Чи виконали чи ні Сашко з Олею свою обіцянку, не знаю. Тому що невдовзі після цього вони з нашого маленького містечка поїхали

А побралися Сашко з Олею, коли це було ще непристойно. Було їм тоді по 18 років. А дружили ще з дитинства, з першого класу.

Коли у одежі на виріст прийшли до школи, тримаючи в руках квіти, то на першому ж уроці Саша попросив Ульяну Іванівну, вчительку їхню першу, взявши її довірливо за руку, щоб вона посадила його з тією дівчинкою, у якої коси довгі.

Та тільки-но посміхнулася і сказала:

— Ну, звичайно.
Так вони разом і почали проводити багато часу. Як потім з’ясувалося – на все життя.

Коли Сашко сів поруч із нею, Оля трохи посунулася, щоб плаття їй не зім’яв, і відразу ж зробила йому зауваження:

— Руки на парту поклади І не метушись. На дошку дивися, а не на мене.

І Сашко все зробив, як Оля йому наказала. З того часу і почав її слухатися. Завжди. І в усьому. А потім Оля одразу ж стала у них у родині головною.

Додому вони ходили разом. Завжди. Але портфель Олі Сашко не ніс, бо коли першого дня спробував, вона йому сказала:

— І не думай! А то будуть глузувати з нас, що ми разом!! Ще чого не вистачало!
І він більше ніколи навіть не намагався, але, коли стали вони старшими і ходили гуляти в сусідній гай, він, навіть не питаючи Олі думки, брав її на руки і переносив, разом із сумкою або з чим там вона ще була, через струмки або через калюжі.

А то просто брав на руки, коли особливо був захоплений нею. Просто брав і ніс. А вона й не заперечувала. І сприймала це як належне.

Але вже й Оля Сашка берегла. Берегла, як свою рідну людину. Щоранку, коли він перед школою чекав її на розі, щоб мама Олі з вікна не побачила.

Завжли пильно його оглядала, обов’язково щось поправляла в туалеті, тільки потім вставала з ним поряд і йшла до школи.
Коли Сашко бився з хлопцями (нормальна чоловіча поведінка!), Оля підходила, відводила Сашка від цього, взявши за руку, казала:

— Не треба, хлопці, все одно він вас переможе — і вела.

Ось як Оля була все життя у своєму коханому впевнена, так і Сашко у ній.
Коли у Саші не стало мами, у 7-му класі, він навіть плакати одразу не наважився, а спочатку до Олі пішов.

Прийшов, глянув на неї, довго, від самих дверей, і сказав:
— Мами не стало, а потім повільно сповз на підлогу, спираючись спиною об стіну.

Оля до нього підійшла, сказала не реви, взяла Сашка за руку і повела його до нього ж додому. Там одразу почала робити все як треба: дзвонити, прибирати, мити.

Але весь цей час вона якось Сашка торкалася, щоб ні на мить він не залишався без неї. Після похорону Саня перебрався жити в будинок Олі.

Це ж нормально. Ніхто й не заперечував. Але жили вони в різних кімнатах, як і належить хлопчику та дівчинці. І батьків Олі він кликав дядько Андрій та тітка Мишко.

Тому що мати в Олі була вірменкою, і звали її Міне. Все було затишно в їхньому будинку.

Коли закінчили діти дев’ятий клас, то прийшли до батьків і сказали, що одружуватимуться, бо школа це дитячий садок і там їм нічого робити. Одружаться, значить, працюватимуть і навчатимуться у вечірній школі

Чи виконали чи ні Сашко з Олею свою обіцянку, не знаю. Тому що невдовзі після цього вони з нашого маленького містечка поїхали.

І якось поступово всі почали про них забувати. Адже так вже влаштовані люди, що забувають навіть найсвітліше у своєму житті.

А життя йшло, багате на прикрощі і не надто щедре на радості. Усі ми, їхні колишні однокласники, виросли, були вже свої родини, діти, а потім і онуки, а тому про Олю та Сашу майже не згадували.

Якщо ж це траплялося, то якось тепліло на серці, і посмішка з’являлася на вустах. І не тільки в мене одного, певен!

А якось, несподівано, вже ближче до вечора, я раптом на вулиці зустрів Сашка. Він був уже старий, але ще бадьорий і міцний.

Ми одне одного одразу впізнали. Привіталися.

І зайшли до кафе поряд, щоб поговорити. Тут він мені й сказав, що привіз до рідного міста Олю.

Після аварії, куди вони разом потрапили, Сашко нічого, прийшов у себе, а ось у Олі відмовили ноги, тепер вона в інвалідному візку.

І нещодавно сказала Сашкові, що померти вона хотіла б на батьківщині. Ось так.

Але не стало Сашка раніше за Олю. За рік після повернення.

Ховали його Оля та шестеро дітей з онуками, що приїхали буквально з усіх міст.
Тепер Оля завжди у чорному.

Щовечора вона котить свою коляску, крутить міцними руками її колеса, повз мої вікна, на могилу до Сашка.
Там сидить, довго-довго, не плаче, а дивиться на згасаючий захід сонця на горизонті і ніби чекає зустрічі зі своїм Сашком.