Наталя провела долонею по дерев’яній стіні, відчуваючи шорсткість старої колоди. Цей будинок пам’ятав її перші кроки, перші сльози, перші радощі. Міцна, хоч і стара, сільська хата з різьбленим ґанком і невеликим, але доглянутим садом була її прихистком з самого дитинства.
Коли не стало бабусі Ганни Миколаївни, хата залишилась Наталі — єдиній онуці, яка проводила тут кожне літо та всі вихідні.
— Дах не протікає? — Наталя постукала по опорній балці, уважно оглядаючи стелю.
Початок травня приніс рясні дощі, і треба було перевірити, чи все в порядку.
— Наче сухо, — озвався Льоня, що сидів на табуреті з кухлем чаю. — Ти щороку питаєш одне й те саме. Хата міцна, твоя бабуся зналася на будівництві.
Наталя посміхнулась, згадуючи, як бабуся Ганна Миколаївна керувала бригадою майстрів, коли міняли дах.
Маленька, худенька, але з таким командним голосом, що навіть найдосвідченіші майстри не сміли заперечувати.
— Так, зналася… — Наталя провела рукою по старій печі. — Пам’ятаєш, як ми тільки одружилися і вперше приїхали сюди? Ти ще дивувався, що піч так добре тримає тепло.
Льоня кивнув, але в його погляді вже не було тієї теплоти, що раніше.
Подружжя прожило у шлюбі вже сім років.
Після весілля Наталя переїхала до чоловіка в місто, у квартиру, яку той купив ще до знайомства з нею.
А сільська хата стала для них дачею — місцем, куди можна втекти від міської метушні, попрацювати на грядках, влаштувати шашлики з друзями або просто посидіти ввечері на ґанку, спостерігаючи захід сонця.
— Довго ми тут сьогодні? — Льоня відклав кухоль і потягнувся. — Треба б до вечора повернутись у місто, завтра в мене зустріч із клієнтами.
Наталя стримала зітхання.
Льоні ніколи особливо не подобалось тут бувати.
Спочатку він удавав, що хата йому до душі, але з часом все частіше знаходив причини не їхати або скоротити візит.
Останні два роки Наталя приїздила переважно сама, іноді з подругою Марією, а чоловік залишався у місті.
— Я залишусь до завтра, хочу підготувати грядки, — відповіла Наталя. — А ти їдь, якщо треба. Марійка обіцяла заїхати, забере мене завтра ввечері.
Льоня явно зрадів такій пропозиції, і вже за годину поїхав, залишивши Наталю саму з хатою і спогадами.
Хата була офіційно оформлена на Наталю.
Це було її єдине особисте майно, яке вона бережно зберігала — як пам’ять про бабусю, і як певний запасний план на випадок чого.
Іноді Наталя ловила себе на думці, що називає хату своїм «острівцем незалежності».
Не те щоб вона не любила чоловіка або не довіряла йому, просто… іноді добре мати щось тільки своє.
Свекруха Людмила Петрівна з самого початку ставилась до хати з погано прихованою зневагою.
Під час першого ж візиту вона скривилась, оглядаючи невеличкі кімнати, старі меблі та просту обстановку.
— Треба ж, як люди раніше жили, — сказала тоді Людмила Петрівна, проводячи пальцем по дерев’яному підвіконню. — Ні зручностей, ні простору. І що ти тримаєшся за цю халупу?
Наталя промовчала, хоча ті слова боляче зачепили.
З часом свекруха стала висловлюватись ще відвертіше.
Кожен візит супроводжувався зауваженнями та невдоволенням: то піч топити клопітно, то до колодязя за водою ходити незручно, то комарі надто злі.
— Продала б ти її, Наталю, — говорила свекруха. — Що вона тут стоїть? Тільки гроші та сили на неї витрачаєте. Льоні, он, щороку доводиться то паркан лагодити, то дах латати. А сенс?
Льоня, на здивування Наталі, підтакував матері.
Хоча якщо подумати, його внесок у підтримку хати був мінімальним. Паркан торік лагодила сама Наталя, найнявши помічника з місцевих.
А дах перекривали ще за бабусі.
З кожним роком Льоня дедалі більше ставився до хати як до безхазяйного активу — жодних вкладень, жодної поваги, лише роздратування, коли щось ламалося і вимагало уваги.
— Може, й справді продамо? — якось запропонував він. — Купимо нормальну дачу ближче до міста, з газом і водопроводом. Тобі ж самій тут незручно без благ цивілізації.
— Мені зручно, — твердо відповіла тоді Наталя. — Я виросла в цьому домі. І справа не в зручностях.
Чоловік не розумів, що для Наталі цей дім був цілим світом, сховищем спогадів, зв’язком із минулим.
Та й, якщо бути з собою чесною — певною гарантією на майбутнє.
У документах про власність значилось лише її ім’я, і це давало відчуття захищеності. Наталя не любила в цьому собі зізнаватися, але іноді, в моменти сварок із чоловіком, уявляла, як повернулася б сюди, якби довелося починати життя спочатку.
Погані думки, звісно… Але дім був її опорою.
Цілий день Наталя працювала на городі: перекопала дві грядки, посадила редиску й цибулю, розчистила доріжки від торішнього листя.
До вечора спина нила, але на душі було легко і спокійно. Вона натопила піч, приготувала просту вечерю й сіла на ґанку, спостерігаючи, як над лісом підіймається місяць.
— Бабусю, мені тут так добре, — прошепотіла Наталя в темряву. — Дякую, що залишила мені цей дім.
Повернувшись до міста наступного дня, Наталя відразу відчула зміну в атмосфері.
Льоня був якийсь напружений, метушливий, говорив мало, але постійно перевіряв телефон. А ввечері до них несподівано завітала свекруха.
— Льончику, я домовилася! — з порогу заявила Людмила Петрівна, знімаючи легку куртку. — Там така порядна сім’я, місцеві підприємці. Гроші добрі пропонують!
Льоня кивнув, уникаючи дивитися в очі Наталі, яка з подивом переводила погляд з чоловіка на свекруху.
— Про що ви? — спитала Наталя.
— Та так, мама покупців знайшла на одну ділянку, — невизначено відповів Льоня.
— Ну чому відразу ділянку? — втрутилась свекруха. — Там же й будинок гарний. Взагалі все акуратне, тільки трохи освіжити…
Наталю охопило лихе передчуття.
— Про який будинок ідеться?
— Про сільський, про який же ще, — знизала плечима Людмила Петрівна, проходячи на кухню й відкриваючи шафки, ніби в себе вдома.
– Льоня сказав, що ви давно хочете продати ту халупу. А тут такий шанс! Моя сусідка Марина, в неї зять у рієлторській компанії працює. Він одразу клієнтів знайшов, уявляєш?
Каже, вони там котеджне містечко будують, і їм саме така ділянка підходить.
Наталя відчула, ніби земля йде з-під ніг. Вона перевела погляд на чоловіка:
— Льоню, ти що, вирішив продати мій дім? Без мого відома?
— Та ну, Наталю, ми ж говорили про це, — Льоня скривився. — Скільки можна той сарай тримати? Ні ти там толком не буваєш, ні я. Тільки гроші йдуть на утримання.
— Ми говорили, але ж нічого не вирішили! — обурилась Наталя. — І ніякі гроші на утримання ти не витрачаєш, взагалі-то. Паркан торік я ремонтувала, за свої кошти.
Свекруха вже встигла витягти з шафки якісь папери й розкласти їх на столі.
— Ой, тільки не починайте, — відмахнулась Людмила Петрівна. — Рахувати, хто скільки витратив — це так по-дрібному. Ви ж родина! Що твоє — те Льоні, що Льоні — те твоє.
— Цей дім був моїм ще до знайомства з Леонідом, — твердо сказала Наталя. — І я не збираюся його продавати.
Людмила Петрівна подивилась на неї, як на примхливу дитину:
— Наталочко, але ми вже все обговорили. Завтра приїдуть дивитись твій сільський дім. Ми його продаємо, — сказала свекруха, ніби то була її власність. — Все одно ти там не живеш.
Наталя дивилась на цю жінку, яка так безцеремонно розпоряджалась її майном, і не могла повірити своїм вухам.
Сказано було так буденно, без натяку на вибачення.
Наче йшлося про каструлю на кухні, а не про єдину власність Наталі, її пам’ять, її прихисток.
Наталя повільно повернулась до чоловіка. Той тільки знизав плечима:
— Ну ти ж сама давно туди не їздиш. Стоїть без діла.
Наталя дивилась на чоловіка, на його байдужий вираз обличчя, і відчувала, як усередині щось рветься. Не ниточка — канат, що зв’язував її з цими людьми.
Рік за роком Наталя намагалась догодити, підлаштуватися. Терпіла зверхні коментарі свекрухи, мирилась із тим, що чоловік усе частіше ухвалював рішення без неї.
Але зараз вони перейшли межу. Наталя не закричала, не влаштувала сцену, як, напевно, очікували свекруха і чоловік.
Натомість усередині все стало кристально ясним: відтепер ніхто не вирішуватиме за неї.
Особливо в питаннях, що стосуються лише її.
— Ніякого продажу не буде, — промовила Наталя, здивувавшись, наскільки спокійно звучить її голос. — Дім мій, і я не збираюся його продавати.
— Та чого ти впираєшся! — сплеснула руками Людмила Петрівна. — У них гроші на руках. Вони завтра приїдуть, одразу завдаток залишать!
— Нехай не витрачають час, — відповіла Наталя, вже прямуючи до спальні. — Ніхто нічого не дивитиметься.
— Ти куди це зібралась?! — крикнула вслід свекруха, але Наталя вже зачинила за собою двері.
Ніч видалась безсонною.
Наталя крутилась, намагаючись упорядкувати думки. Як Льоня міг так вчинити? Як він узагалі міг вирішити продати її власність, не спитавши думки?
Раніше такого не було. Чи було, просто Наталя не звертала уваги?
За сім років шлюбу Наталі все частіше доводилося поступатись, погоджуватись, мовчки терпіти.
«А що як вони таки поїдуть показувати дім?» — думка пронизала її свідомість гострою голкою.
Свекруха цілком могла скористатися старим ключем, що досі лежав під ґанком. Треба щось робити — і негайно.
Зранку, не промовивши й слова, Наталя зібрала невелику сумку з найнеобхіднішим.
Льоня стежив за її діями мовчки, з легким розгубленням на обличчі.
— Ти куди зібралася? — спитав нарешті чоловік.
— У село, — коротко відповіла Наталя. — Треба перевірити дах після дощів.
Льоня хмикнув:
— Тобі б не впиратись, а подумати про нас. Про наше майбутнє. Дача ближче до міста була б значно зручніша.
— Я не просила тебе піклуватись про зручності. І тим більше не просила продавати мій дім.
— Та чого ти вчепилась у те старе барахло! — роздратовано вигукнув Льоня. — Ніхто ж тебе не обкрадає! Гроші-то будуть спільні, сімейні.
Наталя застебнула сумку, накинула плащ і попрямувала до виходу.
— Наталю, ну що ти! — Льоня схопив дружину за лікоть. — Не дурій. Ми ж уже все з мамою обговорили.
— Ви обговорили. Без мене. Мій дім — мої рішення.
Дорога до села здалась Наталі як ніколи довгою.
В автобусі вона дивилась у вікно невидющими очима й думала про те, як зміниться її життя після сьогоднішнього дня.
Рішення вже визріло, хоча ще вчора їй би й на думку не спало так вчинити.
У селі першою справою Наталя зайшла до господарського магазину. Купила нові врізні замки — надійні, з кількома секретами.
Потім вирушила до сусіда, Івана Степановича, який у селі славився майстром на всі руки.
— Іване Степановичу, допоможіть, будь ласка, — звернулась Наталя до літнього чоловіка. — Хочу замки в будинку поміняти. І надійніші.
Сусід звів кущасті брови, але зайвих питань не ставив.
У селі поважали приватність.
— Ходімо, подивимось, — кивнув Іван Степанович, витираючи руки об рушник.
Працював він швидко і вправно.
Уже за годину на дверях блищав новенький замок, а на вікнах Наталя встановила додаткові засуви.
— Дякую вам, — Наталя простягнула гроші, але сусід відмахнувся:
— Та ну, не треба. Ми ж сусіди. Ти краще скажи, неприємності якісь?
Наталя зітхнула:
— Та ні… Просто хочу, щоб у мій дім заходили тільки з мого дозволу.
Іван Степанович кивнув із розумінням:
— Чоловік, мабуть, чудить? Бачив, він минулого разу з друзями приїжджав. Гамору було багато, світло до ранку не гасло.
Наталя здивовано глянула на сусіда:
— Льоня приїжджав? Без мене?
— Атож, десь із місяць тому. На машині приїхали, четверо чоловіків. Здається, пили. Я ще подумав — аби чого не підпалили…
Наталя подякувала сусідові й повернулась до будинку.
Думки плутались, але одне було ясно: у її шлюбі вже давно щось пішло не так — і дуже серйозно. Чоловік приїжджав у її дім без дозволу, ще й із компанією.
Очевидно, запасний ключ, що роками лежав під ґанком, став у пригоді не лише на крайній випадок.
Наталя нахилилась до похилої сходинки й відсунула її.
У схованці під нею лежав ключ, загорнутий у клейонку. Вона дістала його й поклала в кишеню. Більше жодних вільних входів у її дім.
Зайшовши всередину, Наталя завмерла.
У домі відчувалась чужа присутність. Не бабусина — до неї Наталя звикла з дитинства. Якась нова, неприємна.
На столі стояли пляшки, в кутку валялись чиїсь шкарпетки, на спинці стільця висіла худі, яку вона раніше не бачила.
Наталя взялася за прибирання. Усе чуже — в пакет для сміття.
Посуд, який вона не купувала, ганчірки, пледи, старі чоловічі речі, що «раптом з’явились» у домі — все вилетіло геть.
З кожною хвилиною Наталя відчувала, як до неї повертається (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) контроль над власним життям. Наче вона очищала не лише дім, а й душу — від чужих претензій, зневаги, зради.
Коли дім засяяв чистотою, Наталя сіла за стіл і взяла телефон.
Десять пропущених від чоловіка, три — від свекрухи. Вона відкрила вікно повідомлень і написала короткий текст:
«Дім мій. Рішення — мої. Продаж скасовується.»
Спершу надіслала Льоні, потім скопіювала й перекинула свекрусі.
І вимкнула телефон.
Увесь вечір Наталя переглядала старі фотографії. На одній із них — молода бабуся стоїть на ґанку, обіймаючи стовп.
Це був день, коли вона отримала документи на будинок.
Перше власне житло після років поневірянь по орендованих квартирах. Наталя добре пам’ятала цю історію.
«Знаєш, Наталочко, — казала бабуся, — коли в жінки є власний дах над головою, вона нічого не боїться. Це як якір у бурхливому морі. Що б не сталося — у тебе завжди буде куди повернутися».
Наталя усміхнулася, згадавши ті слова. Бабуся мала рацію.
Пізно ввечері задзвонив стаціонарний телефон. Наталя здригнулась — ним майже ніхто не користувався.
— Алло? — обережно відповіла Наталя.
— Ти що собі дозволяєш?! — пролунав розлючений голос свекрухи. — Це ж сімейна справа! Ми вже все домовилися з покупцями!
— Без мене? — спокійно перепитала Наталя. — Як же так?
— Льоня сказав, що ти не проти! Що вам ця розвалюха тільки тягарем стала! — Людмила Петрівна майже кричала в слухавку.
— Льоня збрехав. Дім мій. І я вирішую його долю. Жодного продажу.
— Ти розумієш, що ставиш нас у дурне становище? Люди спеціально приїхали, витратили час! А ми їм що скажемо?
— Скажете правду. Що спробували продати чуже майно. І не вийшло.
— Боже, яка ж ти невдячна! — схлипнула свекруха. — Після всього, що ми для тебе зробили!
— Сімейне — це коли питають, — твердо відповіла Наталя. — А не ставлять перед фактом. Мій дім не продається. Це моє остаточне слово.
Наталя поклала слухавку і підійшла до вікна.
За склом чорніла травнева ніч, шуміли старі яблуні, посаджені ще дідом.
Дім дихав, жив, зберігав у собі стільки спогадів і тепла. Як (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) можна було просто взяти й продати його без згоди господині?
За тиждень Наталя повернулася до міської квартири.
Льоня зустрів її насторожено, готуючись до скандалу. Але Наталя була спокійна.
— Я подаю на розлучення, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — І переїжджаю.
— Через якийсь дім?! — не вірив він. — Ти жартуєш?
— Не через дім. Через неповагу. Через те, що ти вирішив за мене, не питаючи мене.
Відтоді ніхто більше не посягав на її дім.
Наталя переїхала в село на все літо, а восени повернулась до міста — не у квартиру колишнього чоловіка, а в маленьку орендовану однокімнатну на околиці. Почала нове життя.
А дім залишився. Не проданий, не знецінений, не втрачений.
В ньому Наталя проводила кожні вихідні, кожну відпустку.
Часто згадувала бабусині слова. І зрозуміла головне: доки в неї є власний дім, власне ім’я і право голосу — вона не загубиться. У жодній «родині».
