Юра вирішив зрізати шлях через двори і обімлів, коли побачив в інвалідному візку свою колишню. Її котила мати і щось говорила, але Лера явно її не чула – обличчя порожнє, насуплене і без грама косметики. Юра вже давно забув, що вона тут живе. «Лерці, як і мені, двадцять чотири роки, – зробив нехитрий підрахунок Юра, – що ж могло з нею трапиться?!»
Поки вчилися в універі, Юра бігав за нею кілька років, і Лера то відповідала йому взаємністю, то обливала холодною неприязню, то дзвонила сама і просила зайти, коли обрій виявлявся надзвичайно чистим від відсутності шанувальників. Юра і сам розумів, що Лера, як мудра дівчина, тримала його лише про запас, але він особливих планів на майбутнє ще не будував, тому задовольнявся час від часу і цим, сподіваючись у душі, що Лера розгледить у ньому потенціал, надійне чоловіче плече, і закохається. Дурний був, загалом, не досвідчений. Вона його відшила остаточно на п’ятому курсі, але загалом стосунки були як для студентів нормальні, і зла на Леру Юра ніколи не тримав.
І ось вона в інвалідному візку. Юра бадьорим сайгаком проскакав до них через дитячий майданчик: рот до вух, в очах хоч непідробна, але обережна радість. Він миттєво вирішив, що робитиме вигляд, що все гаразд.
— О, Лера, привіт! Ну треба ж яка зустріч! Здрастуйте, тітко Женя.
— Привіт, – буркнула Лера і відвернулася.
— Добридень, ееемм… Юра, здається? – доброзичливо посміхнулася Леркина мати.
— Ага.
— Ім’я моє не забув, приємно.
— А як же. Ви тут гуляєте, значить? А я іду права свої забирати, вирішив шлях скоротити, а тут ви.
— Машину купив?
— Купив, на свої особисті кошти. Втомився всюди тягатися на громадському транспорті й спізнюватися. Тепер буду всюди встигати. Пам’ятаєш, Лер, як мій однокурсник, якому батьки підігнали стару автівку, ми над ним приколювалися ще? – ліз зі шкіри геть Юра, намагаючись підбадьорити колишню. Раніше вона любила подібні жарти.
— Ні, – знову буркнула собі під ніс Лера.
— Та він нам розповідав, як у тому анекдоті: «Уявляєш, сьогодні з’їздив за запчастинами, потім заправився, в автосервіс заїхав масло змінити, техогляд пройшов. І як би я все це без машини встиг?»
І Юра засміявся разом із Лериною мамою. Лера зобразила подобу посмішки, очі залишалися злісними, незадоволеними і вона намагалася відвернути від Юри обличчя, щоб він не зміг роздивитися її в такому принизливому вигляді.
— Ти вибач, нам додому пора, я втомилася. Поїхали, мамо.
Юра розумів її. Уявив себе на її місці – теж було б не по собі, якби його застали в такому вигляді. Дуже важко це психологічно, особливо для дівчини, особливо для красивої, довгоногої дівчини, від якої всі хлопці пускали слину.
Її мама мовчала і робила Юрі непомітні жести, виразно вказуючи очима і куточком рота на ручки інвалідного візка. Їй хотілося, щоб дочка хоч трохи розвіялася і вилізла зі своєї прострації. І до Юри дійшло.
— Лер! А давай ми з тобою погуляємо трохи, а потім я відвезу тебе додому? Ви ж не проти, тітко Жень?
«Тітка Женя» була дуже навіть не проти, але Лера почала протестувати. Після двох хвилин запеклого переконання їм вдалося домовитися.
Вони прогуляли близько години. Говорили, згадували студентські будні й у Лери навіть піднявся настрій, вона стала спокійнішою, зник якийсь бар’єр. Юра обережно запитав її про те, що трапилося.
Взимку послизнулася в переході й невдало вдарилася спиною, пошкодила хребет. Ноги віднялися. Лікарі говорили, що є ймовірність відновлення, але потрібно багато займатися, і все це через біль і не вилазити з лікарні, а до цього ще пройти курс лікування, і найприкріше, що ніякої гарантії – лише ймовірність відновлення. Ну ми почали… а результатів навіть найменших немає і немає. На мене депресія накотила і я вже нічого не хотіла, не залишилося ні бажання, ні стимулу. Родичі теж втомилися – мене ж тягати туди треба було. І всі змирилися, забили, коротше. Так я і катаюся вже півроку в колясці.
— Жахливо, звісно, – підсумував Юра.
Він відвіз її додому і сказав, що забіжить на тижні в гості. Лера цьому не дуже зраділа.
— А я все одно забіжу, ти ж мене знаєш. Тож давай по-хорошому свій номер, щоб я не вломився, коли мене не чекають.
Після довгої черги за документами Юра повернувся додому і йому стало не по собі. Перша хвиля вражень минула, і він задумався – а навіщо йому все це треба? Нічого йому лізти в подібне! Ну так, Лерка стала інвалідом, шкода дівку, але він не матір Тереза, щоб вплутуватися в таке і полегшувати її страждання. Навіщо йому гробити своє життя? Та й як із нею жити такою взагалі? Однак спливали в душі Юри старі почуття, серце сковувала жалість. А він же й не переставав її любити… І зрозумів Юра, що досі кохає Леру, а вже коли в справу втручається кохання, то здоровий глузд вирушає на невизначений термін у далеке плавання.
Перші два місяці вони просто проводили разом час після Юриної роботи і будь-які години на вихідних. Лера не любила виповзати на вулицю, їй були неприємні чужі погляди, що затримувалися на візку, але Юра все одно її витягував, чим дуже полегшував долю тітки Жені. Незабаром Юра помітив, що крім нього Лера взагалі ні з ким не спілкується, лише зрідка хтось писав їй у соцмережах. І Лера зізналася, що всі її друзі і колишній хлопець “злилися”. Спочатку вони прибігали і плакали, співчували, а потім стали її всі забувати, прикривалися справами, відсутністю часу… То в них гулянки, то клуби, а Лера як може бути присутньою під час подібних витівок? Ніяк не може. З роботи її теж піти попросили, до того ж пояснив ситуацію сам колишній хлопець, який працював там же за тата-начальника: «У нас, Леро, організація під інвалідів не пристосована, тож вибач».
Але зникнення друзів і хлопця – це дурниця порівняно з елементарними побутовими проблемами. Сходити в туалет, перебратися з візка на ліжко, скупатися – ось де справжні проблеми. Без чужої допомоги Лері було дуже складно зробити самостійно ці буденні речі. А їй лише двадцять чотири роки, вважай, початок життя.
Через два місяці Юра переїхав до них, а свою однокімнатну квартиру, яку купили йому батьки, здав. Просто у великій квартирі Лериної мами була більш пристосована під потреби інваліда місцевість, та й вантажний ліфт був істотним плюсом. У цей самий час Юру почала щодня гризти думка про те, що він має поставити Леру на ноги. У нього був досвід у подібній справі – у дитинстві вони з батьком виходжували собаку з травмою хребта. Собака волочив задні лапи, він їх не відчував і був біль у спині. Коли його піднімали, він волав від цього болю, але собаки не люди, тому на крики батько Юри не звертав особливої уваги і продовжував його піднімати, і змушував хоч якось ворушити лапами, ніби він крокує. За кілька тижнів у собаки з’явилися посмикування в ногах, а за три місяці вона почала потроху ходити і зрештою одужала.
«А чому б так і з людиною не зробити? – подумав Юра, – адже лікарі говорили, що у Лери були невисокі шанси. А в клініках є всякі спеціальні штуки типу поручнів, спираючись на які, людина вчиться ходити через силу. Ще витяжки хребта і таке інше. Є методи!»
Поміркувавши мізками і зібравши думки до купи, Юра почав переконувати Леру відновити лікування.
— Я завжди буду поруч. Разом ми впораємося, – запевняв її Юра, окрилений відчуттям успіху.
— Ні! Я не хочу знову цих мук! Як мої ноги можуть відновиться, якщо я взагалі їх не відчуваю? Вони ж як два шматки м’яса на прилавку в м’ясника – неживі!
— Ні, Леро, ми повинні намагатися, я знаю подібні випадки, пам’ятаєш, я розповідав тобі про нашого собаку…
— Знайшов із ким мене порівнювати! Собака і людина – різні речі! Відчепись від мене! Якщо я тобі такий не подобаюся – йди геть, я тебе не тримаю, ти й так молодець – стільки возився зі мною, отримуй медаль.
— Але іноді в тебе з’являються в ногах якісь болі, відчуття, ти сама говорила. Значить, вони не повністю відключені, – наполягав Юра.
— Відчепись від мене, не знущайся!!!
І ще ціла низка подібних істерик, криків і сліз. Зрештою Лера здалася. Увесь свій вільний від роботи час, усі грошові ресурси і сили Юра спрямував на її лікування, вліз у борги, взяв кредит, усе, як годиться.
Довгих півтора року не було взагалі жодних результатів. Юра був вичавлений, Леру починало колотити від однієї згадки про наступні призначені процедури. Він возив її в центри, займався вправами з нею вдома, доходило аж до медитацій, від яких Юру все життя нудило. І одного разу Лера змогла поворухнути пальцями ніг. Це був прорив, однозначний тріумф, перший проблиск справжнього щастя в їхньому важкому спільному житті.
Минуло ще півроку. Лера почала ходити. Це було справжнє диво. Так, бігати вона ще не могла, так, з’являлися старі болі та інші нюанси, але вона ходила, і з боку ніхто не міг здогадатися, що колись із нею було щось не те.
— Подумати тільки! – захоплювався Юра, міцно стискаючи руку коханої. – Через два роки після нашої випадкової зустрічі ми нарешті стали з тобою повноцінною парою, гуляємо нарівні з іншими, будуємо плани… Я полюбив тебе за цей час ще сильніше.
— Усі випадковості не випадкові, – усміхнулася Лера, – отже, ця зустріч мала відбутися. Я теж тебе люблю.
Їм обіцяли блискуче майбутнє…. Ще б пак! Пройшли разом через вогонь і воду, переконалися в щирості почуттів! У молодих теж не було з цього приводу особливих сумнівів, і Юра навіть подумував про весілля, хоча завжди вважав це долею для конформістів із низьких соціальних верств. Але він настільки встиг прив’язатися до Лери, стільки вклав у неї душевних і фізичних сил, що не міг уявити поруч із собою когось іншого. Тому чому б і не одружитися?
Юра вже заготовив каблучку. Він чекав слушної нагоди, продумував дрібниці, щоб зробити все якнайкраще – щоб і красиво було, і романтично. І ось настав той самий тиждень ікс: замовлено в ресторані столик на суботу, сховано в коробочку каблучку, продумано потрібні слова. Посеред робочих буднів Юру відправили на одне підприємство для узгодження проекту. Їхав він серед білого дня і знаходив своє місто красивим, і день прекрасним, і життя не такою вже підлою штукою, як багатьом здається. Усе це було до того моменту, поки він не побачив на тротуарі свою Леру з іншим. Прогулянка в них була аж ніяк не дружня – вони трималися за руки і хлопець поглядав на Леру саме як чоловік.
Юра до того очманів, що його вдарило струмом і він ледь не врізався в машину, що їхала попереду. Юра різко загальмував, виліз із машини і наздогнав їх. Він одразу почав кричати на емоціях, рясно присмачуючи промову міцним слівцем.
— Це що ще таке??? Хто цей чоловʼяга?!
Юра просто таки скипав від обурення. Лера ж відповідала йому абсолютно спокійно, буденно:
— Це Гриша, ми з ним працювали разом і раніше зустрічалися, пам’ятаєш, я тобі казала. Ти не гарячкуй? Удома поговоримо, не влаштовуй тут істерик.
Юра півнем навколо них побігав, але Гриша виявився хлопцем спритним і швидко занурив себе і Леру у свій дорогий позашляховик.
Як він закінчив робочий день і як повернувся додому Юра не пам’ятав. Оскільки квартиру свою він здавав, то поїхав до батьків, щоб заспокоїлися нерви. Ну в які ж це ворота???? Жили разом, через стільки пройшли, він її з такої дупи витягнув, уже до весілля готувалися, і тут – Гриша! Той самий, який її покинув в інвалідному візку!
Увечері Лера сама його набрала. Потік її жалюгідних виправдань був досить незв’язним, але дещо Юра виніс зрештою: вона, бачте, не хоче бути з людиною, яка була з нею тільки з жалю.
— Я з тобою з любові, а не з жалості, невдячна ти!
— Ні, з жалю, не треба себе обманювати. А з Гришею в нас усе щиро. Він щойно дізнався, що я одужала, сам зателефонував. Ти речі свої забери, будь ласка.
— Це той , багатенький син твого колишнього начальника?
— Так, він! От тільки не треба приплітати сюди гроші!
Юра в деталях згадав цього Гришу: позашляховик вартістю з п’ятнадцять його авто, костюмчик дорогий, – усе вульгарне, як у фільмах. «Ну і біс на нього, – думав Юра, – та й на неї теж. Живіть.»
Юра занурився в нетривалий запій, потім із горем навпіл із нього виліз. Нещодавно Юра дізнався, що в Лери через тиждень весілля. Ось такі бувають справи.
