Осінній вечір дихав прохолодою, коли Віталій, навантажений важкими пакетами із супермаркету, ледве відчинив двері своєї квартири. Робота останнім часом витягувала всі сили, дружина Настя теж крутилася як білка в колесі, тож доглядати за дітьми допомагала теща, Любов Олегівна.
Жінка вона була енергійна, доглянута і, як сама любила казати, «знала собі ціну».
Тільки-но Віталій переступив поріг, як на нього мало не налетіла Любов Олегівна, на ходу замотуючись у строкатий шарф.
— Ой, леле, ледь не збив мене з ніг! — замахала руками теща, ледве втримавши рівновагу. — Чого так довго? Я ж Насті ясно сказала: мені сьогодні на манікюр треба! Сиджу тут, як на голках, на низькому старті.
— А де діти? — розгублено закліпав очима чоловік, озираючись довкола.
— У своїй кімнаті, де ж їм бути, — байдуже кинула теща і, не чекаючи зайвих питань, пурхнула за двері.
Віталій важко зітхнув, скинув куртку, роззувся і швидко рушив до дитячої.
Картина там була ще та: трирічна Злата і п’ятирічний Арсенчик, розкидавши по всій кімнаті конструктор і м’які іграшки, весело кублилися в тій купі, мов двоє невтомних цуценят.
Похитавши головою і тихо пробурчавши під ніс щось про бабусину «відповідальність», Віталій пішов на кухню розбирати покупки.
Він відчинив холодильник і раптом завмер. На середній полиці стояла банка дорогої червоної ікри. От тільки вона була відкрита, а рівно половина делікатесу зникла, наче корова язиком злизала.
Чоловік одразу зрозумів: це робота Любові Олегівни, яка щойно так поспішала у справах.
І ні, Віталію зовсім не було шкода для тещі смачненького, якби не одне велике «але». Цю баночку приніс його найкращий друг, кум Сашко.
Попросив сховати в їхньому холодильнику до свят, бо боявся, що вдома його власна родина змете ту ікру ще до святого Миколая.
— Ви навіщо відкрили банку з ікрою? — ледь стримуючи обурення, запитав Віталій, набравши номер тещі.
— Ой, які ми ніжні! Що за скупість я чую в твоєму голосі? — ущипливо засміялася в слухавку Любов Олегівна. — З’їла я всього половинку. Там ще лишилося, на вашу сім’ю цілком вистачить! Не збіднієте!
— По-перше, це взагалі не моя банка! Мене кум попросив її потримати в нас. А по-друге, якщо вже бути чесними, нас у родині четверо, а ви одна вмолотили таку частину! — не витримав Віталій.
Він щиро сподівався, що жінка бодай перепросить.
— Ну треба ж, який ти виявився жмикрут! — ображено пирхнула теща і різко кинула слухавку.
І зять розлютився не на порожньому місці. Це був далеко не перший раз, коли Любов Олегівна «чистила» їхній холодильник, не залишаючи господарям ані крихти.
Минулого разу теща нагледіла баночку розкішної грибної ікри, яку мама Віталія передала з села на Вінниччині, і змела все до останньої ложки.
Коли Настя побачила, що мама нишком з’їла гостинець, який у родині ще ніхто й не куштував, спалахнула сварка.
Але на всі докори доньки Любов Олегівна лише закотила очі й заявила, що Настя стала такою ж жадібною, як і її чоловік.
А вже за тиждень ситуація повторилася: жінка з’їла цілу рибну запіканку, яку донька старанно готувала з вечора на всю сім’ю.
На деку сиротливо лишилася тільки голова від горбуші.
Настя знову спробувала м’яко поговорити з мамою. Та Любов Олегівна миттю завелася: мовляв, за те, що вона тут з онуками няньчиться, донька їй ще доплачувати повинна!
— Мені он пропонували підробіток на пенсії, — бідкалася вона. — У кіоску пресу продавати. Могла б піти, копійку мати! А я до вас ходжу, спину гну, а ви ще й шматком хліба мені дорікаєте!
— Мамо, та ми не дорікаємо, просто просимо залишати хоч трохи й нам на вечерю, — виправдовувалася Настя, раптом відчувши себе страшенно винуватою.
Розмови про той міфічний кіоск ставали дедалі частішими. А якось Любов Олегівна безапеляційно заявила: від неї вимагають термінової відповіді, тож вона, мабуть, іде працювати.
Настю охопила паніка. Де вона зараз знайде надійну няню? Довіряти своїх кровинок чужій людині було страшно.
— Мамо, а давай я буду тобі платити по п’ятсот гривень за день? — запропонувала донька, боячись, що мама справді піде в той кіоск. — Це ж теж непоганий підробіток до пенсії?
— Тисячу! І тоді я відмовлюся від роботи, — впевнено, як на базарі, відрізала матір.
Насті нічого не залишалося, як пристати на ці умови. От тільки чоловікові про те, що тепер послуги бабусі стали платними, вона зізнатися не наважилася.
З того дня донька намагалася рідше кликати матір на допомогу, бо такі візити влітали в добрячу копієчку. Вона розуміла: рано чи пізно Віталій помітить діру в сімейному бюджеті й запитає, куди спливають гроші.
Після історії з червоною ікрою, за яку Віталію довелося віддавати куму гроші з власної кишені, Любов Олегівна кілька днів не показувала носа в їхній квартирі.
Переказувала через Настю, що в неї нібито підскочив тиск від зятевих докорів.
Віталій чудово розумів, що це звичайна маніпуляція, але здавати позиції не збирався.
Та за пару днів теща знову виросла на порозі. Зіткнувшись із зятем у коридорі, на його привітання вона лише гордо задерла підборіддя.
Проте ввечері їм таки довелося заговорити. Настя затрималася на роботі, і теща зустріла Віталія сама. Чоловік сподівався, що вона просто мовчки піде додому, але Любов Олегівна мала інші плани.
— Мені ніколи тут висиджувати, давай ти мені віддаси гроші замість Насті, — склавши руки на грудях, зверхньо кинула теща.
— Які ще гроші? Дружина мені нічого не казала… — здивувався він.
— Вона винна мені тисячу гривень.
— За що? — недовірливо примружився чоловік. Він був певний, що Настя нізащо б не позичала гроші в матері.
— За те, що я сиджу з вашими дітьми, — незворушно відкарбувала жінка.
— Що?! Ви берете з рідної доньки гроші за те, що бавитеся з власними онуками? — остовпів Віталій. — Ви жартуєте?
— Які вже тут жарти! — пирснула сміхом Любов Олегівна. — Кожна праця має оплачуватися!
Кілька хвилин Віталій розгублено дивився на неї. А потім рішуче взяв тещу під лікоть і повів на кухню. Відчинив холодильник, швидко окинув оком полиці й зупинив погляд на нижній.
— Бачу, сьогодні ви знову в нас добряче пообідали. Сідайте, будемо рахувати, на скільки ви наїли, — твердо сказав він і ледь не силоміць посадив жінку на стілець.
— Навіщо щось рахувати? — закліпала вона.
— Ну, якщо ви вже берете з рідної доньки гроші, то чому ми не повинні брати з вас за продукти? Думаю, так буде справедливо! — чоловік поклав перед тещею аркуш паперу й ручку. — Віднімайте від своєї тисячі шістсот гривень!
— Чому це шістсот?! За що?! — аж почервоніла Любов Олегівна.
— Ви з’їли чотири шматки малосольної червоної риби, пів банки згущеного молока, половину пачки дорогого печива і випили цілий пакет соку, — холоднокровно перерахував Віталій. — І це тільки за один сьогоднішній день. А скільки ви вже взагалі берете з Насті гроші?
— Хамло! — несподівано верескнула теща. Вона зібгала чистий аркуш паперу і жбурнула ним у зятя. — Рахунок він мені виставляє…
— А чим ви краща за мене? — парирував чоловік. — Як совісті вистачає дерти з рідної дитини гроші?!
— Ах ти ж, чортів жлоб! — Любов Олегівна аж замахнулася на зятя сумкою. — Подавися своїми грішми!
Щедро поливаючи Віталія прокльонами, теща кулею вилетіла з квартири.
Того ж вечора між подружжям відбулася серйозна розмова. Настя щиро покаялася, витираючи сльози, мовляв, просто розгубилася і не знала, як бути.
— Я тут усе прикинув: нам значно вигідніше влаштувати дітей у приватний садок, ніж платити твоїй мамі, — спокійно промовив чоловік.
— Але ж там чужі люди… Мені якось лячно довіряти їм малечу, — розгублено відгукнулася Настя. — До того ж, там, мабуть, і черги страшні…
— У нашому домашньому садочку в сусідньому будинку, де в групі всього десятеро діток?
— Ну, не знаю… — знизала плечима дружина.
— А до школи ти їх як відправлятимеш? Будемо вчителів додому кликати, чи твоя мама візьметься за їхню освіту по підвищеному тарифу? — нервово посміхнувся Віталій. — Я вважаю, що іноді краще мати справу з чужими людьми, ніж із родичами, щоб не доводити до такого абсурду.
— Мабуть, ти маєш рацію, — тихо зітхнула дівчина.
За тиждень подружжя таки відправило Злату й Арсенчика до затишного дитсадка, і більше «золотої» допомоги від бабусі вони не потребували.
***
Ось таку життєву, трохи сумну, але повчальну історію надіслала до нашої редакції читачка, а ми лише делікатно підготували її для вас. Здається, родинні стосунки найміцніші тоді, коли між близькими немає неписаних рахунків і прихованих образ. Цікаво, а де ж насправді проходить ота тонка межа між щирою допомогою рідних і комерційним розрахунком?
