У шлюбі з чоловіком ми перебуваємо 18 років. Мені 46 років, а йому 40 років. Я заміжня вдруге, від першого шлюбу є син 24 роки, живе окремо від нас, та й зростав переважно з бабусею.
Тобто він наших стосунків не ускладнює. У нас у шлюбі двоє синів 6 та 12 років.
Приблизно 7 років тому у чоловіка з’явилася коханка, потім вони розлучилися на кілька років, потім знову почали працювати разом, зв’язок поновився. Ми близько з нею не знайомі, але я в принципі знала про те, що вони близькі.
Вчора він сказав мені, що вона зробила штучне за його допомогою і тепер очікує на двійнят. Всі учасники нашого тріо фінансово самостійні та забезпечені люди, тобто питання заробітку, на що і де жити, чим годувати дітей не бентежить ні мене, ні чоловіка, ні неї.
Чоловік каже, що кохає і мене, і її, і наших дітей та й їх майбутніх. Каже, що почувається винним лише за те, що обманював, що не сказав одразу про те, що вона планує дітей, тим більше, що вони давно це планували.
З дому до неї йти не хоче. Зустрічалася з нею, обговорювали ситуацію.
Вона каже, що заміжня була двічі, обидва рази невдало і жити з моїм чоловіком, так само як і з іншим чоловіком, не хоче. Варіант батька, що приходить, який не лізе в її життя і не встановлює свої порядки, її цілком влаштовує, пропонує залишити все як є.
Я розумію її цілі та мотиви, але мене вони якось забули запитати, будуючи всі ці плани. Чоловік сказав, що якщо поставлю його перед вибором, він буде змушений піти.
Ситуацію, що склалася, він називає «складною, але не критичною». Я поступово теж перестала сприймати те, що трапилося, як щось страшне. Швидше, це дивно, але істерик влаштовувати я точно не буду, давно вже не дівчинка і вмію тримати себе в руках.
Наші діти свого батька люблять, тож якщо розлучатися, то варіант «розійтися і забути» не пройде. Через свої почуття позбавляти дітей батька я не хочу.
Якщо не розходитися, мені складно примиритися з наявністю у чоловіка другої родини. До чоловікова залишилися почуття, бажання шукати собі потім чоловіка на ніч немає жодного.
Будувати нові серйозні стосунки я не маю ні часу, ні бажання. Я належу до типу «домашніх жінок», флірт, зради, чужі чоловіки – це не для мене.
До коханки я не відчуваю ненависті. Вона ніколи не ламала його, не маніпулювала, не клянчила собі подарунків, не ставила умов на кшталт «я чи вона».
І взагалі, вона досить позитивна людина, просто обрала своє щастя за рахунок мого. Все це я розумію, але легше від цього не стає. Що робити?