Ніч огорнула село. Клавдія вмостившись в великому кріслі займалася вʼязанням, але тишу розірвав наполегливий стукіт.
“Кого це нечистий приніс у таку пізню годину?” – пробурмотіла вона. Тепла хустка стала її тимчасовим захистом від нічного холоду, коли вона зазирнула у темряву за вікном.
Клавдія побачила що за порогом тремтіла від холоду молода постать.
“Невже знову любовне зілля?” – промайнула в її думках гірка здогадка, перш ніж важкі двері зі скрипом відчинилися.
— Хто там?
— Це я, Марійка.
— Бачу, що не Василь. І що далі?
Тиша.
— Ну заходь вже, замерзла, мабуть, – відчинила скрипучі двері.
Гостя прошмигнула до хати, зупинилася розгублена, почала розглядати оселю.
— Чисто у Вас як, затишно…
— А ти думала, що в мене хатинка на курячих ніжках, як у Баби Яги? Та не бійся ти, знімай пальтечко своє, он, уся в снігу. І марш до печі, зігрійся трохи. Піч у мене хоч і величезна, але я молоденьких дівчаток не їм, засовувати тебе туди не буду, – розсміялася господиня.
Марійка зняла пальто й акуратно повісила на спинку стільця біля печі, притулилася руками до гарячої стінки.
— Зараз чаєм тебе напою з малиною, щоб застуда тебе не розійшлася. Здалеку добиралася? – жінка почала поратися, накриваючи на стіл.
— З Лозівки.
— Здалеку, – похитала головою Клавдія, – і що тебе до мене привело? Відразу кажу: приворотів не роблю!
— Це чому ж? – у погляді дівчинки жінка вловила цікавість і розчарування.
— А тому що не відьма я зовсім.
— Як же так? Усі кажуть…
— Мало як народ язиком чеше. Не відьма я – і все! Травниця я, можу відвар зробити, настій для зміцнення організму, ось, як тобі зараз. А в справах любовних я не мастак!
— Погано, – приречено зітхнула Марійка і відхлебнула ковток трав’яного чаю.
— Це чому ж? – поцікавилася Клавдія.
— Родичка я Ваша далека. Ось, – і дістала з кишені стару чорно-білу фотографію, – упізнаєте себе?
— Впізнаю, – здивувалася жінка.
— Ось і я… Коли дізналася, що в нашому роду відьми є, подружкам своїм розказала. І приїхала до Вас чаклунської справи вчитися. А що тепер? Засміють мене….
— Ну, ти це, не плач, – розжалобилася Клавдія, – якщо так, то мені є чого тебе навчити. Завтра я тобі таке розповім, подружки твої довго спати не будуть, здригатися. А зараз пий чай, та пирогом закушуй. І марш спати, я тобі м’якше постелю, якщо вже ти родичка моя.
Після чаю з собачою кропивою і м’ятою, ніч Марійка проспала добре, незважаючи на завивання хуртовини за вікном.
«Бачиш, як розійшлася, – довго сиділа над нею Клавдія, вдивляючись в обличчя своєї далекої родички та слухаючи хуртовину, – добре пташечка знайшла мене, вчасно, а то загубилася б…».
І вдавалася до давніх спогадів.
Село, в якому жила Клавдія, колись було багатим і великим.
А зараз залишилося від нього всього кілька дворів. Найближчий магазин у райцентрі, звідки двічі на тиждень приходив автобус вранці, відвозив охочих, а до вечора привозив назад.
Ось у такий день і приїхала Марійка. Але більше жителям цього села було й не треба, повні льохи зі своїх городів, хліб самі пекли, та й господарство деяке було.
Інші баби при мужиках, а вона одна, але нічого, звикла. Була й вона колись молода й гарна, як Марійка, і наречені за нею увивалися.
А вона полюбила одного, та тільки батьки її йому відмовили, заміж не віддали, багатшого нареченого чекали.
Той поїхав на заробітки, обіцяв повернутися, та так і згинув десь у чужих краях.
Клавдія чекала його, та так і не дочекалася, у старих дівах залишилася.
А тут ще прізвисько це – відьма, до неї прив’язалося. Побоюватися її стали, тільки у справі приходили, більше ніяк. Спочатку, коли батьків не стало, самотньо їй було, а потім звикла. Так і жила. А тепер, бач, родичка з’явилася.
— Бабусю Клаво, давайте я Вам допоможу.
Жінка, яка поралася біля столу, здригнулася. Ніхто так її ніколи не називав ласкаво.
— Рання ти пташка, – похвалила дівчину, – і, судячи з усього, не білоручка. Ну що ж, бери тіста шматок, зараз із тобою жайворонків ліпити будемо. Я їх, зазвичай, у березні готую, а зараз лютий. Та нічого, раніше з тобою весну зустрічати будемо.
— Це чому ж?
— Запам’ятовуй: 22 березня – сорок сороків або жайворонки. На жайворонки день із ніччю міряються. Зима закінчується, весна починається. Ось тобі й відьомський обряд, подружок своїх навчиш.
— А чого Ви мене ще навчите?
— Багато чого можу навчити, та от тільки чи надовго ти в мене затримаєшся?
— Надовго не можу, вчитися мені треба. А ось на літні канікули можу надовго, якщо приймете.
— От і приїжджай, обрядів знаю багато, та тільки забулися вони.
— А щось страшненьке розповісте?
— Страшненьке? Ось, зараз жайворонків наліпимо, поснідаємо, а потім розповім. А зараз нам із тобою світлі думки й добрі помисли потрібні!
Але після сніданку прибирали зі столу, ходили в колодязь по воду, піч топили, борщ варили, не до розмов було.
І ось, нарешті, виділили вільний час.
Клавдія сіла за в’язання, а Марійка з ногами залізла у велике крісло, сховалася за м’яким пледом і причаїлася.
“Давно це було, – почала Клавдія, про прабабку мою розповідали, – була Настя красунею, а вже рукодільниця яка, будь-яку могла за пояс заткнути. І наречений у неї на прикметі був, Іван.
Якось пішли вони з ним у ліс по гриби. Осінь уже була пізня, хоч день і теплий, сонячний. Блукали, блукали, а кошик порожній, немає грибів, так і заблукали.
Вечоріти вже почало, і раптом, звідки не візьмись, хуртовина почалася. Сховалися вони у великому дуплі старого дерева, та так притискалися один до одного, щоб зігрітися…
Тут між ними все і сталося. Вийшов після цього Іван свіжого повітря ковтнути і бачить, за деревами, світло. Покликав він Настуню, і пішли вони на це світло.
Бачать, хатинка в лісі, звідки вона тут взялася – невідомо. Нічого раніше про неї не чули. Постукали, нікого. Увійшли, в хаті тепло, світло, а біля печі старенька порається.
Попросилися на нічліг, та й пустила. Тільки слово з них узяла, що вони її саму не залишать, через три ночі на старому цвинтарі поховають.
Постелила молодим на ліжку, а сама на голий дерев’яний тапчан вляглася.
Вночі прокинулися Настя з Іваном від того, що почули стукіт у вікно і завивання в пічній трубі.
Злякалися, хотіли господиню розбудити, а та на тапчані лежить – холодна, заклякла вже. А за вікном тіні, хата тріщить, того й дивисть, по колодах розкотиться.
Впала Настя на коліна й молитися почала, поступово все стихло. І щойно світати почало, Іван схопив каптан, кинувся з хати геть і тільки його й бачили.
Настуся хотіла за ним вискочити, та згадала обіцянку, яку вони дали бабусі. Накрила її білим простирадлом, свічки запалила, та так і просиділа з нею ще дві ночі за молитвами.
Вдень ще нічого, піч топила, коржі пекла, а як ніч наставала, страшні звуки поверталися. Здавалося, що хтось до хати ломиться, то двері з петель зірвати хоче, то в трубу забратися.
Страшно було – жах.
Та тільки слову своєму дівчина вірна була. А як час вийшов, побігла вона в село, дорогу швидко знайшла, немов вона була для неї кимось накатана.
Розповіла все, народ зібрався, труну сколотили, на віз погрузили і поїхали.
Ледве хатинку знайшли, тільки це вже не хатинка була, а старі руїни.
А замість бабусі – один скелет, давно її, мабуть, не стало.
Та ніхто розповідь Насті всерйоз не сприйняв.
Дивувалися тільки, як це вона в лісі стільки проблукала і не замерзла, і вовки її не з’їли.
І люди не знайшли, але ж вони кожен міліметр лісу в її пошуках прошарили.
Відвезли труну на старе кладовище, та й закопали, дерев’яний хрест поставили.
А в Насті після цього дар передбачення відкрився. Ось дивиться вона на людину і все нутро її бачить. Може сказати, що з нею далі буде.
Нареченому своєму, Івану, який злякався і кинув її, хоч як (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) він не винився, вона відмовила. Знала, що недовго йому залишилося, доля сама його покарає. Так і вийшло, провалився він під лід на річці.
А в Насті зʼявилася дівчинка і продовжила наш рід.
Тільки відтоді повелося її Відьмою звати.
І бабусю мою, Олександру Пилипівну, ось і мене тепер. Тільки у бабусі моєї теж дочка була від приїжджого. Заміж вона не вийшла, а ось дитина є. А в мене – нікого. Думала, на мені рід і закінчиться. А тут бачиш – ти”.
— А Ви, бабусю Клаво, майбутнє моє бачите? – стало цікаво Марійці.
— Бачу, – збрехала та, – майбутнє в тебе найкраще. Вивчишся, професію хорошу отримаєш, заміж за добру людину вийдеш, діточки підуть. І будеш людям допомагати.
— Буду, – погодилася Марійка, – я ж лікарем хочу стати. А розкажіть мені, бабусю Клаво, про трави свої.
Три дні гостювала Марійка у своєї родички. Та так цікаво їй було з нею, що обіцяла влітку повернутися. І повернулася, багато чого ще навчила її добра Відьма.
А на той час, як отримала Марія диплом лікаря, село це відроджувати стали.
Люди землі скупили, будуватися почали, з’явилися школа, дитячий садок, фельдшерський пункт.
І Марійка сюди працювати приїхала.
Тут і долю свою зустріла, життя своє з добрим хлопцем пов’язала. І все в її житті вийшло так, як передбачала Клавдія.
