У чоловіка тяжкий характер. Часто розводить на скандал. Робить багато зауважень. Намагається контролювати моє життя до часу відходу до сну. Занадто часто ображається, коли приводу для образ немає.
“Нам потрібно поговорити”. І починається моральна тиснява. Це відбувається, коли він сильно втомився, коли неприємності на роботі або просто зголоднів.
Коли втрачає віру у себе. Ще він любить поскандалити, причепитися до людини в парку, не показати рюкзак охоронцю в метро, голосно обурюватися, що не запропонували пройти поза чергою з дитячим візком.
Якщо поділитися з ним планами, завжди розкритикує та додасть дещо про легковажність та дурість. Через те, що дуже сильно шукала його підтримку, опустила свою самооцінку нижче за нікуди.
А ось його самооцінка завжди на висоті: він краще знає будь-який предмет розмови, будь-яку сферу життя та будь-яку людину, аж до моїх батьків.
Друг мого батька після двох місяців роботи з чоловіком спитав лише: «Як тобі пощастило так вляпатися?». Вляпалася, бо була закохана. Тому що був старшим на 4 роки.
Познайомилися, займаючись спортом, і разом півкраїни об’їздили зі змагань. А потім рік доглядали його бабусею. Ще півтора роки мешкали з його молодшим братом. Потім мій тато захворів на страшну хворобу – ще півтора роки боротьби.
Колись було помічати шорсткості характеру. Батька не стало, коли я була на 3 місяці. На сьогоднішній день двоє дітей (синові 5 років, доньці 1,5 роки), 10 років разом.
Цілих 10 років! Я почала змінюватися, коли обидва забули про ювілей. Він був на цей момент в іншій країні. Саме тоді я зрозуміла, що не хочу таких десять, ні двадцять, ні тридцять років.
Була у психолога. Літо з дітьми провела окремо від чоловіка. В результаті знову стала багато читати, брати разові замовлення як підробіток. Стала спокійнішою з дітьми.
І перестала реагувати криком та сльозами на істерики чоловіка. «Так, я тебе дуже люблю. Так, вибач, я не хотіла тебе образити. І за це вибач. І за це. Все буде добре. Зробити тобі чай?»
Раніше багато скаржилася родичам та подружкам. Тепер сказала всім, що все у родині добре. Тверезо оцінила нашу родину. Мій чоловік не має шкідливих звичок, 100% не зраджує. Любить дітей.
Періодично змінює професію, але загалом завжди знайде де заробити грошей. Я шаную його за все це. Але цей пресинг з його боку – все нестерпніше та важче. Розумію, що новина про розлучення буде чимось на зразок грому серед ясного неба.
Збоку може здатися, що причин взагалі немає. Я і не лечу до РАГСу писати заяву. Просто живу далі. Намагаюся займатися своїм розвитком, працювати у декреті. І більше не поміщаю в чоловіка сенс свого життя та своє щастя.
Але щоразу, коли він починає свою чергову істерику з образами, звинуваченнями і гіперконролем, я починаю мріяти. Бачу картинку щасливого життя. Я змогла заробляти достатньо, щоб винаймати квартиру в моєму місті. Пішла від чоловіка з двома дітками, почала працювати.
Зберегла хороші стосунки з колишнім чоловіком (адже все ж залишаємося батьками). Він періодично проводить час із дітьми на радість собі та їм (зараз все одно трохи часу їм приділяє).
При розлученні я не вимагала з нього аліментів. Допомагає, як вважає за потрібне. Я більше не шукаю стосунків, спокійно працюю, живу, виховую дітей. І знаю, що можу покластися лише на себе.
На цьому етапі це мета. Я все ще не знаю, що переважує в моєму сімейному житті, добре чи погане. Не знаю, що буде далі. Ця картинка з мрій мене заспокоює у скрутну хвилину. І трохи лякає.
Тому що я все одно боюсь реакції чоловіка на новину про розрив. Зокрема, боюся, що він викраде дітей (є підстави для цього страху).
Та й не заробляю я стільки, щоби могла спокійно піти з дітьми. Отак і живу зі своєю картинкою. Тішить те, що почалися позитивні зміни в мені. Може, колись так і буде.
Вибачте за цей сумбур. Потрібно писати замовлення, а я все прокручую своє життя в голові. Ділитись з близькими не варто, а звільнитися від своїх проблем хоча б на якийсь час все одно хочеться. Просто потрібно було з кимось поділитися своє мрією про інше життя.
