Я сиджу за столом. Переді мною тарілка борщу. Гидотного борщу. Мерзенного. Ненавиджу. Від нього тхне соняшниковою олією й розвареною квасолею. Ненавиджу квасолю.
На кухні спекотно. За вікном — літо, двір, скакалка. А я — навпроти цієї рудої калюжі, де квасоля спливла сірими плямами, наче її ніхто не кликав.
— Не буду це їсти!
— Їж! Поки чистої тарілки не побачу — з-за столу не встанеш!
Бабуся злиться. Обличчя в неї робиться червоне й недобре — майже як цей борщ.
— Не буду.
— Сиди хоч до посиніння!
— Подууумаєш, — шепочу я борщу.
Щоб замаскувати розварену, мерзенну на вигляд і на смак квасолю, бабуся накришила в тарілку хліба й поклала велику ложку сметани. Я люблю борщ зі сметаною. Але не цей. А справжній. З м’ясом.
— Їж, кому кажуть! Дідусь Коля зараз прийде, мені ніколи з тобою возитися!
Бабуся зривається на крик. Я втискаю голову в плечі. Коли вона така зла, може дати підзатильника. Це не дуже боляче. Але образливо.
— Їж! — верещить бабуся.
І в цю мить відчиняються двері. Входить дідусь Коля. І бабуся тут-таки починає всміхатися й лебедіти. Так мама каже й несхвально хитає головою.
Не знаю, що таке «лебедіти». Знаю лише, що голос у бабусі раптом стає тонкий, ніби вона вже не та, що щойно погрожувала борщем.
Дід Коля — не справжній мій дід. Справжнього я не знаю. До дідуся Колі був дідусь Вітя. І він мені дуже подобався.
Вчив мене захищатися й казав: найголовніше в будь якій суперечці — оше… ошеле… ошелешити супротивника! Ошелешити — значить, здивувати.
Я це здивування одразу випробувала. Вийшла у двір — і до мене пристав Васько. Йому цілих дванадцять років, він величезний і страшний і любить мене дражнити.
Звичайно я плакала й жалілася бабусі. Але того разу, коли Васько забрав у мене скакалку й почав кепкувати, я його ошелешила. Укусила за другу руку — не за ту, в якій він тримав скакалку. Міцно так. Зі всіх сил.
Як учив дідусь Вітя.
Васько зарепетував, жбурнув скакалку на землю й так моторошно на мене подивився, що я зрозуміла: зараз ми будемо боротися, і мені прийде кінець.
Бо чим його ще ошелешити — я навіть не знаю. Але Васько злизав кров з руки, похитав головою й сказав, що я бідова, а він таких поважає. І ми з ним потоваришували.
А дідусь Вітя зник. Мама сказала іншій моїй бабусі, що він був черговим залицяльником. Залицяльник — дивне слово. Ніби хтось ходить і лиця залицяє.
Виросту — теж собі залицяльника знайду. Я люблю смішні слова.
— Не дитина, а лишенько! — каже бабуся й наливає велику тарілку борщу цьому не моєму дідові. — Такий борщ смачний, твій улюблений, а вона носом крутить!
— Угу, — відповідає дід Коля і їсть, їсть, їсть! От би й мою тарілку зжер!
Не люблю дідуся Колю. Від нього тхне цигарками, і він робить вигляд, ніби мене немає на світі. Навіть морозива ніколи не купує!
— Не хочеш борщу? — питає мене дід Коля, але дивиться на бабусю й підморгує їй оком і, не чекаючи моєї відповіді, каже:
— Поклади їй друге, хай їсть і вмотується.
І знову підморгує. А бабуся стискає губи й знову червоніє — але вже інакше. Радісно.
— Коленько, я ж її сьогодні не кликала! Сама прибігла! Напевне щось утнула, і сваха її до мене витурила. Ну, признавайся, шкодила? — питає мене бабуся й ставить переді мною друге: котлетку й гречану кашу.
Котлетка полита гидкою підливою — такою нас у дитячому садку мучать. Я зішкрібаю підливу на кашу й мовчу.
— Лишенько, а не дитина! Їж швидше й біжи назад до бабусі Іри! — велить мені бабуся.
Не повернуся до баби Іри. Ми з нею назавжди посварилися. Вона зла й дурна й горлає голосно! А я нічого такого не зробила.
Просто влаштувала собі будиночок за шафою: перетягла туди подушку, ковдру, усі іграшки, електронний годинник і вазочку — і сиділа там тихенько-тихенько.
Бабуся мала здогадатися, що я граюся.
А вона бігала по всій вулиці й репетувала, потім дзвонила мамі. А потім сиділа й плакала. І навіть не зраділа, коли я з-за шафи завила вовком.
Навпаки, обзивалася як ніколи. А я сказала: раз вона така злюка, я піду жити до бабусі Люсі.
— І будь ласка! Лишенька їй тільки бракувало! — відповіла бабуся. І я пішла.
Добре, коли бабусі живуть на одній вулиці. Посваришся з однією — завжди є друга. А як із двома посваришся — є ще дідусь Мишко.
Не знаю, що зі мною буде, якщо я й з ним розсварюся. Прямо біда, так мама каже. Прямо як із усіма розсварюся — тільки додому бігти. А я дорогу погано пам’ятаю. Треба трамваєм їхати, потім автобусом і ще пішки йти.
— Ти заснула, чи що? Їж швидше! От лишенько!
Чому лишенько? Я спитала про це в нового друга Васька, а він подумав і відповів:
— Бо як тебе бачать — усі одразу: ой лишенько!
От і неправда. От і не всі! Ніхто так не каже. Хіба що зовсім рідко.
— Ти довго ще копирсатимешся? Не хочеш їсти — марш з-за столу й бігом до баби Іри!
— Не повернуся до баби Іри. Я тут лишуся.
— От ще! Ніколи сьогодні з тобою возитися! Будеш сперечатися — я татові все розкажу!
— Подууумаєш! Я теж татові розкажу, що ти мене гидким борщем годувала.
— Що за дитина! Іди гуляти, не до тебе!
Баба Люся смикає мене за руку, потім тягне геть із кухні, виштовхує в під’їзд і ляскає дверима. Я чую, як клацає замок, і розумію: і сюди дорога зачинена.
Якби Васько не був у дитячому таборі, ми б із ним утекли до Америки або до Австралії. Це далеко, я знаю. Але з Васьком мені не страшно.
Він здорово б’ється. І я сама можу ошелешити ворога: у мене є зуби, нігті, і ногами я вправно пручаюся. Але вдвох веселіше. Та Васька немає.
У дворі спекотно й нудно. Я гойдаюся на гойдалці, потім ховаюся в маленькому будиночку біля пісочниці. Мене схиляє на сон. Але я ніколи не сплю вдень. Ненавиджу спати вдень! Я…
Я прокидаюся, коли якесь дрібне лишенько б’є мене по голові страшною лисою лялькою.
— Сама дурна! — огризаюся я й біжу до баби Іри й діда Мишка.
Дідуся я наздоганяю біля хвіртки і, не в змозі стримати радість — я ж його зі вчорашнього вечора не бачила! — кричу:
— Дідуууусю!
Він обертається, усміхається, розкриває руки — і я біжу до нього з усіх сил.
— Чим займалася цілий день? Не шкодила? Морозиво заслужила?
Я мовчу. Брехати немає сенсу: бабуся Іра все дідусеві розкаже.
— Не заслужила? — дідусь правильно розуміє моє мовчання, а я важко зітхаю. Я дуже люблю морозиво.
— Ну, підемо в бабусі спитаємо, чи можна нам сходити в магазин! — пропонує дідусь.
А я заздалегідь починаю ревти.
Васько бреше. Ніхто через мене не охає. Я сама реву!
— Що? Що ще сталося? — бабуся бачить мої сльози й знову лякається. — Де ти її знайшов?
— Вона сама мене знайшла. Від Людмили йшла, мабуть. Спитав, чи заслужила морозиво, — і ось, будь ласка, сльози!
Бабуся обіймає мене, міцно притискає до себе. Від її фартуха смачно пахне пиріжками й копченою ковбасою. Гладить по голові й лагідно каже:
— Ах ти лишенько моє…
***
Спогад прийшов від читачки — нібито про борщ, а вийшло про дві хвіртки на одній вулиці. Редакція лише тихенько присунула тарілку ближче. У дитинстві найстрашніша кара — щоб тебе виставили з кухні. А найніжніше слово часто ховається в тому, яким нас сварять. «Лишенько моє» з роками стає схожим на обійми. Кого б ми сьогодні так назвали — і притисли до фартуха?
