Десятилітровий чавунок борщу ніколи не сходив з плити! Всі в батька вдалися: кругленькі, хитренькі, поїсти люблять. А Ганна… Висохла, як тріска. Мати її, баба Катерина, не раз бідкалася: «Ребра, як рейки, крізь куфайку світяться. Зовсім заїздили мою дитину ті прокляті Степанові родичі та хазяйство

Степан солодко похропував на старому дивані, розкинувши руки, мов той пан. Зміна в пожежній частині видалася «важкою» — цілу ніч вони зі сторожем тракторного парку різалися в карти.

Плече нило від розмашистих ударів по столу, а ніс злегка припух, бо отримував щигля щоразу, коли Степан залишався в дурнях. Його розкішний, виплеканий роками відпочинок обірвав пронизливий, наче сирена, крик від воріт.

— Степане! Агов, Степане, біжи хутчій! Ганну твою до лікарні забрали!

У відчинені двері влетіла засапана сусідка, тітка Дарина, хапаючись за серце.

— Куди забрали? Навіщо? — чоловік невдоволено закліпав очима.

Він скотився з дивана напрочуд легко. Трудовий мозоль — так Степан лагідно називав своє чимале черевце — слухався господаря, як вірний пес.

Це черевце було центром його всесвіту: точкою опори під час підйому і чудовою підставкою для тарілки з холодцем, коли він сидів на стільцеві й дивився, як дружина порається по господарству.

Степан завжди щиро дивувався: і як та його Ганна встигає все на світі? Наче в неї не дві руки, а десять. Колись, у дівчатах, вона була кров з молоком — рум’яна, пишна. А куди ж воно все поділося?

Думки обірвала Дарина. На її лемент із кімнат повискакували перелякані діти.

— Та корова ж її рогом зачепила, мотнула, як ганчірку! Впала Ганнуся на бетон і лежить, ледь дихає. Хлопці з ферми повезли, не знаю, чи й живу довезуть… — голосила жінка.

— Що ж ти робитимеш, Степане? Дітей п’ятеро! Кому ти з такою обузою здався? Жінки зараз розумні пішли, своїх не дуже глядять, а чужих і поготів!

Майбутній вдівець мчав до районної лікарні босоніж, міцно притискаючи черевики до грудей. Він не боявся побачити страшну картину. Він боявся іншого.

Перед очима проносилися страшні картини життя без безвідмовної дружини.

П’ятеро дітей: найстаршій Уляні шістнадцять, Марійці — чотирнадцять, Галинці — тринадцять, а близнятам Сашку та Павлику — по десять.

Ця банда підлітків без твердої маминої руки за пів дня рознесе хату на цеглини. Та й апетит у них… Десятилітровий чавунок борщу ніколи не сходив з плити! Всі в батька вдалися: кругленькі, хитренькі, поїсти люблять.

А Ганна… Висохла, як тріска. Мати її, баба Катерина, не раз бідкалася: «Ребра, як рейки, крізь куфайку світяться. Зовсім заїздили мою дитину ті прокляті Степанові родичі та хазяйство».

Ось така, змарніла, з гострим носиком, лежала його Ганна на кушетці в коридорі лікарні. Згорнулася калачиком, бліда, дихає важко.

— Що з нею? — Степан швидко оглянув дружину.

— Та хтозна, — знизав плечима місцевий лікар Богдан Іванович. — Наче й забій на потилиці невеликий, але вона якась дивна стала.

— Що значить «дивна»? — здивувався чоловік.

До його дружини це слово ніколи не пасувало. Ганна була жінкою зручною і тихою: крутилася, як дзиґа, обходжуючи чоловіка, п’ятьох дітей, трьох корів і п’ятнадцять овець. Літала, мов бджілка, і ніколи не скаржилася.

— Ганю, вставай, ти чого? — він трусонув її за худеньке плече.

Жінка розплющила очі й ошелешено витріщилася на нього.

— Чоловіче, вам чого треба? Відчепіться, я спати хочу! — вона спробувала відштовхнути його.

— Яке спати? Вставай, додому пішли, там діти голодні чекають!

І тут Ганна стисла свої дрібні кулачки й з розмаху вліпила чоловікові по носі!

— Чоловіче, чого ви до мене причепилися?! Рятуйте! — заверещала вона на все відділення. — Лікарю, що ви дивитеся, негідники на жінок нападають!

Богдан Іванович ледве розборонив цю битву, отримавши від розлюченої пацієнтки по шиї.

— Я ж тебе попереджав, Степане! Їй пам’ять відшибло. Отямилася — і давай кричати, кусатися. Ти з нею обережніше, зайвий раз не чіпай, цілішим будеш. Вези в місто, хай там обстежать, а тут тримати її немає сенсу. Руки-ноги цілі, тільки в голові туман.

Дві години лікар, спітнілий від нервів Степан і терміново викликаний дільничний Олексій Макаренко вмовляли Ганну піти додому.

Довелося навіть нести паспорти, які жінка прискіпливо вивчала, підозріло позираючи на Степана.

— Якось ви застаро виглядаєте, чоловіче, — суворо мовила вона, оглядаючи лисіючого, черевнястого чоловіка. — Дуже сумніваюся, що я б за такого заміж пішла.

— Ти на себе подивися! — скипів Степан. — Думаєш, красунею лишилася, п’ятьом давши життя?

— Яким п’ятьом?! Жах який!

— Громадянко, припиніть сиротити дітей при живих батьках! — не витримав дільничний Макаренко, намагаючись додати голосу металу.

Та де там. Громадянка затупотіла ногами і завила, мов сирена:

— Не піду я до нього! Немає в мене ніякого чоловіка!

Після порції заспокійливого та дитячого гематогену жінка подобрішала. Вона лукаво, з-під довгих вій, глянула на дільничного.

— Невже ви, представник закону, самі не бачите, що не можу я бути дружиною оцього… бегемота? — вона замурмотіла, як кішка, витончено поправила волосся і томно зітхнула.

Макаренко, ставний і підтягнутий чоловік із благородною сивиною, аж кашкета зняв від несподіванки. Такого в їхньому селі ще не бачили.

— Як я можу йти в чужу хату? Може, мені ще й спати з цим кнуром доведеться? — ображено надула губки Ганна, знову стріляючи очима в бік правоохоронця.

— Та не спимо ми давно! — бовкнув Степан не подумавши, і густо почервонів.

— Ну, якщо спати не треба… — Ганна гидливо оглянула чоловікове пузо, що розпирало сорочку, — тоді, мабуть, піду. Не ночувати ж у лікарні.

Додому їх повіз дільничний. Степан, сидячи на задньому сидінні, ледве стримував лють, спостерігаючи, як його законна дружина, сівши спереду, кокетливо поправляє сукню, блискаючи голими колінами.

— Мамо! Мамочка прийшла!

Діти з вереском висипали назустріч, обсіли її з усіх боків. Ганна з цікавістю розглядала їх, когось ніяково погладила по голові, а потім м’яко відсторонила:

— Мені дуже зле. Покажіть, де я можу відпочити.

У спальні вона гидливо перебрала свій одяг.

— А де мої речі? Що це за запрані ганчірки? Сам носи ці халати, я такого не вдягну!

Степан втратив дар мови. Ніколи, за всі роки, дружина не дорікала йому браком грошей чи одягу. Що робити з цим новим гонором, він не знав. «Обережно, вона серйозно хвора», — лунали в голові слова лікаря.

— Ти ляж, відпочинь, — лагідно, як колись до весілля, промовив він.

— Іди геть! І без стуку не заходь! — відрізала вона, пірнувши під ковдру.

Степан вийшов на кухню. Діти сиділи рядочком, насуплені, мов змерзлі горобці.

— Тату, а їсти мама варитиме, чи вона й це забула? — шмигаючи носом, спитав менший.

— Уляно, посмаж яєчню, — зітхнув батько.

З горем навпіл, перевівши двадцять яєць, діти зготували щось схоже на вечерю. На запах із кімнати випливла заспана Ганна.

— Боже, яка краса, яєчня! — вона наклала собі чималий шматок, взяла хліба і спокійно пішла назад у спальню.

За столом запанувала мертва тиша.

— Тату, а що як вона такою лишиться? — Галинка затулила обличчя руками і гірко заплакала.

— Я хочу маминих вареників… і печені, — схлипнув Павлик. — Ми ж без неї з голоду помремо.

Степанові шматок у горло не ліз. Його затишний світ рухнув. Він зазирнув до спальні. Дружина міцно спала, а на підлозі стояла брудна тарілка.

Це була остання крапля. Жінка, яка навіть не прибирає за собою, — профнепридатна. Нащо йому такий тягар?

Діти, господарство, та ще й цю неробу на собі тягнути! Дружина має бути здорова, міцна й покірна.

Він відправив дітей порати худобу, щільно засунув штори і взяв велику подушку з червоними трояндами. Підкрався до ліжка. На мить йому стало шкода жінки, з якою прожив стільки років, але вона свій ресурс вичерпала. Він підняв подушку…

— І що це ти зібрався робити? — пролунав крижаний голос.

Ганна дивилася на нього, зловісно посміхаючись. У її темних очах палахкотіло таке полум’я, що чоловіка аж заморозило.

— Та от… хотів подушку підкласти, щоб зручніше, — пробелькотів він, бліднучи.

— Ну, підкладай, раз приніс, — вона підвелася на ліктях і прошипіла йому просто у вухо: — Тільки не здумай лихого зробити. Бо Макаренко тебе на порох зітре, зрозумів?

У Степана потемніло в очах. Десь на потилиці з тріском обірвався нерв, на якому тримався його спокій, і свідомість покинула нещасного чоловіка.

***

— Ну що я можу сказати… — розводив руками міський лікар, дивлячись на знерухомленого Степана. — Може, колись пам’ять і повернеться. Але на все воля Божа.

Ганна стояла біля лікарняного ліжка і дивилася на того, кого називали її чоловіком. У пам’яті стерлося все погане, але найстрашнішим було те, що хорошого… просто не було.

Як корова язиком злизала двадцять років життя. Знайшлася лише безмежна любов до дітей. Мати не забула, як уперше прикладала їх до грудей, як вони обіймали її теплими рученятами.

Діти плакали, цілували їй пальці, благаючи згадати їх. І вона згадала.

Ганна вийшла з лікарні, де на неї терпляче чекав вірний Макаренко. Вона сіла в машину, і Олексій дбайливо прикрив її пледом.

— Що з ним робитимемо? Батько дітей, все-таки.

— Не кинемо напризволяще, — Олексій м’яко поцілував її. — Переїжджай з дітьми до мене, а за ним будемо наглядати.

А Степанові тієї миті снилася їжа. Величезна тарілка з домашньою ковбасою, смаженою картоплею і цибулькою. Він потягнувся за найжирнішим шматком м’яса, але той раптом перетворився на подушку з червоними трояндами.

Подушки злітали в повітря, падали йому на обличчя, набивалися в рота, душили…

— Лікаря! У п’ятій палаті зупинка дихання! — пролунав чийсь голос.

«Здається, відмучився», — промайнуло в Степановій голові, перш ніж усе поглинула темрява.

***

Часом жінці потрібен справжній життєвий струс, аби наважитися «забути» про обов’язки, які тягнуть її на дно, і нарешті згадати про себе. Історія Ганни — це нагадування: якщо сприймати кохану людину лише як зручну побутову техніку, одного дня цей механізм може дати фатальний збій. Як ви вважаєте, чи варто терпіти роками заради статусу, якщо в пам’яті навіть немає за що зачепитися, щоб зберегти тепло?