— Чим ти будеш Стаса годувати? – знову сунулася вона до невістки. — Тим самим, чим і всіх інших: макарони та котлети. — І часто ви так харчуєтеся? – незадоволено стиснула губи свекруха. – Потрібні овочі, крупи, а не ось це. Мабуть, той факт, що мама чоловіка затрималася довше, ніж зазвичай, зіграв свою роль

Стас повернувся з роботи, і Ліза, поцілувавши чоловіка, тут же кинулася на кухню. Щойно приготувалася лазанья, і дівчина була рада, що чоловік повернувся вчасно. Отже, вони повечеряють гарячою, свіжоприготованою їжею, а не, як часом буває, розігрітою в мікрохвильовці.

— Як Уляна? – запитав Стас, слідуючи за дружиною.

— Вередувала сьогодні… Але на вулиці снігопад, напевно, реагує на погоду.

Тільки поприбирати нормально не змогла, вона з рук майже не злазила. А зараз заснула. Зарано, звісно, завтра, мабуть, підніметься ні світ ні зоря.

— Зрозуміло… – зітхнув чоловік. – Те, що прибрати не встигла – погано. Завтра мама в гості зібралася.

Ліза перестала накладати їжу і подивилася на Стаса.

— Знову?!

— Ну, вона хоче з онукою побачитися. Та й тобі допомога.

— Стасе, – мало не закричала Ліза, – мені не потрібна її допомога! І її нескінченні докори, і поради щодо виховання доньки. Щоразу, коли вона приїжджає, я не відпочиваю! Я виснажена, як собака!

— Але це моя мама, Лізо, – обурився чоловік. – Я ж не можу їй заборонити бачитися з онукою!

— Але ти можеш їй сказати, щоб вона перестала читати мені нотації.

— Ти перебільшуєш, – махнув рукою Стас. – Вона просто хоче кращого для онуки, ось і все.

— Перебільшую?! – у Лізи навіть сльози на очах виступили. – Я сиджу вдома з маленькою дитиною. Я готую, прибираю, гуляю з Уляною і їжджу з нею по поліклініках. Так, я втомлююся, але ніколи тобі не скаржилася! Вдома майже завжди чисто, і коли ти повертаєшся з роботи, на тебе чекає смачна вечеря. А після, ти йдеш спати, а я мию посуд, купаю дитину і вкладаю її. Це сьогодні вона раніше заснула, вважай, у мене ввечері відпочинок буде!

— Усі так живуть, – обурився Стас. – Я ж на роботі теж втомлююся!

— Та я не проти так жити! – скрикнула дівчина. – Я проти того, щоб твоя мама говорила мені, що я погана господиня і погано стежу за дитиною!

— Вона так і не каже, – буркнув чоловік, косячись у бік лазаньї, яку так і не дочекався.

— А що вона тоді має на увазі, коли тикає мене носом у маленький куточок, де знайшла пил? Випадково його там не виявити, тільки якщо шукати! Або що значить, коли вона заявляє, що Уляна примхлива, бо я мало з нею часу проводжу? Га?

— Що ти завелася? Давай уже вечеряти сядемо, – вирішив змінити тему чоловік.

— Знаєш, у мене апетит якось пропав, – розсерджено промовила Ліза. – Їж один.

Дівчина вийшла з кухні, а Стасу довелося самому накладати собі їжу, а потім їсти на самоті.

Він щиро вважав, що Ліза перебільшує. Їй, розумієш, слова не скажи. Та й не так уже в них і чисто… То сушарка не розібрана, то іграшки подекуди розкидані. Ні, він не має жодних претензій. Просто Ліза на звання супер-господині не претендує. А мама допомогти хоче. Вона дуже любить порядок. Що такого, якщо вона й вказала на якісь недоліки.

Наступного ранку Ліза не вийшла проводжати свого чоловіка на роботу. Вона годувала Уляну і крикнула лише скупе «бувай».

А через годину пролунав дзвінок у двері. Ліза вже знала, хто прийшов, і навіть виникла думка просто не відчиняти. Але, на жаль, виховання не дозволило.

— Щось у вас у квартирі якийсь запах неприємний, – перше, що сказала свекруха, коли увійшла.

— Здрастуйте, Любов Романівно, – сухо привіталася дівчина.

— Привіт, Лізо. Де моя улюблена внучка?

— У кімнаті, грається, – відповіла Ліза, приймаючи пальто свекрухи.

— Одна?! Ти її одну в кімнаті залишила?!

— Я пішла вам двері відчинити, – крізь зуби процідила вона.

— Усе одно. Треба було на ручки взяти й разом із нею прийти.

— Дитині іноді потрібно бути самій, щоб не звикала до рук, – якомога спокійніше роз’яснила Ліза.

— Що за дурість?! – фиркнула Любов Романівна.

Помивши руки, вона одразу ж попрямувала до внучки.

— Привіт, моя хороша, – витягла свекруха Уляну з манежу. – Мама тебе кинула, так? Ну, нічого, бабуся тут. До речі, Лізо, – звернулася вона до невістки, – треба у ванній рушник поміняти. Уже несвіжий.

— Я його тільки вранці повісила, – пробурмотіла Ліза.

— Не знаю. Значить, прати краще треба, – відрізала свекруха, і тут же перейшла на сюсюкання, – бабуся зробить із твоєї мами господиню, не переживай.

Ліза розвернулася і вийшла з кімнати. Весь день їй це терпіти. Стас, звісно, молодець. Чомусь його мама приїжджає завжди, коли його немає вдома. Хоча, Любов Романівна недоліки сина якось не помічає.

Поки свекруха возилася з Уляною, Ліза пішла готувати доньці суп.

— Ти не правильно робиш, – сунула свій ніс Любов Романівна на кухню, тягаючи Уляну. – Я тебе навчу.

— Я вмію варити суп! – рявкнула Ліза. – Грайте з Уляною.

— А ти мені не хами, – фиркнула Любов Романівна, щоправда, виходячи з кухні.

Єдиним плюсом приїзду свекрухи було те, що вона брала Уляну і йшла з нею на вулицю на дві години. У ці дві години Ліза приводила нерви в порядок і намагалася хоч трохи відпочити. Але, коли вони поверталися, у дівчини знову починало сіпатися око.

Зазвичай, Любов Романівна їхала годині о п’ятій. Але цього разу вирішила дочекатися свого сина.

— Чим ти будеш Стаса годувати? – знову сунулася вона до невістки.

— Тим самим, чим і всіх інших: макарони та котлети.

— І часто ви так харчуєтеся? – незадоволено стиснула губи свекруха. – Потрібні овочі, крупи, а не ось це.

Мабуть, той факт, що мама чоловіка затрималася довше, ніж зазвичай, зіграв свою роль. Зазвичай, Ліза витримувала і не вступала у відкритий конфлікт, вважаючи, що літню жінку вже не перевиховаєш, а свої нерви ще знадобляться. Але сьогодні вона не витримала.

Ліза мовчки відклала ложку, а потім підійшла до свекрухи і забрала в неї з рук Уляну.

— Вам пора, – відрізала вона.

— У якому сенсі? – нетямущо втупилася на неї жінка.

— Я втомилася від ваших моралей. Я готуватиму те, що хочу. І дитину я виховуватиму так, як вважаю за потрібне. І якщо ви хочете бачитися з онукою, то ви маєте домовлятися зі мною, а не зі своїм сином. Вам ясно?

— Та як ти смієш?! – обурилася Любов Романівна. – Ти хто така, щоб мені вказувати?!

— А ви хто така?! – запитала Ліза. – Знаєте, я живу з вашим сином, і можу сказати, що ви теж виховали його так собі! Навіть тарілку за собою прибрати не може.

— Хамка! – рявкнула свекруха.

І в цей момент якраз прийшов Стас.

— О, привіт, мамо, – посміхнувся він, але, побачивши, що тут назріває буря, одразу ж стер посмішку з обличчя. – Що трапилося?

— Твоя дружина мені нахамила! – тут же поскаржилася мати.

— Я вам не хамила, а пояснила правила перебування в моєму домі. Якщо вас вони не влаштовують, то ніхто вас тут не тримає.

— Лізо! – обурився Стас.

— Тебе, до речі, теж, – повернувшись до чоловіка, сказала вона. – Я втомилася слухати ваше невдоволення і закиди. З мене досить.

Стас тут же розгубився. Він не впізнавав свою тиху і скромну дружину.

— Скажи їй, щоб не сміла так зі мною спілкуватися! – підливала Любов Романівна масла у вогонь.

— Мамо, давай заспокоїмося, – примирливо промовив чоловік.

— Я спокійна, – промовила Ліза. – До речі, їжі немає. Твоя мама сказала, що те, що я готую, їсти не можна. Тож, або готуй собі сам, або нехай матуся тебе погодує.

Ліза з Уляною на руках пішла в кімнату, і там, прикривши двері, видихнула. Така сміливість далася їй нелегко. Але вона була рада, що, нарешті, змогла себе відстояти.

Дівчина чула, що свекруха і син про щось сперечаються, а потім стукнули вхідні двері.

Через кілька хвилин Стас увійшов до кімнати.

— Ну і навіщо? – запитав він. – Мама приїжджає кілька разів на місяць. Ти не могла потерпіти її заскоки?

— Якщо ти не готовий мене захищати від нападок твоєї матері, то я зроблю це сама. І так, я не жартувала, коли говорила їй, що вона бачитиметься з онукою, тільки погодивши це зі мною. Якщо погоджує з тобою, значить, ти маєш бути вдома. Це ясно?

Стас зітхнув і кивнув.

— І якщо вона й далі буде мене принижувати, я її знову виставлю.

Ліза сунула Уляну в руки чоловіка і пішла продовжувати готувати вечерю. Їсти, як-не-як, усе ж таки хотілося.

Звісно, Любов Романівна намагалася й далі встановити свої порядки. Але наштовхнулася на жорсткість Лізи. Якось вона приїхала, не попередивши, і дівчина її просто не пустила. Відчинила двері, сказавши, що в неї справи і треба було спочатку дзвонити. А потім просто зачинила.

Любов Романівна намагалася скаржитися синові, але той, несподівано, переметнувся на бік дружини. Чи то зрозумів, що їй і справді було важко, чи то просто вирішив не загострювати конфлікт. Загалом, він умив руки, сказавши, щоб мама тепер домовлялася з Лізою.

Звичайно, кожен залишився при своїй думці. Але дуже швидко до свекрухи дійшло, що невістка не жартує. Тому незабаром вона почала приїжджати за дзвінком і перестала критикувати дівчину. Але при цьому, звісно, не забуваючи презирливо підтискати губи.