Ніколи не можна бути залежною від чоловіка. Навіть якщо це найулюбленіший і найрідніший чоловік. Любов любов любов’ю, а незалежність і страховка зайвими не бувають.
І так, на жаль, любовний човен може тріснути. Тоді і спливуть на поверхню ті проблеми, які були начебто й обумовлені заздалегідь. Приблизно так вийшло з Анжелою. Молодою жінкою 28-ти років після майже 4-х років шлюбу.
— Зустрічалися ми з Денисом до весілля близько 2-х років, – розповідає Анжела, – якось само собою в нас вийшло, що заговорили про весілля. Хоча я і знала, що будуть проблеми.
Анжела працювала в чоловічому колективі, яскрава, смілива, пересувалася столицею на байку. Свого житла в дівчини не було, так як дівчина приїхала в Київ з іншої області. Із проблем, які передбачала Анжела: її робота зі змінним графіком і саме в чоловічому колективі та квартира, де б можна було будувати сімейне життя.
— Квартира була, – визнає вона, – але належала вона навіть не чоловікові, а його мамі. Двокімнатна, не бозна-що, без ремонту, меблів і не біля метро, але жити там було можна. Інша річ, що я так і думала, що раз власність не на Дениса, то його батьки будуть волею-неволею впливати на наше життя.
— Та ти що, – запевняв дівчину майбутній чоловік, – моїм батькам головне, щоб я був щасливий. А з тобою я буду щасливий і ми побудуємо гарну сім’ю і діточок заведем. І яка моїм різниця, де ти працюєш і ким? Я тобі повністю довіряю, а що квартира на мамі – так я єдиний син, сенс переоформляти?
— Домовлялися ми довго, – згадує Анжела, – усі нюанси опрацьовували: скільки дітей, коли, що з бюджетом, що з ремонтом, як будувати стосунки з родичами. Я готувати вмію, але не фанатію від цього, не печу пироги, наприклад. Але чоловік твердив, що вони йому і не здалися, а суп зварити, сосиски розігріти і картоплю посмажити він і сам зможе. За всіма пунктами досягли домовленості, і я заспокоїлася і пішла в РАЦСу.
— З дітьми почекаємо, – вважало подружжя, – на ноги встанемо, ремонт зробимо, меблі наживемо, років за 3 чи 3,5 подумаємо про потомство, а за три-чотири роки після первістка і з другим не будемо баритися.
Спочатку все йшло просто чудово, Анжелу приймали, мама Дениса ні в чому не дорікала молодій сім’ї, у справи не втручалася. Може й висловлювала щось синові, але Анжелі це не ставало відомим.
— Почалося поволі, – каже молода жінка, – з претензій до мого засобу пересування. Денис купив вживану іномарку, а я продовжувала їздити на байку. А взимку на громадському транспорті: на роботу мені добиратися було з чоловіком не по дорозі.
— Що це за їзда, – висловилася одного разу на спільних посиденьках мама Дениса, – заміжня жінка, майбутня мати, а поводишся, як хлопчина. Пора ставати серйознішою, думати про майбутнє. Краще продати мотоцикл і купити новішу машину.
— Те, що мені подобається, що я залишуся без улюбленого хобі та засобу пересування, – каже Анжела, – нікого не хвилювало. А Денис несподівано підтакнув. Я боролася ще рік, а потім «прогнулася» під сімейну лінію, зрежесовану мамою.
Наступним приводом для нападок стала робота: що це за робота ночами, та ще й у чоловічому колективі. Мовляв, тобі-то ми віримо, а що в колег на думці?
— Та й що ти так упираєшся, – запитав чоловік одного разу, – чи в тебе є якісь інші причини так чіплятися за свою роботу? Адже можна ж знайти і графік нормальний, і до дому ближче. Все одно, коли будем в положенні, то не зможеш там працювати. А це вже буде зовсім скоро. Ми ж планували.
Так Анжела залишилася без роботи і потрапила у фінансову залежність від чоловіка. Такий самий заробіток знайти не вийшло, та й узагалі, десь був потрібен інший диплом, десь стаж за фахом, місцева прописка.
— Яка тимчасова прописка, – буквально розлютилася мама Дениса, – три роки живете і раптом вона тобі знадобилася? Я в себе нікого не стану реєструвати, навіть тимчасово.
— Виявилося, що і дітей Денис уже не дуже-то й хоче, – додає Анжела, – а всі обумовлені терміни минули, ремонт зроблено, меблі куплено, та й час мені вже було дитину.
— Чим нам так погано? – твердив чоловік, – Я не готовий, та й ти без роботи, без прописки. Та й що це таке, дитині стільки всього потрібно, я не маю наміру витрачати на неї всі мої гроші, а ти не заробляєш. І в принципі, що ми обговорюємо? Це мені вирішувати, я тягну всю сім’ю і тебе, май повагу.
— Так «наші» гроші стали «його», – сумно хитає Анжела головою, – з його милості я залишилася без роботи, а тепер мені цим дорікали.
Не врятувало ситуацію і працевлаштування жінки.
— Та що ти там заробляєш, – усміхнувся чоловік при своїх батьках, – курям на сміх! Одягнути тебе для того, щоб ти на роботу пішла, і то дорожче коштує. І готувати толком не вмієш, пиріжки тільки в мами і можу спробувати!
Цього докору Анжела не стерпіла.
— Працюю я на своїй “дошлюбній” роботі, – каже вона, – знімаю квартиру, збираю гроші для іпотеки. Байк? Та мені друзі на роботі віддали свій старий, де ще й відремонтували його. Є ж на світі чоловіки, а не мамині такі синочки.
Заміж Анжела не поспішає. Хоча про дитину мріє, як і раніше.
— Ось так люди змінюються, – сумно каже вона, – от як ще треба було домовлятися з людиною, щоб не було тих сюрпризів, які вилізли в останні роки мого життя з Денисом?
