самі готувати мусимо? — питає Орися. Та й Галина з Вірою розгубилися.
— От! От, шановні пані, в цьому й полягає спеціальна програма. За садибою треба доглядати й прибирати, город поливати й полоти. А от ще вікна б помити, та там он діляночку скопати…
— Ти що, кріпаків безкоштовних шукаєш? — обурилася Галина. — Знайшов дурнів.
— Даремно ви так. Нема тут дурнів, переді мною розумні… чарівні пані… тому й пропоную вам особливу програму. Саме тут, на свіжому, найсвіжішому повітрі, докладаючи руки, нахиляючи спину, ви позбудетеся зайвого тягаря…
— Так ми й удома це можемо робити! — крикнула Орися.
— Але ж не виходить удома, — парирував Василь Семенович.
– Сенс в чому: тут строго по годинах, сумлінно, не шкодуючи себе, трудитися на совість. От тоді й буде результат. А ввечері — на річку. Треба буде перепливти рази хоч 3….
Ну, послухайте, милі пані, я ж ні копійки не беру за оренду цих казкових апартаментів… зате який ефект! Місяць — і чоловіки вас не впізнають.
— Місяць?! Та ти що? Хіба я залишу свого чоловіка на місяць, він же там зіп’ється…
— Ну добре, на два тижні, щоб переконатися, що ефект є. От хоча б пару кіло скинете, дякувати мені будете.
На другий день, заявивши чоловікам, що вирушають у санаторій, ну або на курорт, загалом, наплели щось на кшталт оздоровчих курсів у райцентрі й поїхали.
Але обіцяли навідуватися.
Сергій та Віктор клятвено запевнили, що ні краплі, що за житлом доглянуть.
— І посуд мити самій? — спитала Віра.
— Звісно, милі пані, в цьому теж своя чарівність і (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) користь. До речі, продукти частково надаю, можете користуватися. Ну й ось інструкція з роботи на городі. Ось так не нахилятися, спина болітиме, краще — так.
І від городика до будиночка рівно п’ятдесят кроків, тож за день вам бажано раз сто пройтися туди й назад. Загалом, дрібниці. До струмка метрів п’ятсот — можна воду звідти брати. І до річки теж недалечко.
— Ого, пів кілометра — так далеко тягати!
— Так вас же троє. Повірте, ефект не змусить вас чекати. Мої клієнти, суцільно начальство, досі вдячні.
Головне, сумлінно все виконувати, не обманювати себе ж, й результат на лице… на тіло, можна сказати.
Три дні Галина, Орися та Віра старанно займалися господарством на «базі відпочинку» Василя Загребельного.
Старанно нахилялися на городику, носили воду, мили вікна, мили підлоги, скопали цілину… а потім засумували за домом.
— Душа болить, як там мій Сергійко, — зізналася Орися, — гляньте, дівчата, чи не схудла я.
— Рано ще, орати й орати на тобі, — хихикнула Галина.
— Ну й тобі так само, — образилася Орися. — Навідаюся я все ж таки додому, гляну що там.
— Ага, і розкриєш наш спільний секрет.
— Не бійся, Галю, знайду, що сказати… забула, скажу халат чи ще щось.
— Головне, щоб Василь Семенович нас не видав зі своєю особливою програмою, — побоювалася Віра.
— Хай спробує, спалю його хатинку на курячих ніжках, — пообіцяла Галина.
З усіх трьох машину водила тільки Орися, її машиною сюди й приїхали. І от Орися також своїм «жигулем» поїхала до Вербівки.
Було надвечір.
Тихо під’їхала, зайшла у двір, а двері до квартирки відчинені, ніби забули зачинити.
Голоси чути. Віктор і Сергій перемовляються. А ще третій голос… Орися повірити не може: це ж Василь Семенович… і чого він тут забув?
— Це ти добре придумав про особливу програму, — каже Віктор, посміюючись, — молодець, Семеновичу.
— Дай, потисну твою руку, — просить Сергій, — а то ж уже не знав, куди здихатися. До дітей у місто не їде… тільки вдома й сидить, мене чатує…
— Та-аак, мужики, виручив я вас, — відкликається Василь Загребельний. — Правда, на місяць умовити не вийшло, але зате два тижні свободи вам.
Чути, як брязкає посуд і запах такий… ну зрозуміло, який запах — чоловіки відпочивають.
В Орисі подих перехопило, все вона зрозуміла, хоче (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) вже двері навстіж, та за сковорідку, але зупинилася, губу закусила, боїться сполохати.
Набралася терпіння, вийшла за калитку і машиною назад. Гонить свій «жигуль», усередині все кипить.
— Ну що, дівчата, розвели нас, як останніх… Кому повірили? Генералів він, бачте, за своєю програмою ганяв… ага, зараз…
— Ірко, ти чого?
— Сидимо тут, як дурепи, гаруємо за особливою програмою Семеновича, а там наші чоловіки за комір закладають. Та ще й радіють, що нас із дому спровадили… от як!
— Та не може бути!
— А поїхали! Самі переконаєтеся.
Рвонули жінки назад, навіть речі свої забули. Ну й накрили весь цей «сходняк».
Віктору й Сергію дісталося, звісно, бо вони з Семеновичем у долі були.
Дізналися, що в нього «будиночок відпочинку» є, от і запропонували «сплавити» своїх дружин, та самим посидіти, щоб ніхто мозок не виїдав.
Ну, а Семенович придумав про свою програму схуднення й чутку пустив.
Висловилася Галина, а потім розплакалася:
— Я тут для нього стараюся, худну, а він он що…
— Ну добре, Галю, ну винен, — Віктор лащиться, ухопитися за м’які боки хоче.
— Відчепись, товста я.
— Ні-і, ти схудла…
— Ага, давай, прикидайся.
— Ну, правда, Галюню, ну невже я твої дев’яносто від дев’яноста двох не відрізню?
Зрозуміла, що обманює, але все одно приємно. Помирилися вони. Галина менше стала обмежувати, під особистим наглядом наливала й строго по видачі.
А Сергій своїй Орисі взагалі сказав, що його все влаштовує, і що зайвої ваги в ній — ні грама.
І тільки на Василя Семеновича ще довго ображалися.
За його аферу прізвище йому переінакшили: замість Загребельний став “Забрехельний”.
— Це тобі за твої фокуси-мокуси, — сказала Галина, — скажи спасибі, що хатинку твою не спалила.
— Але ж допомагає мій засіб, — намагався виправдатися Семенович.
І тільки Віра ні слова не сказала йому.
— Вибачте, Віро Павлівно, що ввів в оману, — сказав Семенович, — ніяка ви, вибачте, не повна… ну якщо тільки трохи повненька… але вам це дуже навіть пасує. І взагалі, ви мені подобаєтеся.
— Лестите, Василю Семеновичу, — ображено сказала Віра.
— Клянуся, ні… може відпочинемо з вами віч-на-віч на моїй дачі…
— Городик поливати треба? — спитала єхидно Віра.
— Ні, що ви, городик я й сам полив, навіть ягоду зібрав, пригостити вас хочу. І Галину з Орисею теж пригощу.
Наступного року Віра й Василь Семенович їздили до свого лісового будиночка разом і господарство вели разом.
Простила вона йому того «Забрехельного».
Орися й Галина довго згадували свою ударну працю на «фазенді» Семеновича.
А потім умовили чоловіків розширити городи і посадити справжній сад. Сподобалося, загалом.
І для зарядки, і для користі. А ще тому, що спільна праця зближує, та ще й на свіжому повітрі.
