Марина стояла перед відкритим холодильником і намагалася втиснути контейнери з холодцем між лотками з яйцями та горою овочів. Спина нила, пальці пахли часником, а у скронях стукало так сильно, що аж темніло в очах. До нового року залишалося два дні, але святкового настрою не було й близько.
— Знову ти забила все продуктами, — пролунав за спиною голос чоловіка. — Навіть для молока місця не залишила!
Марина випрямилася, притискаючи долоню до попереку. Її чоловік, Геннадій, відчим її єдиної доньки, стояв у дверях кухні, схрестивши руки на грудях. Його обличчя виражало найвищий ступінь невдоволення.
— Гено, завтра Яна з Костею та дітьми приїжджають. На два тижні. Ти ж знаєш, вони люблять поїсти. Я не можу їх годувати порожніми макаронами.
— Два тижні, — Геннадій хмикнув і підійшов до вікна. — Два тижні пекла за наш кошт. Марино, а тобі не здається, що це перебір? Ти спустила на продукти половину своєї заначки — я чек бачив! А подарунки? Ти знову купила цим шибеникам по величезному набору конструктора?
— Це ж наші онуки, Гено!
— Це твої онуки, Марино. Я хочу тиші, розумієш? Минулого року вони мені в спальні шпалери розмалювали фломастерами. Пам’ятаєш? Я три дні потім підклеював, малюнок підбирав. А ламінат у коридорі? Вони там на своїх машинках гонки влаштували, тепер усе в подряпинах. Після твоїх гостей хоч ремонт заново роби.
— Це і її дім також, — видихнула Марина, хоча в глибині душі розуміла, що чоловік правий. — Вона тут прописана.
— Прописка не дає права перетворювати квартиру на хлів, — відрізав Геннадій. — Попереджаю одразу: якщо цього разу вони щось зіпсують, я мовчати не буду. Нехай твій зять дістає гаманець і оплачує послуги майстра. Він чоловік чи хто?
Марина нічого не відповіла. Вона знала, що Костя — найтихіша людина у світі: інертний, він завжди йшов на повідку у дружини, воліючи вткнутися в телефон, аніж вирішувати проблеми, які влаштовували його ж діти.
День перший: Грім серед ясного неба
Сім’я доньки ввалилася в передпокій і одразу почала галасувати. Троє дітей — Андрійко, Ліза та маленький Дениско — миттєво влаштували безлад.
— Мамо, привіт! — Яна чмокнула матір у щоку, навіть не знімаючи куртки. — Ой, як у вас жарко. Костю, занось сумки, не стій у дверях!
Костя, важко дихаючи, затягнув три величезні валізи.
— Здрастуйте, — буркнув він, витираючи піт з чола.
— Проходьте, проходьте, — метушилася Марина.
— Взуття на полицю ставте, — сухо сказав Гена. — І куртки в шафу вішайте, а не на гачки. Вони під вагою відваляться.
— Ой, дядько Гено, ну почалося, — Яна закотила очі й пройшла на кухню. — Ми з дороги голодні як вовки. Мамо, є щось нормальне? Не бутерброди. Хочеться гаряченького. Та побільше!
Весь вечір Марина провела біля плити. Донька навіть не запропонувала порізати хліб. Вона сиділа у вітальні, вткнувшись у телевізор, і ліниво гримала на дітей, коли ті починали занадто гучно верещати.
— Мам, принеси мені попити, — донеслося з кімнати за годину після вечері. — У тебе там сік був у холодильнику.
Марина несла сік і бачила, як Геннадій у коридорі буквально приріс до стіни, спостерігаючи, як Андрійко намагається відірвати декоративний кутик на плінтусі.
— Хлопчику, відійди звідти, — голос чоловіка тремтів.
— А що таке? — Андрій подивився на нього спідлоба. — Я дивлюся, як він тримається.
— Я зараз покажу тобі, як він тримається! — крикнув Геннадій.
— Тату, ну чого ти на дитину кричиш? — Яна навіть не повернула голови. — Він же просто грається. Він світ пізнає.
— Він мені зараз пів квартири розбере! Яно, ти взагалі збираєшся за ними дивитися? Ну що за ставлення до чужого майна? Ти ж не в готель з аніматорами приїхала!
— Я приїхала до матері, — Яна нарешті відірвалася від екрана. — Маю право відпочити. Я з трьома дітьми зашиваюся, ти хоч уявляєш, як це важко?
— Ой, справді, — процідив Геннадій. — Марина з шостої ранку на ногах, а ти хоча б палець об палець ударила. Подивися на гору брудного посуду! Твій чоловік з’їв три тарілки борщу і навіть ложку за собою не сполоснув!
— Ой, почалося, — Яна демонстративно зітхнула. — Мамо, скажи йому! Вічно він усім незадоволений. Живе у твоїй квартирі й ще умови ставить.
— Яно, замовкни, — тихо сказала Марина. — Гена тут господар, він стільки сил, грошей і часу в неї вклав. І він правий — допоможи мені хоча б на кухні.
— Пізніше, мам. Зараз передача цікава. І взагалі, у мене голова болить з дороги.
Точка неповернення
До тридцять першого грудня Марина була на межі нервового зриву. Холодильник, на продукти в якому було витрачено більше 10 000 гривень, стрімко порожнішав.
Діти постійно вимагали перекусів, Костя мовчки поглинав усе, що знаходив, а Яна тільки критикувала.
— Мамо, ну що за салат? Знову це «Олив’є» з вареною ковбасою? Ми ж просили з язиком зробити.
— Яночко, язик зараз знайти важко. Та й дорого… Я і так на продукти витратила купу грошей.
— Ой, не прибідняйся. Пенсію ж отримали. Для онуків шкода?
Раптом із вітальні донісся страшний гуркіт і дзвін розбитого скла. Велика підлогова ваза, яку Геннадію подарували на ювілей, перетворилася на купу уламків. Поруч стояли Андрій та Ліза з подушками в руках. Геннадій побілів.
— Геть, — пошепки промовив він.
— Ой, ну розбилася і розбилася, — Яна вже стояла в дверях. — Ми нову купимо. Після свят. Напевно.
— Ви її не купите, — вибухнув господар. — У вас вічно грошей немає, у вас кредити, збори до школи. Ти знаєш, скільки ця ваза коштує? І справа навіть не в ціні. Ви не люди, ви — сарана справжня! Все, до чого торкаєтеся, знищуєте!
— Як ти смієш так називати моїх дітей! — заверещала Яна. — Мамо, ти чуєш? Він нас ображає!
Марина дивилася на уламки вази, на нахабні усмішки онуків, на зятя, який продовжував жувати бутерброд з шинкою. І тут у ній щось зламалося.
— Яно, досить. На твоєму місці я б вибачилася! За тобою тут доглядають, ми мовчки терпимо витівки онуків, а віддачі ніякої!
— Та якби не я, ти б тут з нудьги зів’яла! — Яна піджала губи. — Ми привозимо тобі онуків, радість у дім…
— Яно, ти привозиш кожного разу нам погром. Радість — це коли онуки обіймають бабусю, а не коли вони методично нищать її житло, поки мати сидить у телефоні.
Геннадій підійшов до шафи й витягнув порожню валізу Яни.
— Що ти робиш? — витріщилася на нього падчерка.
— Допомагаю вам пакуватися. До Нового року шість годин. У вас ще є час доїхати до своєї квартири або зняти номер у готелі.
— Мамо! Ти це дозволиш? Сьогодні свято! Нас на вулицю з трьома дітьми?
Марина подивилася на святковий стіл, а потім на чоловіка, який стільки років терпів ці «набіги» заради неї.
— Так, — твердо сказала Марина. — Я Гену підтримую. Збирайтеся.
Тиша, як найкращий подарунок
За сорок хвилин у квартирі запала благословенна тиша. Марина та Гена працювали в чотири руки: вимили кухню, зібрали уламки вази. Об одинадцятій вечора вони сіли за стіл. Марина поставила тільки те, що любили вони з чоловіком.
— Знаєш, — Марина пригубила сік. — Мені вперше за багато років не хочеться спати в новорічну ніч.
— Тому що ми вдвох, Марино. Без криків, без бійок за планшет і без цього нескінченного «дай».
Опівночі зазвонив телефон — це була Яна. Марина подивилася на екран і… просто вимкнула звук.
— Не будеш брати? — запитав Геннадій.
— Завтра. Завтра я їй зателефоную і скажу, що відтепер вони приїжджають тільки на запрошення і максимум на два дні. І тільки якщо будуть поводитися як гості. А сьогодні я хочу тиші.
Отак воно й буває… Іноді потрібно розбити цінну вазу, щоб нарешті побачити, як тріщить по швах власне життя під тиском чужого егоїзму.
Чи доводилося вам, любі наші читачі, коли-небудь робити цей нелегкий вибір між родинним обов’язком та власним спокоєм, і чи вдалося вам зберегти мир у душі після такого рішення? Поділіться довсідом 
