Знаєте, як воно буває на великих підприємствах? Колектив — це ж як велике село, де від чужого ока нічого не сховаєш. Кожен знає, що ти їв на сніданок і з ким учора посварився. От і в нас на заводі сталася історія, від якої гуділи всі цехи, а плітки летіли швидше за вітер.
Почалося все з того, що наш Дмитро — показний такий чоловік, начальник відділу — раптом ніби з розуму зійшов.
— Дімо, приймай вітання! З сином тебе, козаче! — ляснув його по плечу колега в коридорі, щиро розпливаючись у посмішці.
А Дмитро раптом як скинеться! Очі налилися кров’ю, зуби зціпив і як видасть… Таке загнув, що аж стіни почервоніли.
— Пішов ти!..
Колега аж відсахнувся. Покрутив пальцем біля скроні, мовляв, геть зсунувся чоловік від радості, не розуміє, що верзе.
— Що це зі Сидоренком? — питає він іншого майстра, відійшовши на безпечну відстань від Діми. — Сказивсь, чи що? Я його з сином вітаю, а він мене криє на чому світ стоїть!
— З яким сином? — здивувався той. — У нього що, дружина… того? З’явилася дитинка?
Чоловіки перезиралися, дивлячись у спину Дмитру, і не могли збагнути, яка муха вкусила новоспеченого татуся.
Тут підключилася наша Оксана з технічного відділу.
— Та я ж сама бачила Оленку його біля дитячої поліклініки з візочком! — божилася вона, притискаючи руки до грудей. — Розмовляла з нею. Вона така щаслива, на синочка надивитися не може. Воно й зрозуміло — стільки років діток не було. Сашком назвали, на честь Олениного батька.
— А чого ж Діма тоді такий дивний? — чухали потилиці мужики. — Ніби й не радий зовсім.
Із цією новиною всі побігли до Оксани, яка вже складала списки, що б таке подарувати батькам.
Смикала всіх, змушуючи скидатися по двісті гривень на гарний подарунок — колегу ж треба привітати!
— Не зрадів? Ще й лається?
В Оксани від подиву аж щелепа відвисла, клацнувши об золоті ланцюжки на шиї. Злі язики плескали, що з них справжній лише один, а решта куплені в підземному переході за копійки. Але дзвякнули вони солідно.
Весь відділ нашорошив вуха. А коли прибіг ще один посланий Дмитром за відомою адресою, здивування сягнуло апогею.
— А може, Олена стрибнула в гречку, і дитя не від нього?
Але ця версія швидко луснула. Діма ж у нас чоловік хоч куди — високий, статний, на хорошій посаді. Якби щось таке, він би просто розлучився, і крапка.
Без такої жінки точно б не пропав. Але ж про розлучення ніхто й словом не чув! Дмитро стабільно передавав вітання всім, хто питав про дружину.
Якось навіть величезний «Київський» торт приніс на її день народження — мовляв, іменинниця пригощає рідний колектив, пам’ятає спільні трудові будні. Олена раніше теж у нас працювала, але рік тому розрахувалася.
Подруг не нажила, проте багато хто її знав, віталися на вулиці. Усміхалася, мило щебетала про дрібниці, бо заводські — це ж як родина.
Всі знали: живуть Сидоренки разом років десять, а дитинка в них усе ніяк не з’являється. Олена колись прохопилася дівчатам із відділу кадрів про своє горе і про те, що оббиває пороги лікарень, сподіваючись на диво.
— А може, вони зробили те, ну, штучне? ЕКЗ? — припустив хтось.
Але це все одно не пояснювало поведінки Дмитра. Мав би радіти за будь-якого розкладу!
За годину гудів уже весь завод — від прибиральниці до заступника директора. Кількох людей Дмитро вже встиг облаяти, і вони тепер бігали цехами, лякаючи народ.
Подій у житті нашого дружного колективу бракувало, тож усі пожвавішали, вигадуючи власні версії драми. Робота тут для багатьох була чимось на зразок другого дому, тому чужі пристрасті цікавили значно більше, ніж нудні домашні клопоти з каструлями.
Не знав про цю подію лише сам директор, Григорій Миколайович.
— Ну, і де наш Сидоренко? — поцікавився він на нараді, суворо оглядаючи підлеглих. — Чому я не бачу начальника транспортного цеху і за сумісництвом — щасливого батька?
Всі принишкли. Ніхто не знав: сміятися чи плакати.
— У чому річ? — директор був чоловіком проникливим і одразу відчув напругу. — Де Сидоренко, і чому ви всі очі ховаєте?
— Тут таке діло… — заступник прокашлявся і розвів руками. — Ми його вітаємо, а він нас добірною лайкою криє. І тікає…
— Чоловік він, звісно, скритний, — почухав лисину Григорій Миколайович. — Але не помічав за ним такої агресії. Тим більше, на привітання…
Порадилися і вирішили, що директор сам з’ясує причину Діминого зриву. На відміну від інших, він не ризикував отримати на горіхи — навряд чи Сидоренко кинеться з кулаками на керівництво.
Тим більше, як з’ясувалося, Дмитро взагалі втік додому.
— Нервовий якийсь вискочив, ні «доброго дня», ні «до побачення»! — бідкалася на вахті пані Надія, перекриваючи своїм потужним тілом турнікети. — Мені, звісно, казали, що зсунувся чоловік від радості, але ж не настільки!
Вона скрушно похитала головою. Сидоренко, може, й був сам собі на умі, але ж по-людськи шкода!
Довгоочікуваний син, зараз би жити й радіти, маля на колінах гойдати, а в нього дах поїхав. Ох-хо-хо…
Обстановка розжарилася так, що іскри летіли над усім заводом. Щоб запобігти пожежі, Григорій Миколайович набрав Дмитра на мобільний.
Діма відповів неохоче. Довго мимрив, вигадуючи причину втечі з роботи. Але грубити директору не міг, тож із великим трудом, ледь не плачучи, вичавив із себе правду:
— Не моя це дитина!
Григорій Миколайович відчув, як мисливський азарт накриває його з головою. Але ж він людина солідна, тому спитав суворо й коротко:
— Це що ж виходить, скакала твоя Оленка в гречку? І як ти терпів таке знущання над своєю чоловічою гідністю, чого не виставив ту зрадницю за двері?! Дивуюся твоєму терпінню… Я б на твоєму місці… Я б її…
Він хотів ще щось додати, але осікся, почувши тиху відповідь Дмитра:
— Ні, не зраджувала. Ми розлучилися давно. Вона через це й звільнилася.
— А чого ж ти мовчав?! — отетерів директор. — Ще й розповідав, що у вас міцна сім’я!
— Соромився зізнатися… — гірко видихнув Дмитро. — Думав, засміють мене хлопці. Скажуть, що не мужик, якщо жінка покинула.
— Он воно що… — замислився Григорій Миколайович. (Він і сам недавно розбігся з дружиною, але ретельно це приховував від колективу. Ніби й нічого страшного не сталося, а не хотілося світити тим, що виявився непотрібним, бракованим чи що?!).
— Звільнюся я, — Дмитро так тяжко зітхнув, що в директора аж защеміло в грудях від жалості.
— Не можу я більше ці вітання слухати. Вона ходить щаслива, заміж вийшла, чекала на дитину і ось має радість… А я мушу страждати через неї і людям в очі боятися дивитися?!
Подумав директор і вирішив: усе ж таки негарно Олена вчинила. Тільки-но розлучилася — і зразу заміж, щоб новий чоловік із візочком гуляв!
Ну й що, що їй тридцять п’ять, а не п’ятдесят, устигла б ще своє влаштувати! А тепер усі думатимуть, що причина їхньої багаторічної бездітності була саме в Дімі, бо вона ж он — матір’ю стала!
От халепа!
А ще порадів за себе: його дружина навряд чи принесе йому такий конфуз — не той вік, щоб у п’ятдесят три роки в домі з’явилася дитинка.
Із чистої чоловічої солідарності та небажання втрачати цінного працівника, Григорій Миколайович придумав хитрий хід.
Перевів Дмитра на два тижні на інший кінець міста, у невелику філію їхнього підприємства. Хай відсидиться, поки народ не розбереться, що до чого. А потім повернеться, ніби нічого й не було.
Приїжджає Дмитро на нове місце, тільки заходить у хол, а там…
— Привіт, Сидоренко! Кажуть, у тебе син! — вахтерка пані Галя, удвічі ширша за Надію, радісно розтягує нафарбовані губи. — Бачили твою Олену в місті з малим. Дуже за вас раді!
Дмитро зблід, різко розвернувся і побіг геть.
— Ти куди?! — кричить йому вслід Галя, кліпаючи нарощеними віями. — Ми ж торт купили! Ніжки твоєму сину обмити хотіли, всім колективом!
А як інакше? Подія ж радісна! А колектив у філії складається з тих, хто колись перейшов із головного заводу — тут усі свої! Тож і радості тут спільні, і горе одне на всіх.
***
Від редакції: Отакий життєвий лист надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи причепурили його для публікації. Чужа родина — то завжди зачинені двері, і часом чоловіча гордість вибудовує такі високі мури брехні, що під ними ж потім і ховає свого творця.
Як гадаєте, чи варто було Дмитру так відчайдушно триматися за свій ідеальний образ, замість того, щоб вчасно сказати людям правду і жити спокійно?
