Забрали підлітка в інтернат прямо з уроку.
Віталік йшов багатолюдною вулицею штовхаючи ногою середнього розміру камінчики.
Він уявляв себе футболістом, який забив фінальний гол і поглядав на перехожих, що заважали йому. Розмахнувся ногою для чергового стусану. Вийшло невдало.
Шаркнув носком кросівка об асфальт. Хлопчик зупинився. Оглянув неодноразово заклеєні кросівки. Ох, начебто б пронесло.
Підошва не відклеїлася. У цих кросівках ще до зими ходити. Віталік поправив на плечі лямку портфеля і, переступивши уявний футбольний м’яч у вигляді каменю, поспішив додому.
Мама вже має бути там. Віталік навчався у другу зміну та зі школи повертався практично одночасно з матір’ю.
Вони разом вечеряли, і потім мама йшла на свою другу роботу — мити підлогу в офісі неподалік будинку. Віталіку це не подобалось. Не подобалося, що мами завжди немає вдома.
— Куди ж подітися? — розводила руками вона, — інакше ми просто не зведемо кінці з кінцями. А тобі потрібна нова зимова куртка, черевики. Ти в мене ростеш, як на дріжджах, — тріпала вона густе волосся сина.
І відразу важко зітхала, помітивши, що Віталіка вже потрібно постригти. Хлопчик зайшов у крихітну однокімнатну квартиру і почув брязкіт посуду з дверей кухні.
Там уже щосили орудувала мама. Віталік старанно приткнув свій портфель за тумбочку, щоб він не мішався під ногами, у квартирі і так розвернутися не було де, і пішов до матері.
Вона вже накладала йому в тарілку тушковану картоплю з куркою і втомлено посміхалася.
— Давай, їж швидше. Сьогодні мене просили офіс раніше помити, так що я поспішаю.
Незважаючи на це, жінка присіла поряд із сином, бажаючи дізнатися, як справи в школі. Не можна ж йти так, зовсім не поговоривши.
— Я виправив ту трійку з історії, — із задоволенням розповідав шестикласник. — А ще, до школи взяли якогось психолога. Звати її цікаво — Софія Генріхівна. Вона сьогодні приходила до класу і представлялася.
Із завтрашнього дня будуть заняття з нею, групові та індивідуальні. То вона нам сказала.
— Це добре, добре, синку, — відповіла мама, мимоволі поглядаючи на годинник на екрані старого телефону. — Гаразд, мені час бігти. Їж, ставте посуд в раковину і роби уроки.
Якщо я сьогодні йду раніше, то повернуся теж рано. Ще побалакаємо.
Мама пішла, а Віталік, слухняно доївши картоплю, звільнив кухонний стіл, який був йому одночасно і письмовим, і приступив до уроків.
Наступного дня останнім уроком були заняття із психологом. Перше заняття було груповим.
Енергійна, модно одягнена молода жіночка влетіла в клас і одразу примудрилася зацікавити учнів. Заняття з нею не нагадувало звичайних уроків.
Це був діалог, діалог школярів та дорослої жінки. Вона говорила багато, розповідала, що дитина це вже окрема особистість, що сформувалася, у якої є свої права. І ці права потрібно відстоювати.
Софія Генріхівна напирала на те, що кожна особа має мати свій особистий простір у вигляді окремої кімнати. І ніхто цей простір не має права порушувати.
З задньої парти підвівся двієчник Кирило і, прибравши з лиця свій довгий неслухняний чуб, спитав Софію Генріхівну:
— А у мене батьки за двійки ноутбук відібрали. Чи це вважається порушенням мого особистого простору?
— Ще як вважається, — енергійно закивала молода жінка. — Вони не мають права це робити. Так їм і скажи, що твоє навчання вони мають стимулювати по-іншому, розмовами, порадами, але не силовими методами.
— А може взагалі батикам сказати, щоб вони в кімнату без стуку не входили? — засміявся хтось.
І Софія Генріхівна підтримала.
— Звичайно, ваші батьки повинні стукати, входячи до вас у кімнату. Ви такі самі особистості, як вони.
— А що робити тим, у яких ні кімнати своєї, ні ноутбука немає? — сміявся Віталік.
Однокласники почали жартувати у відповідь:
— А ти маму змушуй, щоб у квартиру стукала, перш ніж увійти.
Усі сміялися, а Софія Генріхівна стала дуже серйозною.
— Хлопчик, як тебе звати? Віталік? Я сподіваюся, ти зараз пожартував про те, що в тебе немає своєї кімнати та ноутбука? Так не повинно бути.
Ще раз повторюю, у кожної дитини має бути свій особистий простір та особисті речі.
І кожен з батьків зобов’язаний це надати.
Із завтрашнього дня у нас розпочинаються індивідуальні заняття. Віталію, я почну з тебе.
Після уроків Віталік, як завжди, повернувся додому і з роздратуванням оглянув одну маленьку кімнату. Вони живуть тут удвох із мамою.
Він спить на вузькому ліжку у кутку, а мама розбирає на ніч диван і тоді взагалі
у кімнаті місця не залишається. Про який тут особистий простір може йтися?
Мама прибігла з роботи. Поспіхом погодувала сина і знову втекла.
Хлопчик не став розповідати їй про перше заняття з психологом. Але якесь роздратування закипало всередині дитини.
Особливо коли йому довелося прибирати посуд зі столу тільки для того, щоб зробити уроки.
“Особистий простір” — скривив він губи, розглядаючи зошит із жирною плямою від їжі, бо погано витер кухонний стіл.
Софія Генріхівна з великим невдоволенням розглядала хлопчика-підлітка, що сидів перед нею. Дитині давно потрібно постригтися.
Піджачок на ньому був замалий, а кросівки на ногах настільки стоптані, що Віталіку було за них соромно, і він намагався глибше запхати ноги під стілець.
— Віталик, — почала Софія Генріхівна, — давай поговоримо з тобою серйозно, як з дорослою людиною. Я вже дещо дізналася про клас. Знаю, що ти живеш удвох із мамою. Розкажи мені, які у тебе умови проживання?
— Звичайні умови, — м’явся Віталік, відводячи очі. Як у багатьох.
— Ні, не у багатьох, — енергійно похитала головою жінка. — Ми з тобою живемо у правовій державі, у тебе є свої права. Твоя мама зобов’язана забезпечити тебе власною кімнатою, де ти можеш робити уроки і проводити вільний час. До того ж у тебе мають бути особисті речі.
Я повірити не можу, невже ти не маєш ноутбука? Навіть найпростішого, для навчання? Віталік мотав нестриженою головою.
— Мама не може купити мені ноутбук, — відповів він. — Вона на пошті працює, там мало платять..
— Отже, вона повинна або змінити роботу, або знайти підробіток.
— Вона і так підробляє. Вечорами миє підлогу в офісі.
— Ну, тоді я просто не розумію, чому твоя мати не в змозі забезпечити тобі гідні умови життя. Ти маєш у неї це вимагати. Ти особистість.
Він пішов додому, чухаючи вихрасту голову. Слова Софії Генріхівни посіяли зерно в серці хлопчика, і це зерно проростало невдоволенням, невдоволенням власним життям.
«От як так? “А я, у мене не те що кімната і ноутбук, у мене телефон найпростіший.”
Хлопчик дістав із кишені телефон, на якому пограти можна було хіба що в тетріс, і подумав, а що коли він зараз розіб’є його? Мама купить йому новий?
Тяжко зітхнув і знову засунув телефон у кишеню. Який тут новий! Вона і цей не новим купувала. За оголошеннями на барахолці знайшла. За вечерею Віталік обережно почав розмову:
— Мамо, а ти могла б купити мені новий телефон?
— Та ти що, синку, — заморгала жінка. У тебе й так непоганий телефон. Я геть, взагалі, з кнопковим ходжу.
— Та який він непоганий, він найгірший у класі. А ще хочу ноутбук і свою кімнату.
Жінка засміялася, думаючи, що це якийсь жарт. Син жартує, не інакше. Тільки Віталікові було не до сміху.
— У всіх у класі є своя кімната. І психолог сказала, що ти маєш мене нею забезпечити. Ти моя мати і повинна мене добре утримувати.
— Так от звідки ноги у твоїх слів ростуть, — все ще усміхалася Віталікова мама.
— Психолог сказала. А психолог не сказала, де я маю брати гроші на все це. Віталію, ну ти вже великий. І ти сам бачиш, як ми живемо.
Ми ледве кінці з кінцями зводимо. Які тут ноутбуки!
— Тоді знайди іншу роботу, мамо! — уперто набувшись, продовжував гнути свою лінію Віталік. — У мене має бути особистий простір та особисті речі. Але спершу купи мені нові кросівки. У цих підошва знову почала відклеюватися.
— Синку, але тут їх трохи доносити залишилося. Я куплю тобі одразу зимове взуття. А кросівки візьмемо на весну, раптом нога за зиму виросте.
— А я не хочу навесні, я хочу зараз.
Відсунувши від себе тарілку з макаронами, Віталік невдоволено пішов із кухні і просто в одязі брякнувся на ліжко. Його мама сиділа, насупившись.
Що це відбувається із сином? Це вплив нового психолога? Схоже, що вона на користь не йде.
Але, думати про це було ніколи. Жінка пішла на свою другу роботу. Прийшла до офісу. Співробітники звідти потихеньку розходилися. В офісі працювала бухгалтером мати однокласника Віталіка, того самого Кирила, двієчника. Вона затрималася і сама підійшла до Віталікової матері.
— Слухай, ти у класному чаті є? Чи не в курсі, що з нашими дітьми відбувається?
— У чаті мене немає, — усміхнулася мама Віталіка, мигцем дістаючи з кишені і показуючи кнопковий телефон. — А що відбувається?
— Та наш Кирило зовсім нахабнів. Ми у нього ноутбук забрали, доки двійки не виправить. Чоловік повертається додому, а син сидить за ноутбуком, як ні в чому не бувало. Каже, це його особиста річ, і ми не маємо права відбирати його. І взагалі, кімната — це його особистий простір. Ми не повинні туди вриватися.
І інші батьки у чаті пишуть, що діти “як із ланцюга зірвалися”. Це все новий молодий психолог так впливає на них. Софія Генріхівна.
Ми тут збираємо підписи з усіх батьків класу, щоб наш клас відсторонили від цих занять. Ти як, підпишеш?
— Підпишу ще як підпишу, — закивала мама Віталіка. — Сама в шоці.
Я з кнопковим телефоном ходжу, а мій ноутбук вимагає. Похід батьківського комітету до директора школи нічого не дав.
Директор пояснив батькам, що психолог — це штатна одиниця, і заняття з нею мають проводитись обов’язково. Директор сказав, що сам особисто був присутній на кількох заняттях, і Софія Генріхівна проводить їх за всіма правилами. Порушень у її роботі не було помічено.
А тим часом у родині Віталіка все ставало зовсім погано. Софія Генріхівна дуже часто проводила індивідуальні заняття з хлопчиком, і це позначалося на обстановці вдома.
Підліток сердився на матір за те, що вона не в змозі забезпечити його всім необхідним. І з колишньої спокійної дитини перетворювався на неврівноваженого, важкого підлітка.
— Мамо! — кричав він. — Купи мені ноутбук! Мені потрібний ноутбук! Мені потрібна своя кімната! А якщо ти не можеш забезпечити нас нормальним житлом, виселяйся на кухню, то я буду в кімнаті один. У мене має бути особистий простір.
— А ти не нахабнів? — обурювалася мати, — ти ж все бачиш, я “з шкіри он лізу”, на двох роботах працюю. Ось на що я куплю тобі цей ноутбук?
Якось Віталік зовсім злетів із котушок і лайкою почав кричати на маму:
— А ти навіщо мене народжувала? Ти, коли народжувала мене, думала, що ти не можеш забезпечити? Не треба було тоді народжувати. А коли вже народила, повинна забезпечувати, повинна. Мені все одно, де ти братимеш гроші, — верещав підліток, бризкаючи слиною.
І тут жінка не стрималася. Вона дала синові ляпаса, вкинувши цим Віталіка в ще більшу істерику.
— Аааа, ти мене ще й ляскаєш! Ти підіймаєш руку на дитину! Ти погана мати!
Все це відбувалося пізно увечері. Жінка, боячись, що розплачеться на очах сина, пішла спати. Вона хотіла дати Віталікові час заспокоїтись.
Однак цього не сталося. Хлопчик провертався всю ніч, збираючи образу. І до ранку вона стала лише сильнішою.
Він сам не розумів, що робить. Зашкалювала злість. Але коли мама пішла на роботу, підліток не відразу пішов до школи, як це робив зазвичай.
Він ходив квартирою і щось шукав. Нарешті, йому на очі попалася невелика гіпсова статуетка янголятко. Хлопчик схопив її і, поки не вичерпалася рішучість здійснити задумане, вдарив нею себе в око.
У підсумку до школи Віталік прийшов зі здоровенним фінгалом і попрямував до кабінету Софії Генріхівни.
— Мама це зробила, — заявив він молодій жінці. — Я розповідав їй про особистий простір, вона так відреагувала.
Софія Генріхівна міцно стиснула пухкі губи і зсунула брови.
— Так, все зрозуміло. Зараз ми спочатку йдемо до медички, а потім я подзвоню, куди слід.
— А куди слід? — злякався Віталік.
Софія Генріхівна не відповіла. Вона взяла Віталіка за руку та потягла до медпункту.
Віталік ледве за нею встигав, і його рішучість згасала. Куди це вона збиралася дзвонити?
Підліток думав, що Софія Генріхівна піде розмовляти з його мамою і переконає її у необхідності особистого простору та особистих речей. А вона дзвонити кудись там зібралася.
Після огляду підлітка медсестра похмуро написала щось на папері та передала психологу. Віталік вирішив, що на цьому справа закінчилася, і поплентався до свого кабінету тихо радіючи, що половина першого уроку вже пройшла.
Радіти йому довелося недовго. З другого уроку Віталіка забрала директорка і повела до свого кабінету. Там хлопчика вже чекали якісь люди. Дві жінки і чоловік у формі поліції.
— Доброго дня, Віталіку, — прошепотіла одна з незнайомих жінок. — Ти зараз поїдеш із нами. Ми дізналися, що тебе ображає мама. Поживеш поки що в дитячому будинку.
Віталік пішов.
— Я не хочу до дитячого будинку. Я не поїду.
— Ти не бійся, у нас там добре. Ну, принаймні, тебе там ніхто ображати не буде. А з твоєю мамою ми будемо розбиратися.
— Не треба ні з ким розбиратися, — остаточно відповів Віталік. — Я набрехав, мама мене не ображала. Це я сам.
— Ні, ну ви тільки подивіться, — звернулася жінка до директорки школи.
— Усі вони завжди захищають своїх батьків. Які б батьки не були, для дітей вони завжди добрі.
Чоловік у поліцейській формі нервово глянув на наручний годинник і, наблизившись до Віталіка, поклав йому руку на плече.
— Поїхали вже. Мені у відділі давно треба бути.
Більше Віталіка ніхто не слухав. Його змусили повернутися до класу, зібрати свій портфель і відвезли за місто в сіру, безлику, триповерхову будівлю, де хлопчика зустріли насторожені погляди інших дітей.
І, якщо досі Віталік боявся зателефонувати своїй мамі, то потрапивши до цієї будівлі, одразу знайшов затишний куточок і дістав телефон.
— Мамо, пробач мене, — плакав він у слухавку. — Забери мене звідси, я не хочу бути тут.
Мама приїхала до нього лише наступного дня. На той час у Віталіка не було навіть самого телефону, яким він був такий незадоволений.
Старші хлопці змусили його здійснити обмін на старенький, майже працюючий, кнопковий, ще гірше, ніж у матері телефон.
Віталік плакав, побачивши свою маму, просив вибачення, благав забрати його додому. Вона теж плакала і повторювала:
— Я не можу, мені не дозволяють. Віталіку, ну навіщо ти так зробив? Навіщо збрехав?
Мені навіть побачитись з тобою вчора не дозволили. Як ми тепер доведемо, що це неправда, що я тебе не ображаю?
Як виявилось, довести, що Віталіка ніхто не ображає було мало. Після майже місячного ходіння по кабінетах матері все одно було відмовлено з формулюванням — “не дозволяє житлоплоща”.
— Надто маленька квартира, — сказали їй. — Дитину вам ніхто не поверне, доки не покращите житлові умови.
Щовечора змучений Віталік у нетерпінні чекав на візити своєї мами. У нетерпінні та з надією. А вона щоразу розводила руками.
— Я не знаю, що мені робити, синку. Мені тебе не повертають. Кажуть, що до свого повноліття ти маєш прожити тут.
— Ні, мамо, ні. Тільки не це. Я хочу додому. Забери мене додому. Ти ж моя мама.
Жінка йшла з дитячого будинку, постійно оглядаючись на засмучене обличчя сина, що прилип до вікна і сумно проводжав поглядом мати. Серце її розривалося.
Якось увечері, коли вона мила офіс, до неї підійшла мати колишнього однокласника Віталіка, Кирила.
— Слухай, візьми ось цей телефон, він у нас вдома все одно без діла валяється. Ти маєш бути у шкільному чаті.
— Навіщо мені бути тепер у шкільному чаті? Я сина ніяк повернути не можу.
— Повернеш, батьківський комітет не дасть. Ми допоможемо. Вже знайшлися ниточки, за які треба смикнути. Вважай, що скоро твій Віталік буде вдома. Нехай йому це стане уроком. І цієї Софії Генріхівни скоро у школі не буде. Ми “кістками ляжемо”, але доб’ємося її звільнення.
Через три тижні вдалося повернути Віталіка додому. Всі батьки з класу втрутилися й допомогли. Батько Сашка, який мав свій бізнес вирішив це питання через знайомих.
А ось психологиню дійсно звільнили. Виявилося, що вона дійсно мала знання з психології, проте не мала досвіду адаптувати ці знання під конкретну дитину. А ще вона зовсім не мала емпатії та вважала, що дітям у дитячих будинках гарно живеться.
